Глава 13: «У пошуках загубленого…»

«Янукович! Янукович!».. Свист, радісні вигуки та улюлюкання…

            Микита ледве продер очі. Холодний намет, сирість та запах перегару. Хлопець лежав на розкладушці та дивився у стелю. Поруч також відпочивали інші люди. Хтось просто лежав, а хтось хропів немов двигун потяга.

            - Алло, гараж! Шо вы тут развалились? Подйом! Там эти, как их… Ммм, журналюги приехали. Давайте быстрее, надо всех собрать!

            Це до намету, немов ошпарений окропом, заскочив один із активістів щоб максимально мобілізувати людей у зв’язку з приїздом журналістів каналу «ТРК Україна», який приділяв особливу увагу «своїм». Також на привокзальну площу завітали журналісти інших ЗМІ, яких треба було зустріти по-особливому «тепло».

            «Янукович! Янукович!».. Свист, радісні вигуки та улюлюкання, розбавлені поодинокими вигуками «ганьба»…

            Микита неквапливо встав, потер очі та скривився від болю… Забув що біля лівого ока рана після вчорашніх пригод. Ліве око трохи набрякло та свербіло. Хлопець обережно відклеїв лейкопластир, на якому залишились сліди крові. Обережно помацав пальцем місце удару – відчувалась набряклість та печіння.

            Вийшов на вулицю. Було похмуро та дуже холодно. Сніг майже всюди вже був розчищений. Де-не-де досі працювала снігоприбиральна техніка та комунальники з лопатами, для яких сніг – не казка, а потрійне навантаження.

            На Привокзальній площі було немов у мурашнику. Одинадцята година ранку, а тут мітинг у самому розпалі. Приїзд журналістів не аби як пожвавив натовп. Люди оточили журналістів з усіх боків, вигукували необхідні гасла, розмахували плакатами та прапорами, свистіли, кричали. Хтось давав журналістам інтерв’ю на фоні натовпу немов посланець від плем’я.

            Як же це все набридло! Огидна показуха. Більшість з цих людей не розуміють взагалі навіщо їх сюди привезли та розцінюють це «відрядження» як можливість відпочити від роботи та сімейних обов’язків.

            Микита запхнув руку до кишені та намацав там зарядний пристрій, який вчора забув віддати Адріані. Треба конче знайти ту чарівну красуню, віддати їй зарядку та може щось сказати… Сказати щось дуже важливе.

            Микита махнув рукою на весь той двіж, що відбувався на Привокзальній площі. Він пішов до намету, де можна похарчуватись, поснідав, випив кислої кави та пішов. На станції метрополітену «Вокзальна» сів на вийшов на «Хрещатику». На Майдані Незалежності та вулиці Хрещатик було багатолюдно. На відміну від залізничного вокзалу та довколишньої місцевості, тут абсолютна більшість людей підтримували «помаранчевих» та використовували відповідну символіку. Посеред прихильників Ющенка на Хрещатику спокійно ходили кияни, що поспішали у власних справах.

            Микита подивився по сторонам та зорієнтувався куди йти. Пішов праворуч та вже за хвилину дістався до Майдану Незалежності. Людей тут було дуже багато. Також були присутні журналісти вітчизняних та іноземних ЗМІ. Лунала музика, час від часу перед натовпом хтось виступав.

            Була вже перша година. Хлопець пройшовся Майданом та завітав до того самого намету, в якому вчора познайомився з Адріаною. Нажаль, її тут не було.

            - Замерзли? Заходьте.

            В наметі перебувало п’ятеро жінок та троє хлопців. Замість Адріани сьогодні була жіночка приблизно 50-и років. Вона готувала їжу та варила чай.

Микита сів за стіл та мовчав. Щоб не було видно синця під оком, хлопець максимально натягнув шапку та ліву сторону та обмотався шаликом.

- Може, чаю? – запитала жінка.

- Нє, дякую.

- Прошу.

- Що ви просітє? – не зрозумів Микита.

- Тобто?

- Ви сказали «прошу».

- Так.

- А що просите?

- Ахаха, то нічого не прошу. Це не прохання, а лише ввічливе слово.

- Окей.

Микита мовчки сидів та сумував. Люди розмовляли між собою, до намету постійно заходили інші люди щоб перекусити та випити чогось теплого. Але наш герой не зважав на це. Він сподівався побачити ту заради якої прийшов на Майдан. Але її не було.

Вже вечоріло. Щоб марно не сподіватись, Микита вирішив запитати присутніх про Адріану:

- Тут вчора була така симпатична дівчина, о очках… Не знаєте де вона?

- Яка саме дівчина? – запитала жінка, що сьогодні працювала замість Адріани.

- Така, невисока, в очках, з кучерявими білими волосами.

- Невисока, в окулярах… Як її звуть, знаєте?

- Адріана.

- Адріана? Хм, ні, не чула про таку. То ви її шукаєте?

- Да. Вона тут вчора була замість вас.

- Я тут вже майже місяць, але не чула про таку дівчину. Може ви щось про неї чули? – звернулась жінка до тих хто грівся в наметі.

Нажаль, люди лише знизали плечима. Микита ще більше засумував. Жінка побачила це за ще раз запропонувала хлопцеві чаю.

- Дякую, давайтє.