8

8.

Він може й казав ті слова жартома. Але душа, яка так потерпала від страждань сердечних нарешті сказала: досить, і різко розвернула його очі у інший бік. Вона була неперевершена. Прекрасна. Неймовірна. Він наче прокинувся після довгого сну, у якому блукав самотній і стажденний. І ті слова, сказані, наче просто так, як комплімент, знайшли у його ж серці зовсім інший зміст. Воно спалахнуло пристрастю, обпалене поцілунком. Але тепер воно починало боліти. Він чудово розумів, що не вільний робити таке. Це інший світ, він з іншого світу. 
Раілле довго дивився на її дивовижний профіль. На погляд зелених очей, вільний, нестримний, твердий. Вона нічого не питала, ні про що не говорила. Просто іноді теж стиха поглядала на нього. 
Ставало боляче за слова, а особливо за дії. Ставало так добре розуміти, що він здатен на почуття знову. Сумніви і радість змішалися у душі у шалений коктейль. Раілле зітхнув, твердо вирішивши, що коли вона погодиться, то він забере її з собою. Коли ні, нехай котиться увесь широкий світ під три чорти – він залишиться тут. Юнак всміхнувся своїм роздумам і згадав слова дядька про дівчат. Аргіл і справді мав рацію: дівчата зводять з розуму, змушують робити вчинки, яких ти б ніколи житті, будучи у здоровому глузді, не зробив. 
Тонгар розрахував все точно і чітко. Вони зайшли у ворота другого кола стіни у суцільному тумані, густому як молоко. Малесенький човник минув усі застави непоміченим. Ще вчора вони зняли щоглу і човник пройшов тихо-тихо під усіма містками. Раілле здивувався, як чітко орієнтується Тонгар майже наосліп. Це й справді було схоже на диво. Купець узявся за весло, і човен нарешті причалив. 
Яка була безмежна радість Уни, що нарешті вона без усяких перешкод зможе впасти у своє рідне ліжко, пообідавши найсмачнішими стравами в усьому Ругені. Принаймні так вона говорила. А коли вони ступили на червоне каміння персональної пристані, вона першою побігла до дверей з криком:
– Ерка, ми удома! 
– Не любить кораблі, – похитав головою Тонгар і махнув Раілле, запрошуючи з собою, – ходімо. 
Немолода, досить приємно вигляду, трохи кругленька жіночка вибігла з кухні витираючи руки у фартух.
– Боги милостиві! Яка радість! Яка радість! Нарешті все сімейство у зборі. 
– Сімейство? – якось недовірливо перепитав Тонгар.
– Так, пане. Ваш брат позавчора повернувся. 
Тонгар різко випрямився і трохи напружився. Виглядало це так, наче він не дуже щасливий від таких вістей. 
Уна знизала плечима. 
– Ерка, влаштуй нашого гостя, будь ласка, – і вона побігла по сходах нагору. 
– Ой, а ви хто молодий чоловіче? – здивовано глянула на Раілле Ерка. 
– Я новий охоронець вашого господаря, – відповів він, привітно всміхаючись.
Виявилося, що у Тонгара є брат близнюк, про якого він не дуже хотів розповідати, а бажання бачити його вдома, як зрозумів Раілле, було ще менше. Та що вже вдієш, коли неочікуваний і незваний гість вже тут, до того ж брат. І не дуже чемний, бо без просу привів із собою ще й подруг. Тонгар з життєрадісного торговця одразу перетворився на буркотуна. Раілле з цікавістю розглядав тих, хто зібрався за столом.
До обіду спустилися майже усі. Майже – тому, що дві дівки Варгара, яких він з собою притяг вирішили, що втомилися після ночі розваг. Уна з неприхованою неприязню роздивлялася брата свого роботодавця. Раілле ж було просто цікаво. Дуже схожий, тільки замість густих русих кіс на голові лисина, яку прикрашали різні малюнки. Почував себе Варгар, як господар, ще й всівся у крісло Тонгара. Той зробив вигляд, що не помічає, хоча це було не так.
– Ну, брате, то як такого морського вовка, як ти, занесло до нас, річкових щурів? 
