Глава 16: «Потяг надії та вокзал сподівання»

Мати як завжди накрила стіл не гірший ніж у ресторані. Повечеряли, зібрали в дорогу сумки. О сьомій вечора сіли до батькової машини, а мати, попрощавшись та перехрестивши доньку, стояла біля хвіртки. Батько завів двигун машини, аж раптом мати закричала та попросила почекати ще хвилинку.

- От же грець! Ну що вже там? Хоче щоб ми на потяг спізнились?

Це батько бурчав та нервово пальцями перебирав кермо. Адріана сиділа поруч з батьком, а брати – позаду. Мати вискочила з воріт та відкрила двері де сиділа донька.

- Квіточко моя! Я геть забула. Ось, тримай. Це я сама в’язала щоб тобі там у гуртожитку не було холодно. Тримай. Ну, з Богом.

Мати дала донці власноруч зв’язану шаль з шерсті. Батько «смачно» чмакнув, закотив очі та натиснув на газ. Машина рушила, розбиваючи колесами брудні калюжі, а мати ще раз перехрестила вслід та пішла до хати.

Приблизно 15-20 хвилин очікували на прибуття потяга. Було доволі сиро та прохолодно, тож позамерзали. Ось, нарешті, вдалечині засвітився яскравий промінь, що немов потужний лазер розрізав темряву. З гучномовців оголосили про прибуття потяга сполученням «Ворохта – Київ». Потяг повільно наближався до вокзалу, і пасажири на пероні почали метушитись.

Потяг прибув на першу колію. Пасажири почали ще більше метушитись у пошуках номерів своїх вагонів.

- Доню, який у тебе вагон?

- Сьомий, - відповіла Адріана.

- Щасливе число. Це там, ходімо.

Брати допомогли донести важкі сумки. Провідник перевірив квитки. Брати по черзі обійняли сестру та попрощались, а батько заніс сумки до вагону та поставив їх на полицю. Сумки були дійсно важкими, адже окрім речей, мати поклала чимало наїдків щоб донька хоч якийсь час не голодувала. Час стоянки потяга складав десять хвилин, тому проводжаючі могли ще трохи часу побути зі своїми рідними.

- Добре що у тебе купе. Хоч з комфортом доїдеш. Сподіваюсь їхатимеш сама в купе.

- Так, це правда. Але навряд чи сама. Зараз всі студенти як раз їдуть назад до гуртожитків.

- Ну, що ж, квіточко моя, присядьмо на дорогу, - сказав батько, сів поруч з донькою та поклав руки на коліна.

Декілька хвилин сиділи мовчки. Батько прислухався, а потім посунувся ближче до доньки, дав їй конверт та прошепотів.

- Донечко, я не хотів щоб хтось знав. Я із заробіток трохи відклав грошей для тебе. Так, ми вже дали тобі, але це ще. Тільки так, щоб нікому не казала, добре? Особливо щоб хлопці не знали. Тобі гроші конче потрібні, і я впевнений що ти їх витратиш із розумом. Хочеш щось купити – купуй. Хочеш витратити на їжу – будь ласка. Хочеш погуляти – гуляй.

- Дякую, татусю! Я тебе так сильно люблю, - Адріана обійняла батька.

- І я тебе, моя квіточко! Тільки заховай так щоб ніхто не знав, бо це дорога, сама розумієш.

- Так, звичайно, татусю.

Десь здалеку почувся командний голос провідника:

- Шановні! Потяг відправляється через дві хвилини. Прохання зайняти свої місця, а проводжаючим – покинути вагон.

- Бувай, донечко! Дзвони, не забувай. Я через два тижні знову їду закордон, повернусь навесні та займусь пасікою.

- Бувай, татусю.

Обійнялись. Батько пішов до виходу, а донька почала облаштовувати своє місце.

Потяг почав гарчати, машиніст дав сигнал. За вікном поступово почав віддалятись перон залізничного вокзалу. Там, на вулиці, сирість та собачий холод, а тут, у вагоні – тепло та затишно.

Раптово двері відкрились. До купе, в прямому сенсі, залетів молодий хлопець. Він обронив сумки та ледь не впав прямо під ноги Адріані – в останній момент встиг схопитись за столик. Хлопець випрямився, поправив окуляри, по «протокольному» посміхнувся, поставив свої речі на поличку та привітався:

- Доброго вечора.

- Доброго вечора.

- Фух, ще п’ять секунд – і запізнився б. В останній момент вскочив.

- Буває.

- Євген, - хлопець поправив окуляри та подав дівчині руку.

- Адріана, - дівчина легенько потиснула йому руку.

- Радий знайомству.

- Навзаєм.

- Адріано, ви, часом, не на навчання їдете?

- Так, на навчання.

- До Києва?

- Так, до Києва.

- Я теж. А де ви навчаєтесь?

- В «Шевченка».

- Круто. А я – у «Могилянці».

- Це ще крутіше.

Хлопець був худорлявим, високого зросту, носив окуляри як у Гаррі Поттера та мав таке ж кучеряве волосся. Був одягненим у довге пальто, ідеально випрасувані (мабуть, мамою) чорні брюки, на яких помітно плями від багнюки, чорні чоботи (теж були брудні, бо, мабуть, біг десь по калюжам), та світлий шалик. Під пальто носив в’язаний светр, з під якого визирав комірець білої сорочки.

Він виглядав кумедним, бо постійно метушився та не міг розкласти постіль. Але намагався бути серйозним, говорив впевнено та грамотно, мав досить високий тембр голосу немов справжній альфа-самець.