2.

Знайомство з відьмою у загону пройшло прекрасно, бо спілкувалася пані співучою українською мовою та й вечерю запропонувала чудову. Давно чоловіки так гарно не їли. А на десерт баба Ядвіга принесла полуничне варення з чашками ароматного, настояного на гілочках малини та смородини чаю. Пенсіонерка полишилася у лісництві зовсім сама, тому виживала, як вміла. А уміла, непогано, бо свого часу щедро відгребла від радянської влади за «надмірно-національну індивідуальність» і була знайома з усіма варіантами виживання в умовах ворожого оточення та відсутності цивілізації. Втім, помітно було, що вона щиро скучила за живим спілкуванням, тож за кілька годин загін Данила знав ледь чи не всю історію життя буркотливо іронічної старушенції.

Коли у ці краї прийшли окупанти, то спочатку проскочили повз невелике лісництво,  подарувавши місцевим жителям надію «якось перечекати біду». Але що довше загарбники шастали околицями, то гірше ставала ситуація. Спочатку у людей скінчилися хліб та інші звичні продукти, потім через обстріли зникло світло, потім скінчилися ліки...  Хтось спробував виїхати та поплатився за це життям (дві легкові машини з сім’ями рашисти просто розстріляти), хтось загинув, намагаючись проскочити маловідомими стежками до магазину сусіднього села, когось вбило, коли лісництво обстріляли з мінометів. У що саме намагалися поцілити рашисти у непримітному лісництві, для Ядвіги так і полишилося невідомим, але одного дня вона змушена була самотужки ховати свою шістдесятирічну подругу та її семирічну онуку…

Хлопці вкладалися спати, а Данило вийшов надвір та піднявши голову до яскравих зірок знову дослухався до віддаленої роботи артилерії. Розповідь бабці ятрила душу, бо і його немічна мати, дружина й п’ятирічний син теж не змогли виїхати з Ізюму до окупації, і лише з кількох переданих через сестру дзвінків, він знав, що вони ще живі. Принаймні були у червні…Дружина казала, що в місті немає світла, газу, а за водою вона ходить за кілька кілометрів до джерельця, біля якого іноді ловить мобільний зв’язок. Добре хоч, що надворі літо. Але ж воно стрімко закінчується, а та пошесть все ще плюндрує його рідне місто…

—Живі твої дружина й син, живі. Зустрінеш їх скоро. Вже у вересні, — проскрипіла бабця присідаючи поряд на дерев’яні сходи ґанку.

—А ви про них звідки знаєте? — скосив Данило очі на старушенцію, яку в дитинстві щиро вважав відьмою, а зараз сприймав ледь чи не, як рідну матір. Серцем відчув, своя, рідна душа! За ці роки у одіозної бабці додалося зморшок, але характер та статура майже не змінилися. А сивою вона була на пам’яті Данила завжди. А зараз і він весь сивий, хоча до 24 лютого мав хіба що кілька срібних волосин на скронях. Правду кажуть, посивіти можна за одну ніч…

—Так вони ж у твоїх думках світяться, як ліхтар у беззоряній пітьмі, — спокійно мовила бабця.

—То ви таки відьма? — хмикнув Данило, проводячи поглядом лисеня, що діловито вийшло з будинку та махнувши рудим хвостом зниклу у густих кущах.

—Відьмою була моя бабця, а я так, нахапалася вершків та й тих занадто пізно, щоб користь приносити. Он навіть рідний край не можу до путя боронити…— засмучено зітхнула Ядвіга.

—Ну город ви свій  колись боронили прекрасно, — посміхнувся Данило.

—Скільки там того городу… Він і зараз стоїть, а толку. Кількох йолопів на добрива отримав, але ж цього так мало…

—Ми з хлопцями обіцяємо старанно попрацювати над забезпеченням вашого городу добривами, — криво посміхнувся Данило. — Тому ж тут ми. Це наша робота… От виконаємо поставлене завдання, наблизимо на крок перемогу, а там, сподіваюся, й до вашого лісництва життя повернеться.

—Я тобі більше скажу, воно усюди повернеться і розквітне, й гримітиме слава України світом. Але ж яка ціна…

—А можна детальніше про «розквітне», бо про ціну я й сам не з чуток знаю, — похитав головою Данило. Занадто багато він бачив крові, аби зараз це обговорювати.

—Можна й детальніше. Україна вистоїть. Вижене з позором цю орду зі своїх земель, шокує весь світ вміннями та відвагою. Відбудовувати нашу країну після війни будуть усім світом, бо то буде престижно, почесно, модно. Наші люди повернуться з-за кордону полишивши по собі такі враження, що ще й через сто років британці та німці розповідатимуть онукам про біженців, що навчили їх радіти життю та й, власне, жити. Сотні тисяч іноземців мріятимуть приїхати в Україну та власними очима побачити землю, що породила такий народ, людей, що вистояли проти скаженої імперії, яку занадто довго вважали непереможною. Українська мова, пісні, література, товари, продукти, технічні рішення на десятиліття стануть еталоном якості та краси, а наші наукові досягнення вразять світ…

—Звучить, як мрія. А куди ж подінуться продажні чиновники, адепти оркостану та й просто ідіоти? Невже всі вимруть? — хмикнув Данило, не очікуючи, що баба Ядвіга вміє ще й добрі казки розповідати. За його дитинства вона їх компанію проводжала лише такою вітіюватою українською лайкою, що половину слів хлопці потім розтягували на «козирні» слова-паразити.

—На жаль, ні. Але їх буде значно менше. Одні втечуть, інших заарештують, а ті, хто залишаться, старанно замолюватимуть гріхи чи сидітимуть, як миші під віником. Бруд завжди полишається, як не вимітай його з хати, але саме завдяки залишкам цього бруду, українці завжди матимуть імунітет проти подібного. У стерильних умовах важко виростити сильне дерево, здатне протистояти шкідникам, стихії та іншим напастям.

—Цікава думка…

—Йди спати, хлопче,  завтра у тебе буде важкий день й дуже знадобляться всі сили. Я спробую вам допомогти, але стара я вже, он навіть доньку Улянки не вберегла… — схлипнула Ядвіга і Данило застиг, згадавши побачену могилу дитини. — лише Рижик її полишився…