4

4.

Снігові сиві хмари розлетілися, вітер погнав їх на схід, і на блідому небі з’явилося сонце. Ліс порідів, а скоро й зовсім закінчився. Вони вийшли до невеличкого пагорбу, за яким, коли вірити координатам Вартека, вони мали знайти місце падіння катера. 
Вікторія, про всяк випадок, наказала своїм супутникам трохи почекати, а сама обережно і непомітно дісталася до вершини пагорбу. Від картини, яку вона побачила у яру, спинилося серце. По дорозі у гори тягнувся караван возів, що везли частини розбитого, розламаного катера. А на чорному погнутому крилі лежав Ієн, з його грудей стирчав спис. Вікторія впала на спину, важко вдихаючи морозне повітря. Не встигла. 
Поруч припавши до землі з’явився Тонгар, за ним підповзла Уна. 
– Що сталося? – запитала зеленоока.
– Спізнилася, – прошепотіла Вікторія. Серце боліло неймовірно, дивитися на страшну картину зовсім не хотілося. 
– Твій товариш? – запитав Тонгар, визирнувши.
Відповідати не хотілося. Хотілося постріляти тих нелюдів. Та вся її зброя зараз опинилася у ворогів. 
– Можна виходити, – тихо промовив Тонгар, який стежив за караваном. 
Ноги не хотіли іти. Так боляче. Вікторія підійшла до мертвого товариша, уважно оглянувши тіло. Хто ж може бути таким нелюдом, щоб убити пораненого? 
Тремтячі пальці стисли спис. З закривавленого вістря впало декілька краплин крові на припорошену снігом пожовклу траву. 
– Треба віддати належну шану йому. Я не піду нікуди доки не віддам тіло вогню, – прошепотіла Вікторія, стискаючи спис.
Серце розривалося від болю. Знову втратила друга. Навіщо взагалі бралася за цю операцію? Нехай би вони самі без неї розбиралися. От-Кам чудовий командир. Сумніви з новою силою узялися дерти душу. А здоровий глузд і знову повторював: «Ти зі-ерн Сурі Відродженої. Ти не маєш права відступати і опускати руки. Втрати – норма на війні, ти повинна їх мінімізувати.» Пригадалася розмова з Кайноном, коли вона оплакувала кращих друзів.
Арін важко зітхнув, кивнув і відкрив шафку-сейф. А там, в охайно складених стосах, стояли таблички з контрактами. Декілька десятків, не менше. 
– Вони всі вірили, що безсмертні. Молоді, гарячі… Треба, майоре, вчитися сприймати втрати. Іноді їх аж ніяк не уникнути. І поки ти на полі бою, це має бути для тебе статистикою. Кожен з нас має такі спогади. Хтось у душі, хтось у ком-терміналі. Я справді пам’ятаю їх усіх. Зухвалі посмішки… Жарти. А потім…- Арін зітхнув і змовк ненадовго. – А потім бій, і нова табличка у моїй шафці… Хотілося б щоб менше, та що вже вдієш. Така доля. І коли доля тебе привела на військову службу, ти маєш усвідомити, що є час для болю і жалоби, але він зовсім не на полі бою. Ти офіцер, і непоганий, пам’ятай про це. А про це, – він кивнув на шафку, – про це ти навряд чи колись забудеш. 
– Я допоможу, – Тонгар забрав зброю і стиснув її плече, вивівши її з важких спогадів. 
Вікторія вдячно кивнула. Говорити не хотілося. Слова були зайвими. Тому вони мовчки назбирали у лісі сухих дров, мовчки зробили багаття. А коли вогонь затанцював свій погребальний танець, Тонгар вирішив запитати.
– Вибач, та я все ж запитаю: що ж сюди впало? Це ж не зірка.
Вікторія хмикнула, останні прощальні думки піднялися разом із димом до небес. 
– Так.  Це не зірка. Це човен, зоряний.
