3

3.

Раілле швидко продирався крізь лісові хащі. Описати словами його стан, коли він почув від Вартека, що катер Вік і Ієна збили, було просто неможливо. Він нагарчав на Рахана, хоч той і був старше у званні, та на землі пілоти не мали права голосу. Лейтенант поривався іти з ним, але Раілле спочатку пояснював, що той тільки заважатиме своєю присутністю, потім, коли доводи закінчилися, пригрозив просто паралізувати пілота. Звичайно, Вік у всіх користувалася неабиякою популярністю, отже кидатися на допомогу їй то діло святе. Але ж пілоти не проходять таких тренувань, як штурмовики, до того ж Рахан був з пустельної планети. Молодий чорнявий лейтенант неприязно дивився на Раілле, який вбирався у форму «служителя храму», котру їм люб’язно надав «Смарагдовий Острів». 
– Ти ж розумієш, що якщо ще я потраплю в халепу, то ти на бойовій машині маєш шанси нас врятувати. Я ж виріс в таких місцях і чудово знаю і болота, і ліс, – Раілле з сумом глянув на свою гвинтівку, швидше за все, вона не знадобиться, і прикріпив на ком-браслет променеву зброю, закинувши декілька акумуляторів у торбину. – Друже, коли почуєш мій несамовитий крик у навушнику, от тоді буде твій вихід. Гляди, не проспи. А зараз сиди тут тихенько і стеж за усім. І побажай нам успіху. 
Рахан тихо видихнув підняв руку та стиснув долоню у кулак. Раілле повторив його жест і швидко побіг у лісові хащі. Нехай на Еворні  не так прохолодно, але й тут він почувався як риба у воді. 

