Глава 11: «Київська казка»

Ось так пройшов день, за ним – наступний, і так ще невідомо скільки тут тинятись. Все це набридло ще задовго до початку «дійства». Так, були люди що намагались керувати натовпом та контролювати роботу мітингу, але значна частина тих хто приїхав до Києва з інших населених пунктів, отримали унікальну змогу побачити столицю, хтось - навіть вперше приїхав до такого мегаполісу.

Наш головний герой теж вирішив не втрачати можливості та вирішив піти ще погуляти містом як тільки погода наладилась. День був сонячний та більш-менш теплим. Зимове сонце світило, але не гріло та більше ховалось на високими будинками.

Микита вже мав певний досвід подорожування столичним метрополітеном. Він сів на «Вокзальній», проїхав три зупинки та вийшов на «Арсенальній». Саме так підказали їхати перехожі щоб дістатись до Верховної Ради.

Ескалатор та станції «Арсенальна» дуже довго підіймав нагору. Вийшов, подивився навкруги та спитав у перехожих куди йти далі. Пішов вулицею Грушевського. У Маріїнському парку час від часу зустрічались прихильники «помаранчевих» та «біло-блакитних», але більше їх було біля Верховної Ради. Ще здалеку було чутно вигуки «Ющенко! Ющенко!» та «Янукович! Янукович!».

Микита зупинився, пройшовся до Маріїнського палацу та повернувся назад до Верховної Ради. Ось вона, будівля де творяться закони, за якими живе країна! Аж не віриться що це все насправді. В телевізорі будівля здавалась величезною, але насправді й не така вона величезна. Мабуть, в інших містах теж є подібні приміщення. Але цей купол виглядає доволі цікаво.

Вулицею Грушевського постійно їздили машини з біло-блакитними прапорами та гучно сигналили, а з вікон пасажири волали  «Янукович! Янукович!». Донецький десант висадився у столиці!

Хлопець йшов далі вулицею Грушевського. В голові досі лунало та «Янукович! Янукович!»… Хоча то не в голові. Десь здалеку таки чутно його прихильників. Дійшов до стадіону «Динамо». Тоді ще пам’ятник знаменитому тренеру Валерію Лобановському знаходився на території стадіону, а не біля центрального входу. Хм, нічого особливого. Пішов далі та дійшов до перехрестя. Куди йти далі?

Праворуч побачив арку «Дружби народів», тож вирішив піти саме туди. Дивна споруда, під якою совєтський пам’ятник. Ось такий це символ дружби народів щасливої країни рад.

Пішов далі та зупинився на оглядовому майданчику, з якого відкривався неймовірний краєвид на Дніпро, лівобережжя та частину центру міста. Неймовірна краса! Широченний Дніпро понад пагорбами, високі будинки, мости. Шкода що зараз зима, а не осінь, коли все листя довкола розмальовано у яскраві кольори.

За лівим берегом Києва було видно місто Бровари. І десь там, вдалечині, за в лісах Броварського району, в небі нависла темна хмара, що сунула на місто. З того напрямку дув легенький вітерець. Мабуть, вже скоро розпочнеться снігопад.

Тоді ще й близько не було моста між Володимирською гіркою та паркою дорогою, тому Микиті довелось повертатись на Грушевського, переходити через підземний перехід та трохи піднятись по Трьохсвятительській.

Неймовірний краєвид на Дніпро, Труханів острів, лівобережжя, пішохідний та північний мости. Видно як десь вдалечині небо поєднується із землею. Саме там із-за обрію з’являються хмаринки. Князь Володимир Великий, будучи у бронзі, крізь століття дивиться на землі Київської Русі. Володимир Святославич пишається своїми нащадками!..

Микита довго стояв на гірці немов зачарований. Хмари з лівого берега швидко налетіли на місто немов торнадо, зі сторони Воскресенки поступово, але впевнено наближалась «біла стіна». Спочатку пролітали окремі сніжинки, занесені помірної швидкості вітром, а потім як здійнялась курява! Розпочалась така хурделиця що й світу не видко. Дрібний та колючий сніг за декілька хвилин перейшов у лапатий.

Машини їхали повільно та непомітно розчинялись серед снігової заметілі. На певній відстані машини вже не були помітними, проте вогні фар було видно приблизно за два кілометри.

Пагорби першими вкрились снігом. На дорогах та тротуарах сніг заносило вітром та збивало у невеличкі купки. Справжня зимова погода! Справжня казка в мальовничому місті. Зі снігом стало якось тепліше, але хотілось спокою, затишку, чогось тепленького та якогось маленького дива…

Якщо вірити в диво – то воно неодмінно станеться. Тим паче трохи більше ніж за два тижні Новий рік під номером 2005!

Микита з відкритим ротом спостерігав як Київ охоплює снігова негода. Його шапка та куртка були добряче притрушені снігом. Мело, хурделило, курява здіймалась з дахів будинків, гілля дерев, споруд та навіть з пам’ятника хрестителю Київської Русі. Ворони літали невисоко, сідали на гілля дерев, кружляли та зависали у повітрі, а потім різко падали до землі.

Ще декілька днів тому погода була сонячною та теплою немов у жовтні, а зараз зима нарешті вирішила нагадати про себе.

Микита струсив з голови та капюшону сніг і пішов далі гуляти. Людей стало значно менше. Ті хто гуляв, переважно, були не місцевими. Більшість поховались від негоди десь в затишних кав’ярнях та теплих квартирах. Лише дітвора щиро раділа зимі. Діти з’явились невідомо звідки та грались у сніжки.

Хлопець не відчував холоду, тому пішов собі далі. На Алеї художників поодинокі майстри пензлю через негоду згортали свої творіння та йшли додому. На оглядовому майданчику біля Алеї художників фотографувалась група студентів із помаранчевими шаликами.