– А твій товариш? 
– Він був у тому човні. Демони вогню збили його своєю силою. Я врятувалася, а він ні. 
У очах нових знайомих читалося щире співчуття. Чоловік кивнув.
– То ж ви справді з зірок? – знову перепитав він.
Вікторія всміхнулася, вони не могли повірити. 
– Звідки ти? Де народилася? У яких землях?
Вона зітхнула і підняла руку до неба.
– Не тут. У небесних палацах.
– Але ж ти людина, – дивувався Тонгар.
– Ми – воїни храму усі люди, як і ви. 
Тонгар глянув на Уну. Здається зеленоока дівчина почала хоч трохи вірити у слова Мегарт, чи ж то просто Вікторія викликала її довіру. 
– То що будемо робити? – зітхнув купець замріяно, хоч і сумний погляд його очей знову був звернений на Вікторію. 
Вона зітхнула, востаннє глянувши на вогнище. 
– Ти йшов сюди. Далі – вирішуйте самі, – Вікторія не хотіла, щоб її тутешні знайомі наражалися на небезпеку. Бо ж твердо вирішила помститися тим гадам, що вбили Ієна. 
– А ти? 
– Я? – вона стиснула кулак, – Я знайду тих, хто це зробив з ним. Можливо, там дізнаюся, де шукати Давру. 
Тонгар глянув на свою подругу, на обличчі якої зараз була крива посмішка. Уна, вочевидь, добре знала свого товариша. Він наче питав її дозволу очима. 
– Ми підемо з тобою. Ти не тутешня, знову вскочиш в халепу, – мовила зеленоока, – допоможемо тобі. Все одно, он як далеко забрели. 
– Тут в горах є велике місто, десь три дні ходу до нього? 
Тонгар кивнув, погоджуючись.
– Так, Гунат. І швидше за все, цей караван прямував саме туди, більше тут нічого такого немає. Тому, пропоную виходити вже зараз. Ми зможемо їх обігнати. Трохи, щоправда, доведеться дертися у гори. 
Вікторія цілковито погоджувалася з думкою Тонгара, дуже вже хотілося провчити тих паскуд. 
Але як завжди бажання – це одне, а жорстока дійсність – зовсім інше. Вікторія злилася. Вона втомилася. Тіло боліло страшенно. Усі минулі травми давалися взнаки. А ще й ці ребра… Хоча вона і намагалася надолужити втрачену форму у спортзалі, однак часу не вистачило. Та й лікарі казали, що і легені, і кістки мають відновлюватися трохи довше. Не дарма Роні хотів її списати. Вона важко видихнула пар і припала на коліно. 
– Мег, – Тонгар торкнувся її плеча.
– Все нормально. 
Мег закрила очі. У кишені залишилося ще дві капсули стимулятора і лише одна зі знеболювальним. 
– Я зараз. 
Дихати було боляче. Ребра пекло страшенно. Але треба підводитися. Віддихавшись вона піднялася, і вони продовжили шлях. На світанку, у долині, схованій від вітрів і очей чужинців горами з усіх боків, вони побачили місто. 
Місто видавалося досить великим, воно не мало мурів. Захистом служили гори, де-не-де біліло щось схоже на стіну, яка тримала декілька воріт – виходів з долини. Звичайно, хотілося якнайшвидше знайти тих, хто вбив Ієна, хотілося знайти Давру і Ісару, але зараз Вікторія добре розуміла, що якщо вона не відпочине, нічого цього не станеться. 
Вони швидко спустилися до західних воріт міста, і вже за годину Вікторія впала у ліжко, подякувавши Тонгару, який її туди довів. Бачив би її Арін у такому стані… Він би  паралізував свою підлеглу і відправив до Роні, а не на завдання відпустив. Але його, на жаль, з нею немає. Вікторія випила трохи вина, закусивши чимось гарячим, одразу ж заснула від неймовірної втоми.