Глава 5: «Навчання та робота»

Щодо роботи, то Микита вже мав досвід заробітку грошей. У дев’яностих та на початку двотисячних багато промислових об’єктів закривались та розпилювались на металобрухт. Те що було більш-менш ліквідним та мало перспективу – переходило у приватну власність, все інше, подекуди й те що могло ще працювати не один десяток років, безжально знищувалось і без війни.

Підприємства, цеха, ферми, майстерні розбирались до цеглини. Переважно цим займались ті самі місцеві «хазяйствєннікі», на яких працювали цілі бригади з розбору підприємств. Але ці «братки» особливо не перешкоджали простим «смертним» теж відпилити собі хоч якусь крихту з їхнього пирога.

«Хазяйствєннікі» працювали у величезних масштабах, і використовували для свого промислу різноманітну спехтехніку та засоби демонтажу, а награбоване інколи навіть перевозили потягами. Тому якщо якийсь «простяк» з велосипедом чи тачкою відпиляє собі 20-30 кг металу, то це буде немов краплина в океані.

Банди «хазяйствєнніков» брали лише найбільше та найцінніше, те що можна швидко розібрати, завантажити, перевезти та здати на брухт. Після їхньої роботи ще не один рік можна «живитись крихтами»: металобрухт, кабелі, залишки будівельних матеріалів, цегла, шлакоблок, деревина і т.д.

Безробіття, заборгованості по зарплатам та пенсія, зубожіння, безвихідь та можливість швидкої наживи штовхали людей іти та власноруч нищити ще що зовсім нещодавно давало роботу та годувало їхні родини. Окрім підприємств, люди крали та здавали на брухт все що бачили. Наприклад: футбольні ворота на стадіоні, гойдалки на дитячому майданчику, канати та відбійники біля автомобільних доріг, розбивали плити та діставали з них арматуру.

І Микита, як і більшість підлітків, теж не втрачав можливості підзаробити. Разом з друзями він приймав участь у розборі приміщень закритого наприкінці 80-х шахтобудівного управління. «Хазяйствєннікі» тут вже попрацювали – порізали на метал рельси, станки, старі закинуті автомобілі та трактори, вагонетки, канати, дорогі двигуни, вимикачі. На брухт також була розпиляна високовольтна електропідстанція разом з усім дорогим та працюючим обладнанням: вимикачами, трансформаторами, розподільчим устаткуванням, засобами автоматики та лінії електропередач.

Дітвора та всі охочі теж не були «обіжені». «Бізнесмени» і їм залишили чимало цікавого, тому робота на території колись працюючого підприємства тривала цілодобово за будь-якої погоди. Найкращі шанси знайти «золотий клад» мали щасливі володарі металошукачів, адже в землі та під породою на териконі було сховано чимало цікавого. У совєтські часи ніхто не переймався економією та збереженням ресурсів, тому навіть кольорові метали часто викидали на звалища або присипали породою на териконах.

З шахтного відстійника дістали декілька величезних котушок товстого мідного кабелю, на якому навіть зберіглось маркування. Мабуть, комусь просто треба було списати матеріали. Такою була політика часів соціалізму. Бувало що водії виливали з баків бензин у посадках, бо вважалось що якщо ти не викатав пальне, то значить погано працюєш.

Люди інколи конфліктували коли ділили знахідки. Бувало що й ночували щоб добро не дісталось «конкуруючій фірмі». Щось здавалось на брухт, а щось тягнули додому та використовували в господарстві.

Микита та двоє друзів спочатку вештались териконом та шукали металобрухт. Бувало що здобич доводилось відкопувати та спускати з терикону, а потім все вантажили до люльки старенького мотоцикла «Юпітер» та везли до пункту прийому брухту. Інколи знаходились справжні скарби: шматки латунієвих труб, мідні провода або тоненьки шматки бронзи. Але, мабуть, найдорожче, вже давно розібрали – релейні шафи залізничної гілки, де для надійності використовують деталі зі срібла.

Рельси ще якийсь час залишались, але згодом знайшлись ділки, що мають ресурси для демонтажу таких габаритних та важких деталей. Разом із рельсами були попиляні декілька вантажних вагонів – «джек пот»! Кажуть що десь неподалік на станції розпиляли на брухт цілий тепловоз! Гуляти так гуляти.

Металобрухт швидко закінчився, і лише ті хто мав гарні металошукачі, ще могли щось вполювати. Люди почали брати те що залишилось – серед породи на териконі збирали шматки вугілля, складали їх у мішки та продавали. Микита з товаришами розбирали гаражі та продавали цеглу. Ціла цеглина коштувала 50 копійок, - бита чи пошкоджена – 20.

Але, на відміну від друзів, Микита не біг одразу ж витрачати зароблені гроші, а відкладав їх до кращої нагоди… І, парелельно з «бізнесом», не забував хлопець вчити уроки та готуватись до іспитів…

Екзамени позаду, випускний – і вчорашні однокласники роз’їхались по світу щоб будувати своє майбутнє. Здавалось що випробування позаду, але ж де там? Не до канікул та відпочинку дітям, вступна кампанія у самому розпалі. Екзамени, хвилювання, списки щасливчиків…

Але Микити це не стосувалось. Які можуть бути екзамени для вступу до професійно-технічного училища (пізніше – ліцею), тим паче для хлопця, що мав добрі результати у навчанні. Разом з мамою привезли необхідні документи, написали заяву на вступ – і все, треба лише дочекатись початку навчального року.

Микита змирився з тим що доведеться підкоритись волі батька. Але все одно хлопець мав впевненість що все одно рано чи пізно вступить до вищого навчального закладу. Можна працювати, заробляти гроші, здобувати професійні навички, і паралельно з цим навчатись, але то вже зовсім не те навчання, не та студентська романтика.

Літо як завжди дуже швидко пролетіло. Першого вересня Микита пішов знайомитись з новими вчителями та з тими з ким разом доведеться гризти граніт науки.