Глава 4: «Вибір без вибору»

Діти мають один доволі неприємний недолік для батьків – вони дуже швидко виростають, як би ми цього не хотіли. Вони народжуються та дуже швидко починають підкорювати цей жорстокий світ. Спочатку дитина вчиться посміхатись та розуміти що її оточує, потім вчиться сидіти, ходити, бігати… Вже через шість років батьки віддають своє чадо до школи, де дитини вчиться бути самостійною та вивчає науки. Ще через одинадцять років діти стають вже дорослими, інколи їх не впізнати якщо подивитись на їхні фотографії десятирічної давнини. Вчорашні хлопчики стають схожими на дорослих та змужнілих чоловіків, а дівчатка стають справжніми панянками.

Як колись, 11 років тому батьки вели дитину в перший раз до школи, та по закінченні навчання батьки зі сльозами на очах проводжають вже дорослу дитину на свято останнього дзвоника. 11 років навчання, мрій, надій, контрольних та дзвінків на урок позаду, попереду доросле життя, і саме зараз кожен має зробити остаточний вибір ким він хоче бути через 3-5 років.

На свято останнього дзвоника Надія та Микола під руки вели свого вже дорослого сина Микиту. Хлопець був одягненим у білу сорочку, чорні брюки та туфлі, а на шиї висіла краватка, але, на щастя, вже не піонерська. Вимоги носити шкільну форму залишились в минулому, тож учні, що навчались на початку двотисячних, могли дозволити собі одягати на навчання джинси, светри, футболки та інший звичний одяг. Шкільна форма, що привчала дітей до одноманітності та табірного устрою життя, залишилась лише в ностальгічних спогадах поціновувачів кришталю, чайних сервізів та килимів на стінах.

Ще якихось 11 років тому Микита на святі останнього дзвоника тримав за руку одного з випускників, натомість зараз вже сам є тим для кого шкільний дзвінок звучить востаннє в житті. Змужнілий, високий та впевнений у собі хлопець стояв поряд з такими ж як він випускниками та в душі нервував, адже попереду ще ціла купа випробувань: екзамени, випускний, вступна кампанія…

Щасливі батьки не стримували сліз, коли дивились на своїх вже дорослих діточок. Їм вже не треба переживати щоб їх чадо, не доведи, Господи, розіб’є комусь шибку або поб’ється з кимось із однолітків. Дітям вже не цікаво гуляти у квача або кидатись сніжками, у них попереду самостійне життя.

Урочиста лінійка на честь свята останнього дзвоника нічим не відрізнялась від минулорічної та пройшла доволі швидко. Випускники зібрались в кабінеті, де їхній класний керівник оголосила напутню промову з усіма можливими побажаннями, а потім діти пішли додому.

Микита не одразу пішов додому. Хлопець вирішив прогулятись вулицями міста щоб побути наодинці зі своїми думками. Часу було все менше на те щоб нарешті відверто поговорити з батьками, але з чого розпочати? Додому не хотілось йти, але треба було. Він ще деякий час ходив вулицями, привертаючи до себе увагу перехожих завдяки червоній стрічці з написом «Выпуск-2002».

Підійшов до під’їзду та привітався з бабусями, що сиділи на лавці та прискіпливо оглядали всіх хто проходив поруч (а не привітатись не можна було, оскільки тоді почуєш стільки бруду на свою адресу), зайшов до брудного обшарпаного під’їзду та не поспішаючи підіймався на свій поверх. Стіни під’їзду з верху до низу були обмальовані живописами місцевих художників. Деякі написи коротко та лаконічно повідомляли в якій квартирі, на думку автора цього напису, мешкає жінка легкої поведінки, або живе, м’яко кажучи, не зовсім хороша людина. На вікні стояла пластикова пляшка, розрізана навпіл та на третину наповнена водою, а на шийці пляшки було накручено фольгу. На сходивох клітинах лежало багато недопалків, шкарлупа з насіння, шприці, використані презервативи та ще цілі гори різного сміття, яке залишили по собі любителі культурного відпочинку. Деякі «любителі» добре відпочити, мабуть, переборщили з дозою зігріваючих напоїв, тому люб'язно залишили по собі залишки неперетравленої їжі на підлозі. Всюди смерділо сечею, сирістю та хлором, і від цього сморіду аж очі виїдало. Проте це все було вже доволі звичним натюрмортом життя під'їзду, як і сотень інших таких самих під'їздів, де двері не замикались або взагалі були відсутні.

Микита смикнув за ручку – двері були відкритими. Зайшов до квартири, роззувся, туфлі залишив на підлозі біля дверей поряд там де стояло інше взуття. Зайшов до ванної, помив руки, умився, зняв сорочку та поклав її до інших брудних речей. Мати була на кухні та готувала батькові тормозок. Батько лежав на дивані та дивився телевізор, куняючи. Йому треба було скоро виходити з дому та йти на роботу в другу зміну.

- Что, рубашка уже грязная? – запитала Надія, коли побачила сина з голим торсом.

- Да, - відповів Микита.

- Не успел одеть, и уже вымазал! Когда ж ты научишся ценить мой труд? Хоть бы раз сам взял и постирал все это своими руками!

- Да кто там что ценит? Я тебя умоляю. Мы тебя одеваем, кормим, а ты… Эх, что там говорить, - махнув рукою батько.

- Хоть бы немного ценил наш труд. Мы работаем и всё делаем для того чтобы ты рос и учился. Вот объясни мне, пожалуйста, как можно было за один день, а точнее за два часа, вымазать новую рубашку? – питали мати, не відволікаючись від своїх кухонних справ.

- Просто рубашка уже потом воняет, - відповів син.

- Значит надо было меньше лазить на улице, вместо этого шёл бы скорее домой, переоделся и гулял бы хоть до ночи, - пробурмотів батько та почухав свій живіт, а потім краєм ока подивився на дружину та сказав їй, - Надька, и хватит мне на тормозок ложить варенные яйца. От них уже тошнит. Каждый день одно и то же. Надоело уже!