***

Тепер від болю розривалися не тільки ребра. Додалася голова. А за нею і все тіло. Вікторія вже не думала, що побачить білий світ, але, як не дивно, над головою темніло склепіння печери, пахло димом. І якщо вже так гуде все тіло, тож вона таки жива. Дівчина тихесенько торкнулася обличчя перемазаного багнюкою і кров’ю. Сіла, з подивом, помітивши хутряну накидку на якій лежала. Глянула у бік. Біля багаття, яке ледь жевріло, спали двоє, чоловік і жінка. Вікторія тихесенько підвелася і обережно, аби не збудити їх, підійшла ближче. Вони не були схожі на дикунів, що напали на неї у лісі. Вигляд мали досить пристойний, хоча мандрували, певно, вже якийсь час теж. Жінка, смаглява красуня, спала поклавши руку на грізну зброю – величезний дворучний меч. Вікторія підняла брову і пригадала – останнє, що бачила вчора, це були світлі очі на смаглявому жіночому обличчі. Пригадався той крик «Стережися!». Тож саме вони їй допомогли і принесли сюди. Вікторія зітхнула з полегшенням і тихесенько пішла до виходу з печери. Треба знайти хоч якусь воду і змити з себе багнюку і кров. Вода у різному вигляді тут водилася скрізь, калюжі болото, багнюка. Досить швидко вдалося відшукати серед хащів рівчачок і змити бруд. Холод і так пробирав до кісток. Тож форму Вікторія не зняла, лише випрала лахмітнику, яку одягала поверх, з символом храму богині Суї. Вмившись і вколовши собі знеболювальне вона, трохи провагавшись, вирішила повернутися у печеру. Ці люди не виказували ворожості, можливо, вони щось знають. 
Парочка рятівників вже не спала, вони якраз узялися за сніданок, коли Вікторія повернулася. І перше, що впало у очі, це реакція чоловіка. Він мало не вдавився шматком хліба. Але погляд його сірих очей засяяв і на обличчі з’явилася усмішка. Він мав досить привабливу зовнішність, не дивлячись на розкішну русу бороду, та посмішка остаточно запевнила Вікторію у його лояльності до своєї особи. Дівчина з мечем поводилася стриманіше, її очі, схожі на два смарагда, так не сяяли. 
– Дякую за спасіння. 
– Е..е.., – посмішка чоловіка стала якась трохи дивна, – скажи спочатку, а ти хлопець чи все ж дівчина?
Питання це не те, щоб збентежило, скоріше трохи навіть розсмішило. 
– Дівчина, але чому таке питаєш? 
Молодий чоловік здається ще повеселішав і кивнув.
– Ну, в нас дівчата так не одягаються і вони не стрижуть коси. З обличчя тебе можна прийняти за гарного юнака, бо зросту в тобі, як у чоловіка.
Вікторія глянула на його супутницю, яка неквапом жувала шматок хліба.
– Але ж твоя подруга теж не маленька. 
– Ну, по ній одразу видно якої вона статі, – весело підморгнув зеленоокій молодий чоловік. 
– А хіба це має якесь значення? – незрозуміла Вікторія.
Чоловіку питання видалося смішним, за що у голову йому прилетіла суха шишка. Вікторія всміхнулася. Ці двоє були друзями і довго, це видно. А їй треба своїх рятувати. 
– Дякую вам, та мені вже час.
– Чекай! – чоловік звівся на ноги. – Скажи, як твоє ім’я, і що ти робиш посеред диких земель сама, та ще й з символом нашої богині на грудях?
Тож вони з Ругену, здогадалася Вікторія. Вона глянула на символ, що прикрашав її костюм «служителя храму».
– Мене Мегарт звати, – дівчина торкнулася малюнку на лахмітниці. – Це символ великої богині, яка просить про допомогу. 
Що в її словах так подіяло на чоловіка, Вікторія на зрозуміла, але обличчя його враз змінилося, він зробив крок до неї. 
– А йдеш ти куди? 
Вікторії його поведінка здалася дуже дивною. Вона прищурилася. Та не відповіла.
– Туди, де впала зірка? – в його голосі прозвучало хвилювання.
– Так. Я іду туди. 
– Ми теж, – кивнув він. – Нашу правительку зоряну діву Акарату, дочку великої богині викрали. Я бачив уві сні знак, я іду її шукати! – випалив чоловік. – Я сподівався, що Суї пошле мені ще один знак. Можливо, ти він і є? 
– Ти шукаєш Акарату? – Вікторія схилила голову до плеча. 
– Так.
– Не знаю, чи я знак Великої Богині, – такий шанс не продовжувати шлях на одинці. Вони місцеві і чоловік цей виглядає, як справжній фанатик, чому б не скористатися? – але я воїн її храму. І мені справді потрібна допомога у пошуках доньки Суї. 
На відміну від скептичного виразу обличчя зеленоокої воїтельки, чоловік просяяв, і очі його загорілися трохи гарячковим блиском. Тема богині його й дійсно хвилювала. Та нічого нового Вікторія, на жаль, не дізналася. Він повторював ту саму історію про демонів, які викрали доньку богині. Клявся, що ладен іти навіть проти демонів з одним мечем у руках заради Акарати. Що трохи повеселило Вікторію. Тут починаєш розуміти про деяку шкоду фанатичної віри. Але загалом Тонгар, так звали цього молодого чоловіка, виявився дуже приємною особою. Його подруга-охоронниця красуня Уна була не така говірка і компанійська. Вона дуже чітко і лаконічно висловлювала свої думки, та іноді зі співчуттям поглядала на товариша, що все ніяк не міг повірити своєму щастю і говорить з «воїном храму» самої Суї. Тонгар ніяк не втихав зі своїми питаннями. Він з усією щирістю душі дивився на Вікторію, намагаючись дізнатися про богів більше. А вона зітхала і відповіла давно завченими фразами: «так, так небесні палаци. Так, небесний храм. Ні, не на землі. Так, у зірках. Так, люди як і ви, але…»
Шлях перестав здаватися суцільною темрявою і напругою. Тонгар без вагань заявив, що вони допоможуть Мегарт знайти зірку, що впала. Хоча, судячи з виразу обличчя його, Вікторія зрозуміла, що в плани їхні це не входило. Але, може, так краще, ніж вона буде вештатися наодинці у чужому світі.