1.

Полуденне сонце заливало вкритий лісом берег річки, граючи золотими зблисками на поверхні води та підсвічуючи підводну нору, в якій можна було розгледіти клешні та вус рака. Над водою, на кривому стовбурі старої верби троє хлопчаків пошепки сперечалися, хто лізтиме за вусатою здобиччю. Поласувати вареним раком хотілося усім, а от підставлятися під клешню, не дуже. Раптом поряд пролунав гучний сплеск, а потім за кільканадцять метрів від берега показалася голова дівчинки.

 —О, Улянка. Давай її перевіримо на хоробрість? Зуб даю, вона побоїться дістати рака, — запропонував один з хлопчаків, примруженим поглядом спостерігаючи за дівчиною, що невимушено гребла до середини ріки.

—Данило, ти маєш зайві зуби? Вона нещодавно додому вовченя принесла, а ти її якимось раком думаєш налякати? — розреготався інший хлопець, ледь не впавши у воду.

—Що правда? — щиро здивувався Данило.

—Ага. Таке сіре, засмоктане, шкіриться на всіх. Але вона якось з ним домовляється, бо воно вже бігає за нею хвостиком, чим бісить усіх дворових собак. Ти б чув як моя мати свариться, коли наш Полкан, аж завиває, розлючено намагаючись прогризти дошки паркану.

— Фігассє…— Данило аж присвиснув, не відриваючи погляду від дівчини, що вже поверталася з іншого берега. Течія у Сіверського Донця була неслаба, тож далеко не всі  хлопці могли похизуватися такими досягненнями. Самому Данилу для такого потрібно будо докласти неабияких зусиль, а дівча пливло так, наче то не стрімка повноводна річка, а якась жаб’яча калюжка.

Пропливши туди-сюди разів зо два (показушниця!), дівчина вийшла та під зацікавленими поглядами хлопчаків (які не змовляючись встигли перебратися вище по стовбуру), вдягнула шорти та футболку та оминувши куші верболозу підійшла до «рибалок».

—Чого сидимо, як мавпи на пальмі? — зацікавлено спитала вона, недбало викручуючи русяве, зібране у хвостик волосся.

—Та от думаємо, як ділити одного рака на трьох, — не розгубився Данило.

—А рак в курсі, що ви його вже ділите? Ще й сидячі на дереві? — хмикнула Уляна.

—Поки що ні, — скривився один з хлопчаків.

—Зрозуміло. Хоробрості не вистачає підставитися під клешні, — насмішкувато хмикнула вона. — Ну, успіхів. — розвернулася й діловито тріпнувши мокрим волоссям почимчикувала стежиною до лісництва.

—От же ж нахаба! — скривився Данило і суто з впертості поліз у воду за раком, аби довести, що не боягуз…

Поряд гримнуло, Данило миттєво скинув сон, наповнений несподівано сонячними, дитячими спогадами та дослухався до роботи артилерії. Десь поряд ворог бив мінометом. Зітхнувши чоловік перевів погляд на сіре вранішнє небо та густе соснове гілля над головою й знову прикрив очі. Коли кілька років тому він планував відвідати край свого босоногого дитинства, то зовсім не думав, що то буде у складі ЗСУ та автоматом в руках.  І вже точно не міг уявити, на що ці краї перетворить орда рашистів…

§§§

Данило вів свій загін лісом вздовж річки й уважно дослухався до віддалених вибухів. Їх група сьогодні зайшла з бойовим завданням у сіру зону під Ізюмом, тож тут можна було очікувати чого завгодно, від прихованої бази рашистів та замаскованих мін з розтяжками, до місцевих жителів з хлібом-сіллю. Останнє було б, звичайно, приємніше, але навряд чи цього добра у людей багато полишилося після кількох місяців окупації.

Попри війну, навкруги буяла природа тому, коли стихали віддалені вибухи й навколо знову починали несміливо співати пташки, зелень лісу та свіжість близької води мимоволі навіювали спогади про часи, коли Данило гуляв цими краями. Про неймовірно далекі мирні часи, коли їх з друзями здобиччю були раки та риба, а не кровожерливі збоченці-ідіоти, що прикриваючись безглуздими лозунгами лізуть грабувати чужу країну.

Поступово затоплюючи тінями ліс спускався вечір. Ось над людськими головами обурено застрекотала сорока і загін змушений був трішки відхилитися від намічено маршруту, аби крилата репетуха не видала їх присутність. Сорока полишилася за спинами й скоро заспокоїлася, але тут Данило завмер почувши шурхіт праворуч. Насторожено подивився через приціл на підозріле місце, але за мить скупо посміхнувся, бо з кущів барбарису на нього з цікавістю дивилося лисеня-підліток. Розміром тварина була вже майже з дорослу лисицю, але характерна вуглуватість статури та настільки необережна поведінка, видавали недосвідченість. Навіть дивно, що таке молоде вижило у цих лісах, де на один квадратний кілометр нині значно більше смертоносного заліззя, аніж їжі для нещасних тварин.

—  Привіт, руде, — Данило повільно присів, роздивляючись симпатичного звіра. Лис теж завмер, уважно спостерігаючи й готовий будь-якої миті втекти. Але чомусь не тікав. Побратими за спиною Данила теж не поспішали продовжувати рух, адже побачити у цих лісах природнього мешканця, а не озброєного рашкована, нині неймовірно приємно. У вільний від боїв час, а часом і під обстрілами, бійці ЗСУ регулярно займалися не лише порятунком людей, а й кошенят, цуциків з-під покинутих хат, а ще  пташенят, їжачків, зайчат, а нещодавно один з бійців  притягнув навіть поранене оленя. У пеклі війни будь-яка можливість врятувати чиєсь життя була щастям…

— Ет, а ми й гостинця не маємо, —  засмучено пробурмотів ледь чутно один з побратимів за спиною Данила.

—Вітаю, гості мого дому …— прошелестів лісом жіночий голос і невеличкий загін Данила здивовано  закрутив головами, в підсумку синхронно вирячившись на лисеня, бо жодної іншої живої істоти поряд, не було. Лисеня, здається, лукаво посміхнулося, розвернулося й одним стрибком вискочило з куща на невеличкий пагорб, де невимушено всілося.

• Сивий, у мене глюки? — самими губами прошепотів Скрипаль, один з бійців, що стояв поряд, —Бо мені здалося, що воно говорить…
• Тоді вони у нас спільні…— похитав головою Данило. Лякатися він, як і більшість його хлопців, вже майже розучився, а форма привітання, натякала, що їм раді. Хто саме радий, то вже не настільки важливо, за нинішніх часів, майже всі, хто говорить українською, чудово вписуються у категорію «друзі».