Глава 9: «Біло-блакитний потяг»

 Заводський автобус збирав охочих їхати на Київ спочатку на зупинці біля підприємства, а потім вже по місту. Людей привезли на залізничний вокзал Донецька, де вже збирались інші прихильники біло-блакитного табору в очікуванні потяга зі столиці шахтарського краю до столиці України.

Микита їхав туди не хотів, і щоб підтримати себе хлопець знайшов два позитивних моменти: перший – можна не йти на завод; другий – це можливість нарешті побачити столицю. Ті хто мав їхати на Майдан стояли на краю платформи, гомоніли, сміялись, плювали насіння. Люди так раділи незапланованим вихідним, що вже передчували як нарешті зможуть відірватись на повну!

О 19:20 на першу платформу було подано потяг сполученням Донецьк – Київ. Пасажири почали неквапливо заходити до вагонів. Посланці від заводів та шахт мали їхати в одному плацкартному вагоні, що знаходився у хвості потяга.

Пасажири зайняли свої місця. Чергова по вокзалу двічі оголосила що «Скоростной поезд-экспресс №120 сообщением Донецк – Киев отправляется с первого пути». В гучномовцях на платформі заграла пісня, під яку традиційно відправлявся потяг до Києва:

«Ты был разным и звался по-разному,
а я знаю тебя, как Донецк.
Не шумишь ты на нас понапрасному,
и согрет теплом наших сердец.

От рожденья солдат ты и труженик,
и по жизни, вообще, молодец.
А поэтому ты очень нужен нам,
сильный духом и добрый Донецк.

Я люблю твои улицы шумные
и разливы огней золотых.
На аренах сраженья безумные
и браваду парней молодых

Я уверен, всё сложиться к лучшему,
не пройдёт мимо нас стороной.
Годы жизни не зря нам отпущены,
а ты лучший и самый родной».

Потяг поступово набирав швидкість. Він нагадував величезного змія, що повзе по землі. У цього змія вночі яскраво світяться очі, а вогони – це хребці. Пасажири почали готувати свої місця та стелити білизну, яку розносив сонний провідник. За вікном вечір немов ніч – темно хоч око коли! Вдалечині вогні Донецька провождали потяг. У цих вогнях відчувалось тепло та затишок дому, який залишився там, у місті. Це те що неможливо взяти з собою в дорогу.

Микиті не пощастило – доведеться їхати на верхній боковій полиці поруч іх вбиральнею. Хлопець розложив матрац, не з першої спроби натягнув підодіяльник на ковдру, хоча він був значно більшим ніж потрібно. Речі поклав на полицю та ліг. Подушка та ковдра воняли сирістю та були недосушеними. Ковдрою можна було грати у футбол, оскільки вона швидко збилась у груду та пересувались у підодіяльнику туди-сюди.

В потязі було жарко немов у лазлі, але десь знизу по спині дув протяг. Мабуть, свіже повітря потрапляло через вікно.

Потяг набрав швидкість та мчав вдалечинь, розрізаючи темряву безкрайніх степів світлом прожектора та гудками. В Костянтинівці, Краматорську та Слов'янську ще заходили люди та займали поодинокі вільні місця у вагоні.

Микита лежав та дивився у вінко. В темряві час від часу було видно вогні міст та сіл, освітлені залізничні переїзди та вокзали вищезгаданих міст.

У вагоні почало пахнути їжею – це ті хто їхав на Майдан почали «розігрів». Мужики дістали наїдки та горілку, пиво, напої та почали «відпочивати». Запах смаженої курки, ковбаси, часнику та квашеного огірка у поєднанні з неповторним «аромтом» чиїхось неміняних декілька днів шкарпеток створював той унікальний вайб плацкартного вагона.

- Эй, парень, давай с нами накатишь! – хтось із чоловіків почав легенько стукати Микиті у поперек.

- Спасибо, я не буду, - відповів хлопець та з головою накрився сирою ковдрою.

- А, спортсмен? Уважаю!

Добре що цей чолов’яга виявився не приставучим та швидко відчепився. Мужики швидко сп’яніли. Через спеку у вагоні їх добряче розвезло. Хтось намагався відкрити вікно щоб подихати свіжим повітрям. Але вікно зовсім трохи привідкрилось та заклинило. Всі спроби його закрити були невдалими, тому доведеться далі їхати із протягом. Але розігрітим горілкою та куркою-гриль дядькам від того лише краще.

Чоловіки шуміли, інколи вели гучні суперечки та часто ходили в тамбур щоб покурити. Микита пожалкував що не взяв із собою плеєр чи кишеньковий  радіоприймач з навушниками щоб не чути цю п’яну балаканину. Чоловіки продовжували шуміти навіть тоді коли у вагоні вимкнули основне освітлення та залишили приглушене. Декілька разів жінки приходили та заспокоювали їх, говорили що окрім них у вагоні їдуть діти. Чоловіки замовкали, але вже за декілька хвилин знову починали базікати. І лише погроза провідника викликати начальника потяга, в решті решт, заспокоїли буйних пасажирів.

Чоловіки навіть не прибирали зі столу пляшки, сміття та залишки наїдків. Мабуть, вже не мали сил на ту справу, тому швидко полягали спати. І тут на зміну п’яній балаканині прийшли дружні храпові серенади. Чоловіки гучно хропіли, аж вагон вібрував. То хором хропуть, то дружно один за одним немов оркестр під керівництвом умілого дирижера. Хтось час від часу тягне таку «ноту», що аж захльобується та чавкає власну слину. Запах брудних шкарпеток став ще сильнішим.

Крізь привідкрите вікно був протяг, штора та простирадло на верхній поличці гойдались. Але тому хто спав нам куди дуло було, мабуть, дуже добре. Той чоловік спав на животі, прикривши голову ковдрою та виставивши дупу наверх так щоб вітер дув прямо «туди куди треба». Храп іноді був гучнішим ніж стукіт коліс вагонів.