Черговий день минає

За вікном, як завжди, світло. Сонячне проміння, яке незрозуміло звідки взялося, пробивалося у вікно на схилені до парти голівки діточок. Ось тільки не можна в такому положенні спати, спина болітиме. 

У середньому ряду за третьою партою дівчинка з коротким рудим волоссям у чорному спортивному костюмі читала книжку. Тільки ось очі її прикривала пов'язка. Нікому не було зрозуміло, як вона так читає, але краще нехай читає, ніж знову влаштовує балаган. 

Поруч із нею малювала дівчинка трохи нижча. Вона була кольору сонечка, та й обличчя таке миловидне і з такими великими очима, що крім як Сонечко її не назвеш. 

За ними  дівчина з фіолетовим кучерявим волоссям курила бульбашки. Вона ласкаво дивилася на Сонечко і, наче шуліка, нависла над рудоволосою дівчинкою. Та начебто й не помічала небезпеки й продовжувала читати, хоча б варто було боятися Фіалка була ледве не вдвічі більшою та вдвічі ширшою, та й сил, щоб скрутити шию, було відповідно вдвічі більше. Але поки що сила її дрімала в шкіряній куртці та, можливо, потроху зникала разом із кожною викуреною бульбашкою. 

У третьому ряду сидів хлопець із синім каре. Він грався із зеленою кішкою. По його обличчю не було видно, що це йому подобалося, як і зворотного. Хоча, можливо, Синій приховує свою посмішку за величезним коміром светра, який натягнув аж до носа.

Тут із гуркотом відчинилися двері. Весь червоний, мов помідор увійшов хлопець, настільки високий, що дивом не вдарився об дверну раму. На його голові був блакитний "їжачок". Блакитній, червоніючи, застиг в отворі, але, щось почувши з коридору, одразу ж зачинив двері й утік у підсобку. Здається, клацнув замок.

Хіба замок там був?   

За кілька секунд двері відчинилися знову, і в кімнату увійшов хлопець набагато нижчий за минулого. Його довге червоне волосся зав'язане в пишний хвіст, а одягнений він був у зелену жилетку на голе тіло та фіолетові широкі штани, заправлені в чоботи на високих підборах: 

— Не бачили Блакитного? 

— Він там, Братик — Помаранчева  вказала на двері підсобки корінцем книжки. На корінці висіло догори дриґом зображення Помаранчевої.  Ззаду Фіалка скривилася від дуже писклявого голосу Помаранчевої, який танцював на межі між цілком нормальним і оглушливим. 

— Спасибі — Червоний кивнув головою, виказуючи вдячність і пішов туди ж, куди втік Блакитний. Він відкрив двері підсобки, наче замка там не було. 

  Щойно двері зачинилися, Помаранчева підвелася і почала прогулюватися класом. То до вікна підійде, то до дверей, на дошці щось намалює. Вона ніби ненавмисно  підійшла до підсобки та приклала вухо.

— Ай-йа-йай, Руда.

— Мене звуть Помаранчева! — притупнула підслуховувачка.

— Ой, та яка різниця? Рудий, Помаранчевий, колір апельсина, або лисиці. Головне одне — Фіалка затягнулася бульбашками — Ти. Не Повинна. Лізти. В чужі. Справи. — кожне слово вилетіло певною бульбашкою, і здавалося, що вона не говорила, а це бульбашки так лопалися.

— А ти курити не повинна. — спробувала дівчинка тиснути Фіалку, хоча це виглядало так же незграбно як вид мурахи який пробує здвинути дерево — Червоненький мій братик і мені цікаво, що в нього відбуватиметься. 

— Значить до тебе заходити не можна, а тобі скрізь можна? — Фіалка знову затягнулася — Що тут скажеш. Руда на то і Руда.

— Я Помаранчева! — знову поправила дівчинка — До того ж в мене ще є місце для цієї поганої справи — вона надула губки — Я ж не винна, що ти свій ліміт покурюєш. 

— Є в тебе місце для поганої справи, а як же! — Фіалка була людиною злопам'ятною і пам'ятала все, що накоїла Помаранчева за цей місяць, включно зі святами. 

— Але ж святкові дні рахуються окремо! — заявила Помаранчева, попутно діставши з безрозмірної кишені календар розміром із книжку — Ось! Ці дні, ні за місяць Афродіти, ні за місяць Майи навіть не рахуються! 

— Якби я їх порахувала, то в тебе вже був би борг у десять балів, тож не скаржся! — гаркнула Фіалка  

 Звучало все це переконливо. До того ж Фіалка все перерахувала сім разів і жодних відмінностей у значеннях не було. Тож Помаранчева відступила від своєї підлої витівки. Дівчинка вона хоч і шкідлива, але громадськими роботами вона не хотіла займатися.  

Доволі наївно думати, що на цьому пригоди закінчилися. Це лише початок, лише пролог.

Помаранчева сіла за "першу-парту-яка-попалася-на-очі" поруч із Синім з метою налагодити з ним контакт. 

— Синенький, поговорімо! Наприклад, які твої улюблені солодощі? 

Хлопець навіть не глянув на неї та пересів на наступну. Зелена кішка, наче не відривна частина хлопчика, пішла за ним.

Помаранчева пересіла за ним. Одразу на неї рявкнула Фіолетова: 

— Не чіпляйся до хлопчика! 

— Я і не чіпляюся, лише хочу потоваришувати. — з видом того ще набридливого ботаніка поправила Фіалку Помаранчева. Набридливі ботаніки то хоч розумні, на відміну від Помаранчевої — А це не заборонено в "Маминому завіті"

Фіолетова вилаялась. 

— Зараз уточню — дуже не задоволена вийшла за двері. За нею милим хвостиком побігло Сонечко.

Кішка перетворилася на дівчину з двома пучками волосся та загостреними як в ельфа вухами: 

— Вибач, але якщо мій брат не хоче з тобою розмовляти, то так тому і бути. Чи не так, брате?  — чомусь на обличчі з'явилась тінь усмішки.  

Не давши підтвердження, чи заперечення Синій знову пересів. 

Але впертості Помаранчевої немає меж, тож вона знову пересіла ближче до нього і знову спробувала заговорити. Через коло Зеленці набридло пересідати, тому залишилася на місці й терпляче чекала, доки Синій не розбереться з гидотою.

На середині третього кола Синій не витерпів, різко обернувся і запитав: 

— Тобі це не набридло?.. — напевно питання мало бути загрозливим, але через те, що Синій не вмів підвищувати свій, ніби через хворобу захриплий голос, це мало такий вигляд, ніби він ось-ось готовий був заплакати. Ще, враховуючи, що Синій хоч і на трохи, але нижчий за Помаранчеву, ця його "погроза" виглядала навіть милою.