– Вирішив тебе провідати, братику. Глянути, як тут справи, як, що. Чув, либонь, Кадаен вже не той. Там роботи не залишилося. 
– Не той…- видихнув Тонгар. – А що ти про це усе думаєш?
– Ти про що? 
– Про Кадаен, про те, що діється тут? 
– А що думати? Аби грошики платили. От правителі хай думають, де їх брати, – всміхнувся Варгар. – Та й узагалі, цей Давра молодець, он як все обернув. Люди за ним ідуть. Є в ньому щось. 
Уна мало не подавилася шматком м’яса. Зайшлася кашлем.
– То і Королева Ночі тут з ним? – обережно поцікавився Тонгар.
– О, – Варгар трохи оживився, – ви теж про неї чули. Як же хочеться її побачити. До речі, завтра мене запросили у палац. І вона теж там буде. Я бачив її лише мить, а вже майже закохався. 
Уна випила вина і глянула на Тонгара. Раілле робив вигляд, що не звертає уваги.
– Усіх капітанів запрошують на нараду. Може чули? Війна буде. Керден вже майже під воротами. Ну, все, засидівся я з вами, час трохи хлопцями покомандувати. 
Варгар підвівся, поцілував руку Уні і пішов.
– Ой, лишенько, – тихо прошепотіла Ерка, – хоч би вони змогли нас захистити. 
– Хто? 
– Як хто , – здивувалася служниця, – Наш король і його дружина. 
Стало трохи холодно у шлунку. Раілле напружився. 
– То й ти з ними вже знайома? – запитав Тонгар. 
– Так, звичайно, вони два дні тому зверталися до народу. І сьогодні по обіді буде ще одне звернення, було наказано, щоб усі з торгових районів з’явилися на площу. 
Уна глянула на Тонгара, на Раілле. Було помітно, що Ерка вже під чари потрапила. Їй здавалося, що у цих словах нема нічого дивного. І все йде так, як треба. Ерка пішла на кухню.
– Не подобається мені це усе, – тихо прошепотів Тонгар. – Ой, не подобається. І братик мій особливо.
– Та ти й так до нього теплих почуттів якось не відчував, – зауважила Уна. 
– Так. Займався піратством собі потихеньку десь аж біля Кадаену, там хай би і лишався. Так ні ж, припхався. Очі б мої його не бачили. 
– У даному випадку ти маєш рацію, – тихо видихнув Раілле.
– До речі, – Тонгар взяв свою торбинку, яка завжди висіла у нього на поясі, коли він ішов робити якісь важливі справи. – Зовсім забув, з цими усіма пригодами. Дивися. Я знайшов оце.
На долоню ліг браслет з чорного металу. Раілле аж дух перехопило. Такого сюрпризу він не очікував. 
– Мегарт казала, що це чарівне дзеркало. Я намагався у нього подивитися, та якось поганенько вийшло. Може тобі знадобиться. 
Уна мало сміхом не зайшлася
– Така щедрість. Ти ж мріяв узяти за нього «купу грошей». А тут…
– Це не наш. – Раілле покрутив браслет у руках. – Але я думаю зумію ним скористатися. То що будемо робити далі? – він швиденько надягнув ком і задав потрібну частоту, сподіваючись, що зможе увімкнутися у їхню мережу. Це дуло б дуже непогано, хоч би дізнатися де, хто і що відбувається. Бо на стандартний зв’язок вже давно ніхто не виходив.
Тонгар кивнув своїй охоронниці, і Уна стала біля дверей кухні, так, щоб Ерка її не помітила, але вона добре бачила, що робить жінка. 
– Я от думаю, коли цей красунчик Варгар вхожий у палац, він не спроста тут. 
Раілле кивнув. 
– Схоже, Давра збирає армію. 
– Ну от, я тут подумав. Я пам’ятаю, що у Варгара було декілька кораблів. Це по-перше. По-друге, коли він може пройти у палац…– його сірі очі прищурилися у хитрій усмішці, яка ховалася у пишних русих вусах. 
– Чекай, – Раілле відхилився на спинку стільця, здається він зрозумів про цей сіроокий пройдисвіт говорить, – ти що ж надумав? 
