Бажання

Синій прокинувся в якійсь рожевій кімнаті. Стіни були застелені рамами для картин. Кімната якогось художника невдахи… 

Лежав Синій у широкому ліжку, де явно місце було на двох чи навіть на трьох. 

— Помаранчева, а що таке лінчі?

Хлопчик повернув голову в бік дитячого голосу. У двох кріслах біля вікна сиділи й читали книжки Помаранчева та Галина. Галина в цей момент дивилася на Помаранчевою з поглядом: "Не скажеш я з тебе відповідь вирву" 

Помаранчева нервово розсміялася:

— Може, Ліч? 

Все ж розповісти дитині про скелет мага було краще ніж про те…

— Ні! ЛіНчі!

— А лінчі. Це коли — почала на ходу придумувати — тоненькими шматочками зрізають скоринку з хліба, щоб залишилася тільки м'якушка

Галя глянула на текст у книзі. 

— Ні, за змістом не підходить. Помаранчева — дівчинка вимовила кожну букву якомога чіткіше — Що таке лінчі?!

— Ну розумієш, — Помаранчева не знала куди подітися — якщо я тобі розповім, ти вночі спати не будеш. 

— Тобі краще, щоб я не спала від незнання ніж від знання?! 

Галина надула щоки та демонстративно вийшла з кімнати. Точніше тільки спробувала, оскільки в кімнату увірвався Червоний із тацею: 

— Сніданок готовий! 

Звісно мала дитина захотіла поскаржитися:

— Перший дядько! Помаранчева не хоче розповідати, що таке лінчі! Хоч ти розкажи, що це таке! 

— Пробач, я б розповів, якби знав. А так теж не знаю, що це таке.  — Червоний перехопив тацю, так щоб заспокійливо погладити Галю — Гаразд, не дуйся, Галю, час їсти 

Тим часом Синій уже тихо встав. Для нього ця картина здалася дещо фантастичною, тож він не подумав вимовив:

— Хіба…

— Синенький!!! — Помаранчева впустила книжку і якийсь синій кусок тканини на підлогу. Їй хотілося кинутися до хлопчика, але в мить заспокоїлася і вимовила лише --- Добрий ранок.

— Що ми тут робимо? — Синій вирішив не звертати увагу на зміну в поведінці.  

— Я знову не подумала і забула відчинити двері, щоб провітрити кімнату, коли ми на стінах малювали — Помаранчева опустила голову — Ми ледве не задихнулися, але вчасно прийшли Червоний і Блакитний, які в той час Галину шукали, і принесли сюди. 

— Так, вони не погані дядьки, а хороші дядьки, які роблять погані речі. А ще вони похвалили мій малюнок. Погані дядьки б не хвалили мій малюнок — сказала Галина, запихаючи манку в обидві щоки — і не готували б мені манку без молока! — останнє ледве можна було розібрати 

— Галино, — дбайливо покликав Червоний — не можна говорити з набитим ротом, задихнешся. 

— Обе —сказала Галя з набитим ротом. 

Червоний лише зітхнув і похитав головою.

— Сідайте їсти — звернувся він до Помаранчевої та Синього. 

Для кожного їжа була різною. У Помаранчевої дуже густа манка, у Синього навпаки була скоріше не манка з молоком, а молоко з манкою і все це було у великій напівпрозорій коричневій чашці з трубочкою, а у Червоного просто бутерброди. 

— Перший дядько, а де другий дядько? 

— Там де зазвичай. — спокійно відповів Червоний, нібито після цієї незрозумілої відповіді повинно було все стати зрозуміло 

— А де це зазвичай? — Галина знову образилась, бо подумала, що знову лишать її без нормальної відповіді 

— Знаю лише я — Червоний погладив дівчинку по голові намагаючись заспокоїти.

Після сніданку Червоний усе прибрав і одразу ж пішов до Блакитного, а за ним пішли чиїсь маленькі ніжки. 

І мабуть, ці маленькі ніжки думали, що їх не чути. Вони сховалися за деревом. Ніжки дуже намагалися не робити шуму, але все було марно. 

Червоний не обертаючись запитав: 

— Ти думаєш, що я тебе не помітив? 

— А яка різниця вже що я думала? — ображено відповіла Галина. 

Червоний посміхнувся і запитав:

— Так… Навіщо ти за мною йшла?

Галина нічого не відповіла, вона і сама не знала чіткої відповіді на це питання. Просто щось тягло її розібратися з цими не нормальними почуттями у двох хлопців. 

Червоний чув її думки і йому стало дещо сумно. Але ж нічого подіяти він не міг. Лише ласкаво попросив: 

— Будь ласка, йди звідси. Пограй з Помаранчевою, чи ще щось. А я тобі принесу іграшку. Навіть дві, якщо ти не будеш дивитися куди я йду. 

Дівчинка все ж послухала більш дорослу людину і зникла. 

Червоний чув музику. В ній було чотири ноти. Не було ні яких чудернацьких змішувань, чи ще чогось неймовірного. Лише чотири ноти, які послідовно змінювали одна одну раз в секунду. 

Червоний ясно собі уявляв старанно Блакитного який вирізав кожну частину свого нового творіння, без поспіху і будь-якої надії перевершити самого себе в тисячі разів.  

Хлопець піднявся сходами на дерево. На ньому був доволі широкий майданчик. Червоний міг дуже багато звідси побачили, але знав що його тут не видно. Густа крона дерева надійно його вкривала, як колись вкривала Блакитного. Та для Червоного не було важливим, що відбувалося на подвір'ї, чи в будівлі. Більше його цікавили картини на підлозі, а їх назбиралося вже купа. Це не були якісь там картини маслом, чи ще щось подібне. Здавалося враження, що самі кільця на дереві зробили такі зображення. С першого погляду навіть не було їх видно, якби Блакитний не ткнув носом в картини, у Червоного не з'явилася б звичка кожен раз їх роздивлятися.  

 Далі був, напевно більш нудна річ, але не менш загадкова — великий лабіринт, до нескінченності великий. Вони з блакитним не раз прогулювалися цим і щоразу опинялися вони зовсім в іншому місці, часом весь час ішли вперед, але до кінця так і не доходили. Інколи здавалося, що цей лабіринт повністю підлаштовуватися під Блакитного. Особливо так здавалося ще тоді коли він і Блакитний не були знайомі, але це припущення надто неправдоподібне. 

Слідуючи за звуками музики Червоний без зусиль і ні разу не заблукавши  пішов до частини лабіринту де був Блакитний.

І ось перед ним дерев'яні двері зі скляною вставкою. На виставці мозаїкою була зображена біла лілія.