2. Мішель. Зустріч.

Коли я вже поговорила з ейчаркою, на мене поглянула мама і сказала:

— Мила, вибач, я підслухала твою розмову… Я думаю, що це погана ідея. У тебе хороша освіта, ти дуже розумна. Я не хочу, щоб ти працювала на такій посаді. Впевнена, трохи пізніше ти знайдеш щось краще. Може, не варто було домовлятись про цю зустріч?

— Ну, може ця посада мені ще й не підійде, я лише піду дізнаюся, що і як, — сказала я. — Але нічого іншого чомусь, на жаль, мені не пропонують…

— Але з проживанням… Це ти взагалі не будеш вдома? У тебе хоч вихідні будуть? — запитала вона з сумнівом. 

— Повинні бути, — трохи невпевнено сказала я. — Пропонують гарну зарплату, в чотири рази вищу за ту, яку я отримувала досі, мабуть, роботодавець дуже заможний…

— Але жити у незнайомого чоловіка… Навіть не знаю… Давай зробимо так. Ти сходи, поглянь, що там і як, але якщо він буде приставати до тебе, чи на щось натякати, одразу йди звідти. Пообіцяй мені, — вона зазирнула мені в очі.

— Обіцяю, — я кивнула. — Я й не збиралася такого терпіти,  як тільки побачу якісь “червоні прапорці”, одразу ноги в руки, і жодна гроші мене не зупинять…

— Я дуже люблю тебе мила, — мама обійняла мене. — Ти в мене розумниця, я знаю. Все буде добре. 

Я обійняла її у відповідь. Я знала, що мама дуже турбується про мене. Вона ростила мене сама і дала мені все, що могла. Але тепер була моя черга потурбуватись про мене. Нічого, гордощі гордощами, але гроші для оплати лікування для мене важливіші за гордість. Головне, щоб з мамою все було добре…

***

Я їхала на зустріч з деяким хвилюванням і дещо скептично налаштована. Ну дійсно, яка з мене помічниця? Особливо, якщо мені скажуть там прибирати… Та я навіть у нас в маленькій квартирі не надто добре підтримую порядок. 

Може, мама мала рацію, і треба було одразу відмовитись? Але грошова пропозиція була аж надто заманлива.

Маршрутка підвезла мене до кінцевої зупинки,  з якої треба було йти ще десять хвилин, якщо вірити навігатору. 

Це був дуже елітний район Києва, тут жили найбагатші українці. Тому і зупинок прямо біля будинків не передбачалось. Тут всі їздили на машинах. 

Я пішла шляхом, який порекомендував навігатор, і дійсно вже за десять хвилин була біля високого паркану, за яким виднівся великий красивий, але трохи похмурий сучасний маєток. Там було дуже багато вікон і дах був плаский, прямо як в тих голівудських фільмах.

Я підійшла до хвіртки і подзвонила в дзвінок. Здається, на ньому увімкнулась камера, бо загорілась якась зелена лампочка. 

— Добрий день, — сказала я. — Я за оголошенням, на співбесіду…

— Добрий день, пан Радислав вже чекає на вас, проходьте, — сказав чоловічий голос і двері автоматично відчинились.

Тихий скрип металу здався мені дещо зловіщим, а ще, коли я заходила, зі старого дерева, яке було на території маєтку, раптом злетіла ціла зграя воронів. Це сталось так несподівано і різко, що я аж подих затримала. 

Але птахи — це лише птахи, подумала я і рушила стежкою до парадного входу.

Коли вже дійшла до дверей і легенько смикнула їх, вони одразу відчинились. Але в передпокої мене ніхто не зустрічав. Всередині будинку було дуже багато світла, і тепер будинок не здавався мені таким зловісним, навпаки, виглядав доволі теплим і затишним.

Раптом я почула кроки і з кімнати до мене вийшов чоловік. Він був високим, широкоплечим, з темним волоссям і невеликою борідкою, і здався б мені цілком привабливим, якби я раптом не помітила, що в нього на руках чорні латексні рукавички, а на рукавичках… на них була кров. 

Мої брови самі собою поповзли догори…

***
Ну, якщо що, кров то не людини хахаха)) Кажу одразу) Є ідеї, чия?
Додавайте книгу до бібліотеки, поставте їй сердечко, будь ласка, щоб підтримати мене, це дуже важливо для книжечки на старті!