Пролог

Донбас… Колись радянська пропаганда стверджувала що це особливий край, без якого соціальний, індустріальний та культурний розвиток країни був би лише простим побажанням. У другій половині ІХХ століття розпочалось активне будівництво вугільних шахт, металургійних заводів, фабрик та різних підприємств. Індустріалізація стала можливою завдяки іноземному капіталу. Після перемоги Жовтневої революції та окупації совєтами території України, підприємства було націоналізовано, а подальша індустріалізація лише набирала обертів. Чисельність населення міст та робітничих селищ стрімко збільшувалась за рахунок внутрішньої міграції. Перспективний індустріальний край потребував все більше дешевої робочої сили, яка їхала на Донбас, переважно, з Курської, Московської, Ростовської, Калузької областей, Поволжя, Кавказу та інших регіонів радянської росії.

            Нові робочі села подекуди росли як гриби після дощу. Де будувалась шахта, там одразу ж будували селище для шахтобудівників. Ніхто не зважав на майбутні перспективи таких селищ та містечок, країні, що готувалась до війни та проводила жорстку політику індустріалізації та колективізації, потрібне було вугілля та сталь. Цей процес поступово пішов на спад вже наприкінці 50-х років ХХ століття, а остаточно безглузде будівництво дрібних робітничих селиш було завершено на початку 70-х. Одним з останніх міст, що було побудовано довкола підприємства, став Вугледар. Це невеличке, але доволі комфортне та затишне місто було засноване у 1964 році як місто для працівників шахт «Південнодонбаська №1» та «Південнодонбаська №3», що розташовані в декількох кілометрах від цих копалень.

            Інші міста та містечка, що були побудовані значно раніше, розвивались та розбудовувались. Міста були сучасними, комфортними для життя та мали розвинену інфраструктуру як для тих часів. Житлова забудова, що складалась з типових панельних будинків, «хрушьовок» та «сталінок», була сірою та одноманітною. Але навіть в часи «розвинутого соціалізму» люди мріяли про комунальну квартиру, а в черзі за «безкоштовним» житлом могли перебували понад десять років. Працівникам заводів та підприємств давали квартиру, але людина не мала права самостійно обирати житло. Отримавши таку омріяну квартиру, людина була змушена все життя працювати на тому самому підприємстві заради того самого «безкоштовного» житла. Сірі та холодні стіни, скрипуча підлога, незручні сходи, «цікаві» сусіди та неймовірний краєвид на димлячі труби заводу – це далеко не всі бонуси «соціалістичного раю». У суцільному океані сірих панельних будинків можна легко заблукати. Якщо поїхати до інших міст, то всюди можна побачити однакову архітектуру. Нажаль, з періоду 60-70х років мало що змінилось, а точніше – взагалі нічого.

            Злидні, безперспективність, розруха, сірість та буденність життя у промислових містах з початком незалежності змушувала людей шукати кращої долі. Доки працюють підприємства – доти є життя в місті. Окрім містоутворюючого підприємства, іншої роботи годі шукати. На таких підприємствах працюють цілі робочі династії. За радянських часів це була гордість, за часів незалежної України – безвихідь. Радянська пропаганда привчала людей все життя працювати на одному робочому місці, таким чином люди були прив’язані до підприємства та квартири, яку їй держава надала «безкоштовно».

            Совєтська людина жила в «теплій ванній», яку їй люб’язно створила компартія. «Партія турбується про кожного та знає як тобі буде краще» - саме так думали більшість людей казкової країни рад. З самого малечку дитині нав’язували той факт, що ти – ніщо, тобі не треба думати, виділятись, філософствувати, треба бути як всі. Людина доросліша, партія для неї була своєрідною релігією. І ось так вже доросла людина, але зовсім не навчена бути незалежною, самостійною та вільною.

            Радянській людині нав’язували той факт, що зароблені тяжкою працею кошти треба віддавати державі – і мільйони радянських людей понесли свої «кровні» до Сбєрбанку, щоб покласти їх на ощадні книжки. Люди продовжували тяжко працювати, подекуди на декількох роботах, та відкладати гроші на «книжках». Також треба зазначити, що і витрачати зароблені гроші особливо не було куди. Більшість товарів народного вжитку та послуг були в дефіциті, тому на рахунках почали накопичуватись чималі кошти. Люди дійсно вірили в світле майбутнє, яке їм обіцяла партія, і навіть не задумувались що їх та сама улюблена партія може ошукати. Саме тому зараз ми бачимо обібраних до нитки пенсіонерів, що їздять безкоштовно у трамваях, тягнучи з собою величезні торби та «кравчучки». Цікаво, а що вони там вбіса возять кожного дня? Боляче бачити як люди, що все життя працювали та відкладали, сліпо віривши державі, залишились на старості років лише з мізерною пенсією, на яку живуть невідомо як у своїх старих квартирах, які колись отримали «безкоштовно». Як бачимо, за все було заплачено.

            Вірю що наше покоління, якщо зуміє вижити та укріпитись у цій страшній багаторічній війні на винищення, матиме щасливу старість. Сучасні люди мають інакше виховання, але так чи інакше досі страждають від наслідків совєтського виховання, і треба ще не одне покоління, щоб остаточно викорінити «совок» в наших головах. Молодь зараз має змогу одягатись та думати так як хоче, а не так як скажуть. Приємно бачити школярів та студентів, які можуть одягати яскравий, а подекуди й вульгарний одяг, замість того щоб «бить как всє і нє видєляться». Дитина з дитинства розуміє свою унікальність та індивідуальність, а молодь все більше покладається на власні сили, ніж на державу чи батьків. Носити яскравий одяг, привертати до себе увагу – це краще ніж носити однострій, який передається від старшого до молодшого. У нас є хороші перспективи мати нарешті зріле та самостійне суспільство, але для цього треба спочатку вижити, а потім пройти тривалий шлях до становлення такого суспільства…