7

7.

Тут пахло терпкими травами, димом і печеними овочами. Раілле глибоко вдихнув, приходячи до тями. У роті  відчувалася гіркота. Можливо, саме присмак гірких трав вивів його з забуття. Раілле розплющив очі, і картина, яка відкрилася їм, втішила його серце. Уна спала сидячи, поклавши голову на ліжко поруч з ним. Юнак всміхнувся. На старезному табуреті стояв глек і глиняний кухоль. Раілле роздивився приміщення, в якому опинився. Все тут було зроблене з дерева почорнілого від віку і кіптяви. Низька, перекошена стеля, криві стіни. Якась старезна хижа. Але так краще, ніж у полі з кровожерними дарками. 
– Уна, – голос не хотів підкорятися, аж соромно стало від його слабкості.
Дівчина різко підвела голову і кліпнула.
– Дякую, – кахикнув Раілле, намагаючись знову всміхнутися. Спроба хоч слово сказати забирала усі сили.
Погляд її очей змінився, в ньому промайнула ніжність і сум? Чи то тільки здалося, бо так хотілося. Уна схопила кухоль і глек. А потім Раілле мало не задихнувся від «чудодійного» зілля, що приготував для нього господар хижі травник Вало. Вариво було гіркуще і відразне на смак, а концентрований аромат трав забивав подих. 
– Господи, яка гидота, – простогнав Раілле після того, як сильна рука Уни відпустила його голову. 
– Так, але тобі треба одужувати. Ти втратив багато крові. 
Як тільки він зміг нормально дихати, Уна, як турботлива доглядальниця, запхала в нього порцію печених овочів з рибою. Раілле навіть не питав що то. Їжа, навіть досить приємна на смак. А потім знову було зілля.
Інший мешканець хижі – Форо, виявився ще тим дотепником. І смарагдові очі дівчина йому теж не давали спокою. Дідуган все жартував і сипав комплементами. Раілле намагався підтримувати бесіду, але сміятися було важко. Тонгар разом зі старим травником зник на цілий день, вони лаштували човна. Форо розповів, що гурди попалили їх майже усі, що стояли на причалах. Але можна ще знайти декілька, яких рибалки саме витягли на берег для ремонту. Уна якось казала, що Тонгар не тільки у торгівлі вправний. А ще й чудовий майстер корабельної справи. Тож якщо це дійсно так, то вони таки мають шанси швидко дістатися до Ругену. Такі думки заспокоювали і вселяли надію на порятунок майора Роси. Тільки б Давра їй нічого не заподіяв. Бо тоді… Серце перелякано стислося. Але усі роздуми були перервані черговою склянкою відвару. 
І от, коли над вечір по річці потягнувся густий серпанок, човен був готовий, про що повідомив сяючий від гордості Тонгар. Уна щоправда наполягала, щоб Раілле полежав хоч ще день у ліжку. Та він не міг собі цього дозволити, і як тільки відчув що може звестися на ноги, хоча б щоб не хитатися, сказав що ладен вирушати. Тонгар, який теж не міг сидіти на місці через свою фанатичну ідею порятунку божественної Акарати, цілком поділяв його рішучість. Тож вони знову продовжили шлях. Тепер вже на рибальському човні. Старий травник назбирав їм цілу торбі їжі. А дідуган Форо тицьнув Тонгарові, з яким встиг потоваришувати, велику пляшку своєї настоянки, зі словами «навіть у Ругені такого дива ви не знайдете». 

***

Давра сидів у величезній тронній залі у тиші і самотності. В голові крутилася ціла купа думок. Арнак доповіла про втрати. Два катери з чотирьох, які вели розвідку над армією Кердену були збиті. Були збиті… Як же дістали ці вартовські прихвосні! До крику. Він сподівався на легку перемогу. А ця маленька гадина, його дружина, переіначила усе, на що він розраховував. Дуже кортіло таки відірвати їй голову. Та не можна. Чомусь здавалося, що саме вона може стати останнім козирем у грі, в якій він стрімко втрачав надію на перемогу. Одне тішило – Варт сам не спроможний сюди долетіти, поки що. А ворожих катерів, навіть, якщо згадати скільки їх сюди прорвалося, у них менше ніж у Арнак під командуванням. Тож це проблемою не стане. 
Він глянув у промені голографа, вмонтованого у підлогу перед троном. Зараз там застигли різні плани Кердену.
– Нехай ідуть, – сам до себе мовив Давра. 
Поки армії «сина Наяра» будуть намагатися узяти друге коло мурів Ругену, Арнак зі своїми добряче відомститься Кердену. А потім прорідить їм тили. Варт, якби й хотів, чи був би при тямі, все одно б не встиг на допомогу своїм людям. Маяки виведені з ладу, гірський сховок скоро знайдуть. Він стиснув кулак. Шкода, що Ірдае не змогла точно дізнатися, де він знаходиться. Ну і нехай. Летіти своїм ходом то потрібен час. У Варта чи Зенала його нема, а в нього неменше тисячі годин. За цю тисячу годин він встигне остаточно підкорити Руген і знищити Керден. Хоч цього не хотілося робити. Втрачати ще одне укріплене, розвинуте місто не входило у його плани. Та що поробиш, коли люди зробили вибір. Залишати без покарання такі дії він не збирався. Треба попросити Арнак, щоб не сильно руйнувала стіни. Можливо, вони ще зможуть врозумити тамтешніх мешканців. 
Давра заплющив очі. Без Ірдае зробити це буде зовсім непросто. А вона, бідолашна, здає позиції. Впливати на людей ще може, а от чітко діставати інформацію з їхніх голів вже ні. Останнім часом галюцинації стають все сильнішими, а запаси «мела-дену» вже майже вичерпані. Відміна наркотика призведе до неминучої смерті. Давра зітхнув. Шкода. Але навіть в такому варіанті часу має вистачити. Не тільки вплив металіста може спонукати людей до співпраці. Грошову винагороду ніхто не відміняв. У цьому світі вистачало розумних людей, котрі своє благополуччя цінували більше за примарні ідеї. І зараз ці люди збиралися у Ругені. Вожді диких племен, котрим цивілізовані міста, як кістка в горлі, морські та річкові пірати, які вже давно мріяли помститися тутешнім воякам. Прийшла їхня черга кошмарити законослухняних громадян. 
Давра всміхнувся своїм роздумам. У залу увійшла Ірдае. Тихо як тінь, але купольне склепіння все одно почуло її кроки і повторило їх приглушеною луною. 
– Що ж, кохана моя, – Давра глянув на неї, – в нас все готове до вечірньої проповіді? 
– Так, – ледь чутно видихнула вона, спинившись перед троном. 
І Давра відчув таку насолоду, коли бачив її опущені плечі. Нарешті він має справжню владу. Навіть вона, сірошкіра арава, стоїть, схиливши голову.