Синій, на питання відповіси мені

— Синенький, дивись, що я знайшла! — Помаранчева в руках тримала нашийник і повідець — Давай ти будеш моїм котиком!

Котиком... Точно ці вуха досі на ньому. 

Синій зняв ці шпильки та коротко відповів:

— Ні. 

Помаранчева трохи засумувала і на подив через секунду це не змінилося на порив йти та робити якийсь безлад. Натомість вона спокійно пояснила. 

— Знаєш, я згадала одну загадку про трьох богів і три двері. Бог правди, бог не правди та бог безладу. І при цьому вони говорили своєю мовою, і ти не знаєш хто з них хто. Так от, я зараз поставлю тобі три запитання, а ти котячою мовою відповіси мені так чи ні. Ти згоден? — це було занадто обережно з боку Помаранчевої, настільки, що здавалося, що перед Синім інша людина. Від цього стало якось ніяково. 

Щелепа нестерпно занила. 

Синій одяг вуха, так буде безпечніше. 

— Няв…

Помаранчева аж засвітилася від щастя. Спритно застебнула на його шиї нашийник щільно, але при цьому нашийник його не душив.

— Що ж — на обличчі дівчинки з'явилася одна із її бездоганних посмішок, як у маніяка. Вона повернулася у два великі кроки й повела за собою “котика” — Перше запитання: Першою людиною, яку ти зустрів, була Зелена?

— Няв — “Ні”

— Ну по іншому не могло і бути — Синій бачив, що його не зрозуміли — Друге питання: Ти через договір зі мною?

— Мур… — Так”

Помаранчева угукнула. Синьому все більш ставало ніяково.  

— Третє питання: Я тобі все ж таки подобаюся?

Синій мовчав, тому що він не знав відповіді. Є сотні видів прихильності, але те, що він відчував, не можна було назвати прихильністю. Та й ненавистю теж.  Те що він відчував не повинні відчувати нормальні люди… скоріше б все це припинилося… через місяць. 

Помаранчева розсміялася та повернулася до Синього, щоб зняти ошийник та вуха 

— Синенький, у тебе кров... Знову. Це точно нормально? — вона неусвідомлено доторкнулася маски.

 Синій тут же відсмикнув голову і закрив пляму рукою: 

— Все нормально. 

Не нормально. "Ні вона тебе, ні ти її за місяць не зжерете". Вона ні, а я ТАК. Цей намордник уже на волосинках тримається. І якщо він порветься... Ніколи вже вона не зможе сміятись…

— Точно все нормально? Може, мені роздивитися тебе чи…

— Не треба... — хлопчик взяв Помаранчеву за руку. Через комір було видно як скривився намагаючись копіювати посмішку Помаранчевої — Побігай зі мною трохи, будь ласка.

Дівчинка спочатку впала в ступор, та через секунду вона взяла його за руку:

— Добре! — її голос другий раз перейшов границю і вуха відразу ж заболіли. 

Хлопчик і дівчинка бігли коридором.

Оскільки Помаранчева була швидшою, Синій начебто постійно перебував у польоті. Щойно нога ледь торкалася землі, вона одразу ж опинялася в повітрі. 

А зі сходів він спустився наче просто падав. Настільки швидко бігла людина, що тягнула його. Але Синій не зупинив і не кричав оскільки йому хотілося забути це останнє питання.

Вони вибігли на вулицю.

— Стрибок! 

Звичайно ж вийшов зовсім не стрибок. Для Помаранчевої це занадто просто. Вона відпустила руку Синього, прослизнула на траві якусь відстань і впала на спину.

— Синій, а ти помічав, що сонця нема, а світло є?  — раптово запитала Помаранчева — Ще і тіней немає… Крім наших. 

— Що за дурниця?

На це Помаранчева лише посміхнулася і відповіла:

— Розкрий нарешті свої очі, Синенький. 

Синій спочатку не повірив, але озирнувшись  зрозумів… Сонця немає. Тіней також…

Лише було тінь Помаранчевої, але це була не звичайна тінь. - Вона ніби жила своїм життям. Періодично відривалася від господаря. І чомусь складалося відчуття, що тінь на нього єхидно дивилася.

— Щось сталося? — відірвала Його Помаранчева від цієї… цього чудовиська. 

— Нічого. І справді тіні тільки в нас є. Але давай все ж перевіримо, чи є сонце, — хлопчик встав і обтрусився. 

Синій знову подивився на тінь Помаранчевої. Тінь як тінь! Ха, як це тіні можуть узагалі дивитися? Напевно йому здалося. 

Дівчинка хихикнула, встала і поставила свою руку на плече Синьому: 

— Спасибі, за те що запропонував побігти. 

Перед Синім ніби запалили вогонь.

 Щелепа занила. 

— ... дякую…

— Будь ласка — Помаранчева дуже сильно ляснула його по плечу. Дивно як це в такій маленькій ручці така велика сила. Дівчинка трохи пробігла вперед проспівуючи.

Раптово спів і сміх перетворився на крик:

— Братик!!! 

До них ішов, ледве переставляючи ноги Блакитний із Червоним на руках. Червоний був у дуже жалюгідному стані. Він був схожий на рукавичку з історії про те, як дівчинка забула її в лісі, а навесні виявилося, що в ній проросло насіння і ця штучка стала частиною корінної системи. 

Одна справа рукавички... Інша коли частиною рослини стає жива людина.  

Уявіть, що всередині рукавички смородинове варення, і воно витікає з місць, звідки й куди відповідно виходить і входить коріння. Ось це наш Червоний. 

— Блакитний, що сталося з братиком?!

Блакитний не відразу відповів. 

— Це через мене…

Його голос був з якоюсь хрипотою, ніби він плакав. Судячи з його опухлих очей так і є. 

Помаранчева затиснула кулачки й увімкнула голову.

— Синій, знайди секатор, будь ласка. Я бачила його десь у коморах на першому поверсі. 

Хлопчик кивнув і побіг шукати. Помаранчева продовжувала командувати:

— Блакитний додай темп! Я тобі буду двері відкривати

Блакитний, здається, трохи отямився і додав темпу. Якщо він і далі продовжував ось так ледве плестися через шок, Червоному він би нічим не допоміг. 

Досить швидко вони прийшли в медпункт. Особливо дивно, як швидко Синій приніс секатори. Якби це шукала Помаранчева, то за такий короткий термін вона нічого не знайшла. 

Блакитний акуратно поклав Червоного на кушетку. Майже поклав... Ця рослина зафіксувала його в одній позі. Ембріона... 

Наскільки ж він має жалюгідний вигляд. Він... Він не повинен так виглядати!