7. Падіння

— Спочатку вона хотіла піти зі мною на вечірку, — . — Потім… Думаю, вона хотіла залізти до мене в ліжко, — на цих словах він зазирнув мені в очі, а машина рушила з місця.

— Вона не в вашому смаку? — запитала я тихо. 

— Ну, зовнішньо — цілком в моєму, — він знизав плечима і ледь усміхнувся, продовжуючи дивитись на мене, ніби очікуючи реакції.

— Тоді чому ж ви відмовились? — я теж усміхнулася.

— Не знаю, — він не відводив погляду. — Певно, настрій не той. Але я голодний. Пообідаємо разом? 

— Мішель! — почула раптом знайомий голос звідкілясь з-за спини. — То ти все ж прийшла на мітинг! 

Я озирнулась і побачила Ліну. Подруга так невчасно нагодилась, я розуміла, що вона вже впізнала мого супутника. 

 — Так, я була тут по роботі, привіт, — я усміхнулась їй, хоча усмішка вийшла напруженою. 

— Добрий день, — привітався з Ліною Радислав. — Ми з вами не знайомі, але Мішель — моя нова помічниця. Мене звуть Радислав. 

Він ніби сам спеціально врятував мене. І як це у нього вийшло?... 

— Ліна — моя подруга, ми разом навчалися в університеті, — сказала я. — Ліно, ми дуже поспішаємо, давай зустрінемося у мій вихідний, буду дуже рада! 

— Але ви… — вона поглянула на Радислава. — Ви ж щойно тут промову давали?

— Так, давав, — кивнув він, усміхаючись. — Ну, це частина моєї роботи, можна і так сказати…

— Радиславе, ви просили нагадати, що у вас за півгодини зустріч, — ляпнула я, не придумавши нічого кращого, аби тільки Ліна не почала розповідати моєму роботодавцю про мої погляди.  

— Правда? — він якось хитро поглянув на мене.

Ліна пеерводила погляд з мене на нього і назад.

— О, точно, як я міг забути, — сказав Радислав врешті-решт. — Ходімо швидше. Було приємно познайомитись, — це вже сказав до Ліни.

 — Так, мені теж, — сказала вона трохи розгублено. — Мішель, ти ж мені подзвониш?

 — Обов’язково! — я помахала їй рукою, відчуваючи полегшення, коли вона залишилася позаду. 

Ми підійшли до машини, водій вже сидів всередині, Радислав відкрив переді мною дверцята і я сіла всередину. Він сів за мною.

— Цікаава в тебе подружка. У мене було таке враження, ніби ти хотіла пошвидше від неї здихатись, — Радислав усміхнувся.

 — Ой, вона така балакуча, якщо її не зупинити, то могла б ще годину теревенити, тож я придумала цю зустріч, ви не образились? — я поглянула на нього. 

— Ні, не образився, ти що, — він похитав головою. — І взагалі, я не жартував, я голодний. Тож і сам хотів якомога швидше дістатись машини. 

— Добре, — я кивнула. Правда, мені їсти зовсім не хотілося, а хотілося швидше опинитися в своїй кімнаті і переглянути вміст тієї флешки. Але доведеться зачекати… — А куди ми поїдемо?

— Сьогодні хочу риби. А готую я її кепсько, сам не знаю чому, це ніби якесь прокляття, — він усміхнувся. — Може, сашимі в японському ресторані? Їси таке? 

 — Ще не пробувала, — відповіла я. — Але в принципі рибу люблю. 

— Суші їси? Якщо суші їси, то сашимі сподобається. Це риба як з суші, але без рису. Буває з соусами, і тоді це називається "Крудо", це італійська варіація сашимі. І її можна поїсти хіба що в італійському ресторані. 

 — Так, суші їм,  хай буде сашимі, я люблю експерименти…

— Прекрасно, тоді їдемо в "Йосай", — звернувся він до водія. 

Ми під’їхали до ресторану, Радислав відчинив переді мною двері і пропустив досередини. Людей було небагато, тож ми змогли обрати зручний столик. 

Офіціантка швидко принесла наше замовлення і ми почали їсти, коли раптом Радислав штовхнув мене і я разом із стільцем впала на підлогу. Він теж впав на мене, зі столика на нас посипалась їжа, я нічого не могла зрозуміти, а потім пролунав звук, схожий на той, з яким корок вистрілює з шампанського…

***

гортай далі, там продовження ------------>