Жага порятунку Діви Мрії змушувала його іти на божевілля.
– Якщо мені поголити голову, підстригти трохи бороду і вуса... Нас навіть батько плутав. 
Уна затулила обличчя долонею. Раілле хмикнув, на що віра тільки не штовхає людей. Від матері він чув про різні вірування, про проповіді, заповіти, про щиросердних вірян, про користь релігії у моральному та психологічному плані. А ще чув про фанатиків. Тонгар був вочевидь з таких, вбив собі у голову, що його кличе Акарата.
– А малюнки на лисині? Хто тобі їх зробить? То майстер з Кадаену робив, – спробувала Уна охолодити його рвіння.
Раілле схилив голову набік. Пригадалося давно забуте захоплення дитинства. 
– Я можу спробувати, колись досить добре малював.
– Святі боги… – видихнула дівчина і тепер закрила обличчя двома долонями. 
Тонгар кивнув, рішуче встав з-за столу і махнув їм рукою.
Першою жертвою його підступних планів стала бідолашна Ерка. Їй заткнули рота кляпом, зв’язали і знесли у погріб. За нею у сирому темному приміщені опинилися дві красуні-близнючки, яких привів з собою Варгар. Господар дому тільки й бурчав, несучи на плечі дівку, про те, що такої нахабності в житті не бачив. 
Потім вони розійшлися хто куди. Уна пішла шукати потрібні фарби. Тонгар залишився стерегти полонянок. Раілле вирішив трохи прогулятися, і роздивитися що і до чого у місті. Ком браслет таки спрацював він навіть спромігся на декілька секунд зв’язатися з От-Камом і стисло передати йому інформацію.
– Думаю, час викликати важку артилерію, – повідомив капітан. – Так що дивися, якщо зможеш дізнайся, де тримають наших, щоб ми, раптом що, не вдарили по них. 
– Слухаюся, – видихнув Раілле і вимкнув зв’язок.
І ховаючись у тінях та вузьких провулках, юнак вирушив обстежувати місто. 
А увечері, коли вже сіло сонце, і в домі купця Тонгара сідали за стіл, з’явився його блудний брат. 
– О, бачу без мене почали, яка нечемність, – навряд чи це його турбувало, та треба ж було підколоти брата. Раілле не довго думаючи заступив йому за спину. Один непомітний рух, і Варгар гепнув на підлогу без свідомості. 
– У порту і справді стоїть з десяток різних кораблів. Хоча навіщо вони на річці Даврі, я не розумію, – повідомив він. 
– Для відходу. Швидко відійти з міста можна лише по річці. Прямо і перешкод мало, – пояснив купець.
Раілле зітхнув. 
– Так, та навряд чи йому були для цього потрібні пірати. Давра злякався. Бо Керден іде війною. Військо під знаменами Громовержця вже минуло треті ворота. Йому потрібні люди. На кшталт головорізів Південних вод. Декілька сотень лютих головорізів зайвими не бувають, – Раілле обережно пхнув ногою непритомного. – Тільки Варгар привів три кораблі. А він там не один. І прибудуть іще. 
– Дні три і вони будуть штурмувати нас, – тихо промовив Тонгар
– Якщо будуть ті дні три…- якось трохи туманно сказав Раілле, – коли в бій вступить божественна сила час може трохи змінитися. Ну що ж, до справи. 
Тонгар приніс усе необхідне для гоління голови. Раілле з посмішкою надав таку «честь» Уні. Спочатку вона злилася, казала, що це чоловіча справа, та потім навіть сподобалося знущатися над своїм роботодавцем. Він-бо дуже цінував свої русі коси. Результат не втішив. Його лиса голова була біла білісінька на відміну від засмаглої лисини Варгара. Тим часом Раілле притягнув Варгара, який пручався, звивався як в’юн і намагався щось кричати, дико вирячивши очі. Та заважав кляп. 
Раілле припнув пірата до стільця майстерно і міцно, та з виглядом знавця, і на скільки дозволяло світло, узявся за справу. Він малював, вдивлявся, стирав, знову накладав суміш фарб аби склалося враження засмаги, знову малював хитрі візерунки. Уна заснула на кріслі, Тонгар, здається, теж. А Раілле все намагався зробити голову Тонгара максимально схожою з головою його брата.
