Глава 15: «Канікули»

Туман з самого ранку огорнув столицю. Студенти вже давно поїхали додому. Гуртожиток був майже порожнім. «Бабуся-термінатор» дивилась по телевізору музично-розважальні передачі та плювала соняшникове насіння.

Адріана з величезною сумкою в руках вийшла з гуртожитку пізно ввечері, сіла на станції метро «Васильківська» та з пересадкою доїхала до «Вокзальної».

На залізничному вокзалі був аншлаг. Люди намагались поїхати додому зі столиці, а деякі шукали можливості придбати квиток на потяг з рук за будь-які гроші світу. Потяги то прибували, то від’їздили. Залізничний вокзал нагадував величезний мурашник.

Ніде не було вільних місць, тому Адріана поставила сумку на підлогу та сіла на неї, спершись спиною об холодну стіну. Підлога була мокрою та брудною, оскільки люди тягнули на взутті сніг та багнюку.

Хотілось спати. Очі самі час від часу заплющувались. Дівчина на хвилину задрімала. Нарешті оголосили про прибуття потягу сполученням «Харків – Івано-Франківськ». Адріана, переборюючи сон, встала, взяла свою сумку та пішла на платформу.

Вдалечині було видно як повільно але впевнено наближається потяг. Дівчина думала лише про одне – якомога швидше зайняти своє місце та заснути, а на ранок вже буде вдома.

Її місце – верхня бокова полиця поруч із туалетом, з якого сильно смерділо. Але Адріана була стомленою та нагадувала вижатий лимон. Вона розклала постіль, лягла та задрімала…

Дівчина приїхала додому. Радісні батьки обійняли доньку та одразу ж запросили до столу. Всі скучили, адже не бачились з початку навчального року.

Мати сказала що приготувала доньці сюрприз, який чекає в її кімнаті. Адріана пішла у свою спальню, відкрила двері – а там… Микита, з величезним букетом квітів у руках та рожевим ведмедиком. Дівчина закричала від несподіванки та… Прокинулась.

І присниться ж таке! Потяг мчав у темряві. У вагоні всі спали. Дівчина дістала з кишені мобільний телефон та подивилась на час – 3:49. Поклала телефон назад та спробувала заснути, але даремно. На верхній полиці сильно гойдало, спина затекла, ногам було не зручно.

Невідомо скільки ще дівчина крутилась туди-сюди, але врешті заснула. Прокинулась від того що провідник ходив вагоном та будив пасажирів:

- Шановні пасажири. Через 40 хвилин Івано-Франківськ – кінцева станція. Будь ласка, прокидайтесь та готуйте постіль! Хто бажає смачненького? Кава, чай, вафлі…

            Дівчина прибрала постіль, вистояла довжелезну чергу до вбиральні, а потім сиділа та дивилась у вікно. Потяг почав знижувати швидкість на в’їзді до міста. Ще десять хвилин, і всі почали готуватись до виходу. Адріана не летіла «поперед батька в пекло», а спокійно дочекалась щоб більшість пасажирів вийшли з вагону, а потім і вона, прихопивши речі, вийшла на перон вокзалу.

            Озирнулась по сторонам та й пішла до вокзалу. Рідні мали б зустрічати, але нікого немає. Треба подзвонити, але в цю мить телефон сам задзвонив. Дівчина дістала телефон з кишені, але, побачивши хто дзвонить, розлютилась. Вона скинула виклик, адже це телефонував Микита. В цю мить почала десь здалеку  «Адріаночко, донечка, ми тут»!

            Дівчина озирнулась та побачила батька і брата. Вона пішла назустріч рідні. Обійнялись та пішли до машини. Брат ніс її речі, а тато тримав руку на плечі донечки та щось із завзяттям їй розповідав.

            Сіли до машини та й поїхали. Мати вже чекала і з самого ранку займалась готуванням страв та прибиранням. У вітальні було накрито розкішний стіл із найсмачнішою їжею в світі – домашньою, приготованою маминими руками. Дівчина так скучила і за мамою, і за її їжею. Приготовані в умовах гуртожитку макарони або пісний суп вже стояли поперек горла. За столом сиділи: батьки – Андрій та Зоряна, донька Адріана та троє її братів – Захарій, Іван та Володимир. Також були присутні бабусі та дідусі.

            В хаті було тепло та затишно. В грубці тріщали дрова, а біля самої грубки руда кицька та троє кошенят. Біля вікна стояла новорічна ялинка, що сяяла вогнями так що видно аж на вулиці.

            За столом постійно розмовляли, старі співали пісень. Батьки постійно розпитували про навчання, студентське життя, столицю та, звісно ж, «Помаранчеву» революцію. За розмовою батько спитав про те коли його донечка нарешті вийде заміж, на що мати одразу висловила заперечення:

            - Рано їй ще заміж, треба навчання закінчити. Їй тільки 20 років.

            - То й що? У свої двадцять ти вже була заміжня та мала дитинку. Адріанці тоді як раз рік виповнився, - говорив батько.

            - Зараз молодь не поспішає утворючати сім'ї народжувати дітей. Зараз народжують вже на четвертому десятку. І це правильно. Спочатку треба самим стати на ноги, заробити грощі та мати гідні умови для життя, - зауважила мати, - може ще картопельки принести?

            - Ні, не треба. Сиди та й слухай, жінко. Ти народила в 19, і що, зараз погано живеш? Живеш у добротній оселі, нічим не обділена. Народила оно ще троє бравих хлопців.

            - А ти думаєш що мені подобається бути домогосподаркою та все життя проводити за хатніми справами? Можливо, я теж чогось хотіла досягти у цьому житті, мати роботу та освіту. Ти мене хоч раз про це питав?

            - А мені, думаєш, легко місяцями не бачити родину та працювати на чужині по 12-15 родин на добу? А коли повертаюсь додому, то не відпочиваю, а йду до господарства. Чого ж ти не вчилась, як так хотіла?