Глава 1: «Батьки Микити та соціалістичний рай»

В усі часи існування людської цивілізації саме сім’я є опорою суспільства. Навіть первісні люди утворювали щось схоже на родини та общини, і з часом розвитку цивілізації поняття сім’ї майже не змінювалось. Це – шлюб чоловіка та жінки заради розвитку спільного побуту та народження дітей.

На початку існування совєтської імперії партія намагалась викорінити поняття традиційної сім’ї як буржуазного елемента, замінивши її комуною. Але експеримент виявився невдалим, поняття сім’ї було відновлено, проте комуни, а точніше комунальні квартири продовжували існувати і зберіглись до наших днів. Навіть не знаю як можна будувати своє родинне «гніздечно» під пильним оком партії, суспільства та «уважних» сусідів, коли твої особисті справи є справами «общєства». Але люди якось жили, так й пережили ті часи.

Славетне місто шахтарів та металургів – Макіївка, що розташоване на схід від Донецька, було засноване у далекому 1690 році. В ті часи на території сучасного міста існувало займище, засноване, за народними переказами, козаком Макеєм (звідки походить теперішня назва міста). Нині це сучасне промислове місто, що станом на 2014 рік входило до 15 найбільших міст України за кількістю населення. Донецьк та Макіївка створюють Донецько-Макіївську агломерацію, тому між цими двома великими містами не видно розмежування.

За радянських часів Макіївка була комфортним, мальовничим та доглянутим містом. Тут працювало 9 вугільних шахт, що годували понад 30 000 родин: . Це місто в народі називали «Донбасом у мініатюрі», адже в адміністративних межах Макіївки зосереджено ледь не всі галузі, що присутні на території Донеччини та Луганщини: вуглевидобування та збагачування корисних копалин, металургія, харчова та легка промисловість, машинобудування. До середини 70-х років ХХ століття кількість населення міста поступово збільшувалась.

Шахта «Ясинівська Глибока» працювала в місті з 1961 року, мала значні записи вугілля та вважалась однією з найбільш перспективних. Саме тут розпочав свій трудовий шлях молодий та енергійний чоловік Микола. Будучи юнаком, закінчив місцеве училище, відслужив строкову службу в радянській армії, а після повернення зі служби не вагаючись пішов працювати на шахту. Після закінчення навчання в учбовому пункті та практики, Микола півтора року працював машиністом підземних установок, а потім вивчився на прохідника.

Прохідники – це ті працівники, які першими пробивають «коридор» до покладів вугілля, тому ця гірнича професія є однією з найбільш небезпечних та добре оплачується. Тривало останнє десятиліття існування «в’язниці народів», відчувався застій та певна криза, яка не оминула й вугільну галузь. Застаріле обладнання, відсутність достатніх інвестицій у виробництво та охорону праці стали звичним явищем.

Кожного дня Микола ходив на роботу, і кожного дня одне й те ж: підйом вдосвіта, тормозок від мами, завернутий у газету «Правда» або «Труд», зупинка, сонні колеги, шахтний автобус, коротка дорога, перекур перед прохідною, отримання завдання на зміну від начальства (наряд), знову перекур, переодягнення у робу, каска, гумові чоботи, тормозок за пазухою та пляшка з водою на поясі, отримання жетону, коногонки (лампа) та саморятівника. Потім спуск під землю в кліті, під час якого закладає вуха через перепад тиску. Після спуску чекає дорога підземними виробітками до робочого місця – десь треба йти пішки та повзти за животі, а десь можна проїхатись з вітерцем у вагонетці. Тормозок, короткий перепочинок – і в бій. Дійсно, праця шахтаря схожа на справжній бій, з якого іноді не всі повертаються.

Зміна закінчилась. Спітнілі, втомлені, брудні, але щасливі, ледве тримаючись на ногах, повертаються мужні гірники до кліті. Чорні, всі у вугільному пилу, видно тільки очі та зуби… Підйом, повернення коногонки та саморятівника, баня, а потім – автобус і, нарешті, додому. Втомлені шахтарі нарешті жадібно скурюють по декілька сигарет, адже в шахті категорично заборонено палити. Будь-яка іскра може призвести до страшної трагедії, тому кожен гірник ставиться до паління в шахті відповідально.

Більшість шахтарів перебивають втому від важкої праці пивом, або чимось міцнішим. Буває що п’ють прямо в автобусі або на зупинці. Кожне свято – привід випити, або, як говорять самі шахтарі – «поставити бутильок». Ось так, день за днем, проходять типові робочі будні шахтарів. Три дні працюєш – один день відпочиваєш. В такому графіку складно знайти шанс для саморозвитку. Окрім відпочинку, в кожного є свої домашні справи.

Говорять, що сонце України сходить на Донбасі. Також на Донбасі раніше за всіх розпочинається робочий день – перша зміна гірників спускається під землю вже о шостій ранку, в той час коли у столицях народ починає повзти до офісів (або як говорили в ті часи – до контори) ближче до 10 години. Ще сонце не зійшло над териконами, а під землею вже кипить робота, гудуть комбайни, летить пил, розбивається порода, і все заради того щоб підняти «чорне золото» на-гора! Очі розбігаються коли дивишся як довкола шахтні копри крутяться ніби чортові колеса, спускаючи під землю людей та вантажі. В темноті, спеці, по пояс у багнюці, працюють в шахті гірники поряд із чортами, а на поверхні квітнуть соняшники, гудять заводи, течуть річки, а ще вище над всім цим краєвидом безжально пече шалене сонце, випалюючи все живе в степу.

Тяжка праця – короткий перепочинок. Окрім цих двох радощів, в житті молодого гірника Миколи була суцільна порожнеча. Робота – роботою, друзі – друзями, вдома в тісній «хрущівці» чекають батьки. Але Микола знайшов розраду своєму сірому життю. В «ламповій» разом з ним в одну зміну часто потрапляла молода та симпатична дівчина. Хлопець, як і більшість інших шахтарів, з гумором та жартами приділяв увагу красуні. Спочатку жарт та добре слово, а потім – цукерка, шоколадка. У відповідь від неї – щире побажання удачі під землею. Дівчина з посмішкою проводжала Миколу під землю, і зустрічала теж із посмішкою. Хлопець, будучи брудним та втомленим, завжди посміхався у відповідь. На чорному від вугільного пилу обличчі його посмішка та доброзичливий погляд були чимось особливим, що закарбувалось у серці дівчини.