За вікнами вже світлів ранок, коли Раілле завершив останній візерунок і задоволено крикнув, пробудивши друзів. Голова купця і справді набула потрібного відтінку, а візерунки чорного кольору чітко повторювали ті, які були на голові Варгара. Задоволений собою Раілле повернув полоненого у підвал і міцно зачинив двері. Виявляється, захоплення дитинства може стати у пригоді і на військовій службі. Раілле веселий і натхненний повернувся з підвалу. Тонгар саме закінчував підстригати бороду, коли у двері постукали. Уна миттю опинилася збоку від дверей і причаїлася там, про всяк випадок. 
– Капітане! – почулося з вулиці. – Капітане! 
Раілле з незворушним виглядом всівся за стіл, та налив собі вина, готовий кинутися на гостя у будь-яку мить. Він кивнув Тонгару. Момент істини настав. Або вони визнають в ньому капітана або …
Той глибоко вдихнув і пішов до дверей. Позіхаючи і потягуючись він їх відчинив. Звідкись долинув якийсь ледь чутний звук. Але звук той викликав неабияке хвилювання у душі. Схожий на далекий розкат грому. 
Тонгар в мить перетворився на свого брата і навіть жести примудрився скопіювати. Вони з Уною вслухувалися, затамувавши подих.
– Ну, що за гамір у такий ранній час? Я є, я тут. Чого вам?
Чоловік на сходах, якось трохи аж відступив. 
– Ну, той, Веліор сказав, що там з палацу новини. Кажуть треба гострити мечі. Маємо зійти на берег і вирушати до західних стін. 
– Ваш капітан хто? Веліор чи я? 
– Ну, той. Звісно – ти. 
Раілле вже сам згадував про богів, тільки б він не переграв... 
– До західних, кажеш, – Тонгар почухав бороду. – Я в палац піду. До мого повернення: ніхто нікуди. Навіть носа не кажете на суходіл. Зрозуміло? – гаркнув він.
– Ти капітан – тобі видніше. Я передам наказ.
І вони пішли. А Тонгар зачинив двері і важко зітхнув. На його гарному обличчі заграла посмішка. Йому це подобалося. 
– Ти ж розумієш, що потикатися тобі у палац це все одно, що здаватися одразу. Чи Варгар, чи ти, все одно будеш виконувати накази Королеви Ночі,– промовив Раілле, дуже не хотілося наражати його на небезпеку. 
– Так, – кивнув купець, який швидко і якось дуже вправно перетворився на піратського капітана, – але ж треба знайти Акарату. А вона у палаці. 
Уна все дивилася у вікно, як пірати ідуть вниз по вулиці. Вони озиралися, про щось розмовляли.
– Дивися, а й справді повірили, – тихо промовила вона. – Та чи на довго…
– До першого дощу, – трохи невпевнено відповів Раілле. 
То ж був усього лише малюнок, а не татуювання. І фарби могли потекти від будь-якого дотику, не те що від дощу. 
– Тонгаре, треба щось зробити з Варгаром, – раптом промовила Уна 
– Ти про що? – він глянув на неї.
– Я згодна, що треба якось пройти у палац і знайти Мегарт та Акарату. Але, вони якось дуже здивувалися твоєму наказу, – десь ближче пролунав грім.
Раілле здивовано підняв очі до стелі. Невже так швидко спрацював маяк? Чи то люди Даври атакують військо Зоргена. Ще один вибух, ближче. 
– Якщо вони прийдуть з’ясовувати, що це було, і знайдуть тут Варгара, – пояснила Уна. 
– Ти що, хочеш, щоб я його …- він не договорив, але очі стали дуже сумні. 
Раілле мовчав, вбивати нікого не хотілося, але це питання мав вирішити Тонгар. 
– Знаю, – раптом видихнув купець, – у внутрішньому дворі є колодязь. Він не глибокий, не втопляться. Але можна їх туди спустити.
– Чи скинути, – сказала Уна, – так скоріше.