Глава 17: «Повернення блудного сина»

Зимовий вечір поступово огортав сіру Троєщину. Холодне сонце вже давно сховалось за височенними багатоповерхівками десь в лісах, але його останні яскраві промінчики підсвічували нечисельні хмаринки в небі. На вечір міцнішав мороз. Люди поспішали додому після роботи.

Два бутерброди з ковбасою та чашка гарячої кави – і вже час у дорогу. Речі, гаманець, ключі від квартири та квиток на потяг в кишені. Головне – не забути покласти сувеніри для батьків. Ну, з Богом!

Декілька зупинок трамваю, пересадка. Далі старенька переповнена маршрутка повільно їхала через затори на Братиславській. Жетон, турнікет, вагон метро… Ще 20-25 хвилин, 7 станцій метро, і вихід на «Вокзальній». Платформа, очікування потягу, а потім дванадцять годин у дорозі до Донецька.

До шахтарської столиці потяг прибув вранці. З обласного центру дістатись до інших населених пунктів Донеччини не було проблемою, зокрема й до міста-супутника Макіївки. Це займає приблизно годину, плюс ще деякий час щоб дістатись дому.

Після столиці промислове місто нагадувало якусь чорну діру, а точніше – сіру. За місяць столичного життя Микита вже встиг відвикнути від сірих жахливих «панельок» (хоча й у столиці їх теж достатньо), диму та смороду від заводських труб, шуму підприємств. Тут навіть люди одягнені якось інакше, і всі здаються замкненими. Столичні жінки ходять вулицями розкуто ніби левиці, а тут всі якісь «залякані» - іде та дивиться в асфальт. І життя тут інше, але ж триває!

Але «джингл-беллз» дістався й сюди. Все довкола було вкрито снігом, але його колір був далеким від білого завдяки роботі заводів та шахт, зокрема через спалювання вугілля.

Сніг всюди був розчищеним, а доріжки – посипані піском. В старому парку, окрім ворон, нікого не було. Діти вже повернулись з канікул та навчаються у школі, а їхні батьки працюють.

Микита підійшов до свого старого будинку. За час відсутності тут нічого не змінилось. Сніг був всюди почищений, навіть на лавочках, адже мороз не є перепоною для «вартових» під’їзду – бабусь, що сиділи, закутавшись у теплі хустини. Вони активно обговорювали те що досі було у всіх на язику – політику.

В їхні розмови також втручався дідусь із комунгоспу. Він ломом колов лід біля будинку та розмовляв із бабусями. Цей лід утворювався через танення снігу на даху будинку, а зі стріх звисали величезні небезпечні бурульки, що час від часу падали з висоти.

Також біля будинку діти зліпили три сніговики, які ніхто, окрім ворон, не чіпав. Їм було цікаво поклювати замерзлу моркву та потанцювати на відрі. Горобці стрибали біля бабусь у пошуках їжі серед купи шкарлупи з насіння.

Микита не міг не привітатись із «вартовими» хрущівки. Бабусі дружно привітались у відповідь, і одразу ж почали перешіптуватись.

Хлопець приклав зусиль щоб відкрити двері до під’їзду, оскільки через холод та сирість поріг піднявся та заважав відкриттю старих перекошених дверей. У під’їзді було трохи чистіше ніж раніше, але пейзаж був все той же.

Піднявся на свій поверх, дістав ключа, вставив його та відкрив двері. Вдома нікого не було. Постіль була застеленою, старий холодильник гарчав немов реактивний двигун літака. І як би не було добре в гостях, але вдома все одно краще.

На плиті стояв ще теплий чайник – значить нещодавно хтось був вдома. Микита включив газ та нагрів чайник, дістав із холодильника каструлю маминого борщу, за яким так сумував, та з апетитом упоров дві тарілки.

За чашкою чаю вирахував що це, швидше за все, тато був вдома та нещодавно пішов на роботу у другу зміну, і повернеться додому о дев’ятій вечора. Мама сьогодні має працювати в денну зміну, і буде вдома після сьомої вечора.

Загалом, вдома за цей час теж нічого не змінилось. Лише новорічна ялинка досі стояла в кутку біля телевізора.

Микита відпочив та вирішив не гаяти часу. Він одягнувся та поїхав на завод щоб звільнитись та забрати трудову книжку. Робочі автобуси в цей час не ходили, тому певну частину шляху довелось подолати пішки.

Прохідна заводу, труди, дим та рідне місто… Навіть якось шкода це все полишати, але для себе хлопець все вже вирішив. Не можна втратити шанс змінити своє життя, тому, відкинувши всі сентиментальності та спогади, Микита впевнено покрокував до прохідної.

Але куди йти спочатку? Кому першому повідомити про своє рішення? Однозначно, не треба «стрибати через голову», тому хлопець пішов до цеху. Він не переодягався, не дивлячись на те що тут як завжди було брудно. Йшов обережно та дивився під ноги. На годиннику було 13:25. Обід вже закінчився, тому всі колеги порозходились по робочим місцям.

Зайшов до майстерні, а там, звичайно ж, активно «працювали» двоє бригадирів-старожилів. Один щось свердлив на станку, інший – перетирав ганчірками слюсарний інструмент.

- О, які люди! Ми думали що тебе вже не буде!

- Ого! Я вже й забув як цей хлопець виглядає. Ну, як там Майдан»? Може чаю?

- Да всё хорошо. Я вот хочу спросить. Хочу написать заявление об увольнении. Это к кому? – запитав Микита у досвідчених працівників.

- А куди це ти зібрався, якщо не секрет?

- Да так… В Киеве решил остаться.

- Ну, що ж… Ти хлопець молодий, розумний. Правильно все робиш, нічого тут все життя як ми горба гнути! Там все таки столиця, можна знайти кращу роботу. Там і перспектива, і умови життя інші. Моя онучка теж живе там… Точніше, працює в Києві, але живе у Броварах. Був у неї в гостях минулого року. Там з Броварів до Києва їхати десять хвилин на машині! Ось так як ти – взяла, зібралась та й поїхала. І живе собі, і не жаліється. А щодо заяви, то тобі краще майстра дочекатись та з ним поговорити. Тут є питання що можуть сказати два тижні відпрацювати. Так що сідай, випий чайку з нами і… І давай козла «заб’ємо» на доріжку! Іванич, сідай, давай пацану «лички» причепемо?