Глава 3: «Школа»

Вже навесні першокласники закінчили вивчати буквар. Більшість вже уміла читати та писати, а тих хто відставав від показників могли залишити на наступний рік. Микита добре вчився, але не мав надвисоких успіхів у навчанні. Всі діти навчались однаково, проте серед учнів вже були «улюбленці», яких треба було тягнути «за вуха» заради того щоб загальні показники рівня знань були вище ніж є насправді. Вже у початкових класах формувались три «касти» учнів: «відмінники» – ті кому дуже часто просто малюють необхідні оцінки; «хорошисти» – учні що мали достатній рівень знань, добре засвоювали матеріал, але особливо не виблискували; «двієчники» – ті хто погано вчився, мав проблеми з дисципліною та прогулював уроки. Піднятись на рівень вище було неможливо, як би учень не старався, проте скотитись вниз – простіше простого.

Тодішня школа не давала можливості для розвитку індивідуальних особливостей дитини та підганяла всіх під одну планку. Наприклад, на уроках фізичної культури всі мали бігати, пітніти, падати з ніг, але здати необхідні нормативи незалежно від рівня розвитку дитини та стану здоров’я. Совєтська школа виховувала майбутніх трударів, які мають завжди бути готовими «к труду і оборонє».

Нарешті пролунав останній дзвоник, і діти, окрім випускників, пішли на довгоочікувані канікули. Попереду літо, спека, три місяці відпочинку, і все життя попереду! Можна забути про науку, надокучливу та незручну шкільну форму, нудні уроки, контрольні та безкінечні домашні завдання.

Микиті інколи доводилось бути вдома самому коли тато йшов працювати у другу чи третю зміну, а мати в цей час теж була на роботі до сьомої години вечора. Вночі хлопця не залишали самого вдома – ночувати приходили бабусі та дідусі.

Малий був самостійним, міг сам розігріти їжу та виконати деякі справи, наприклад – помити підлогу чи прибрати на кухні. Батьки пишались що у них росте відповідальний син, але все одно коли залишали його самого вдома, то самі собі не знаходили місця через хвилювання. Час був неспокійним, у новинах все частіше передавали про перестрілки та розбірки між бандами, які ділили між собою державне майно.

Микита мав багато друзів, з якими проводив вільний час на вулицях рідної Макіївки. Дорослі були постійно на роботі, а для дітей не було ніяких умов для відпочинку, окрім як поганяти м’яча на оброслому бур’яном стадіоні, пограти у квача або зробити якусь шкоду. Так і проходили три місяці літніх канікул, і першого вересня діти повернулись до навчання.

Через рік, у третьому класі, учні урочисто дали клятву піонера та «добровільно» поповнили ряди вірних учнів комунізму. Кожен мав носити червону краватку не тільки в школі, а й на вулиці. В школі для піонерів були різні гуртки, де діти могли провести вільний час.

Після третього класу учні «перестрибнули» одразу до п’ятого – такі були умови навчання. У п’ятому класі діти познайомились з новим класним керівником та вчителями. Навчання стало складнішим, але цікавішим. У Микити були свої улюблені предмети – історія, географія та фізкультура. З інших предметів хлопець теж не відставав, був твердим «хорошистом».

Діти дорослішали, з’явились перші симпатії, перше кохання… Кожен заповнював спеціальну анкету для однокласників, де міг розповісти про свої захоплення та симпатії. Бувало що на уроках хлопці бешкетували та влаштовували розіграші для вчителів та однокласників, за потім їхнім батькам доводилось червоніти на зборах.

У сьомому класі Микиті вже було 12 років, тому батьки вирішили відправити своє чадо до піонерського табору на пів літа. І дитина буде під наглядом, не сидітиме сама вдома та не шукатиме пригод на вулиці, і батькам буде спокійно. Отож вже на початку червня Микита разом із деякими однокласниками та учнями інших шкіл міста автобусом були привезені до піонерського табору «Орльонок», що знаходився неподалік міста Святогірськ. На море цього року дітей не возили через відсутність коштів, але й у Святогірську теж можна оздоровитись. Тут мальовнича природа, величезні пагорби-гори, поряд з якими протікає річка Сіверський Донець, знамениті блакитні озера, ліс.

Микита не хотів їхати до піонерського табору, але батьки були непоступливі. Більшість дітей теж не хотіли їхати, але вибору не мали. Батьки прощались з дітьми так ніби віддають їх на все життя, але самі раділи що нарешті зможуть відпочити від своїх чад.

Колона стареньких автобусів повільно рухалась трасою у супроводі міліції. Хтось з дітей спав у дорозі, а когось постійно нудило. Добре їхати треба було близько двох годин.

Дитячий табір – це фортеця в лісі, оточена високим парканом із цегли. На вході був КПП, на якому чергувало двоє сивочолих дідусів. Автобуси заїхали прямо до табору, діти на супроводжуючі дорослі нарешті вийшли на свіже повітря.

Будиночки, в яких поселились діти, були дерев’яними та дуже старими. У кожному будиночку заселяли по восьмеро дітей. Хлопців та дівчат розділяли по різним сторонам табору. Дорослих у таборі було небагато, за дітьми, переважно мали б наглядати піонер-вожаті – старші за віком діти 15-18 років, які вже не один рік відпочивають у цьому таборі. Обов’язковою вимогою дресс-коду було носіння таких надокучливих червоних краваток.

У будиночках стояло 4 двоповерхових ліжка з металевими сітками, поверх яких звичайний матрац. Невеличка шафа для особистих речей, декілька шухляд та стільчиків – ось увесь інтер’єр. Дерев’яні вікна були трухлявими та обшарпаними, крізь щілини дув протяг. Вхідні двері були в ще гіршому стані та не мали замка або якогось гачка. Всі «зручності» знаходились в центрі табору: туалет-сортир, душові, волейбольний майданчик, лавочки, гойдалки, стадіон та спортивний майданчик. Усі ці зручності були теж, м’яко кажучи, не в кращому стані.