Частина 4.1

Частина 4.
1.
Холодні вогкі стіни, подекуди вкриті темною пліснявою, чи то її слідами, навівали смуток. Тут насправді холодно не було, просто якесь дивне сприйняття дійсності ніяк не хотіло приходити до тями. Воно наполегливо вилазило десь з підсвідомості і просилося назад туди, де панував справжній холод темний, безкрайній. Чомусь фільтроване повітря і гладкі стіни кораблів та станцій здавалися дійсно теплими, хоча за ними тонесенькими, на відміну від стін замкових, чатувала порожнеча. Пальці торкнулися проміння голографа, який стояв на столі, і на стелі затанцювали химерні тіні. Він вдихнув повітря, перевіряючи свої відчуття. З вікна повіяло приємною вечірньою прохолодою, сповненою ароматом пізніх квітів, близького дощу і опалого листя.
Чоловік, який стояв посеред кімнати, схилившись до столу, розправив плечі і повільно пішов обходити свої пишно прибрані апартаменти. Тут було все, про що можна мріяти: і яскраві гобелени на похмурих височенних стінах, і пухнасті килими під ногами, і величезне ліжко, стелене перинами з балдахіном, гаптованим справжнім золотом, і крісло-трон, вирізьблене з дорогоцінного чорного дерева, і такий же стіл вкритий мереживною скатертиною, над якою трудилися десятки спритних рук місцевих служниць. На скатертині, посеред столу, спочивали символи божественної влади – комунікатор з великим голографом, який міг у повний розмір відобразити потрібну картинку. Високий чорноволосий чоловік з сіро-зеленими прозорими очима зневажливо всміхнувся, і похитавши головою, підійшов до вікна. Чим далі, тим більше його забавляла недалекість і легковірність жителів цієї планети. Вони вже декілька десятиліть живуть і спілкуються зі своїми «богами», і ніхто навіть не спромігся хоч на хвилину засумніватися у їхній божественності. Звичайно, Давра чудово знав, як ці сумніви спинити ще в зародку, але ж спеціалісти зі «Смарагдового Острова» – то інша справа. Вони проповідували тихий, мирний і довгий шлях від вивчення до поступового научання та перетворення. Ніхто з тутешнього «пантеону» не був злим, ба навіть краплю жорстокості боялися проявити. Давра скривився, його завжди нудило від таких людей. Грати в богів і не користуватися владою – дурня та й годі. Що за безглузде бажання нести всім мир? Лише мізки забивають бідолашним темним дикунам. Зате він чудово розумів і знав, як скористатися таким шансом, що дала йому доля. Погляд прозорих очей знову мимоволі піднявся до кутка, у який не потрапляло денне світло, і знову по шкірі пробіг холодок. Так, він знав як скористатися шансом, але не знав, як позбавитися неприємного відчуття, яке виникало у цих давніх кам’яних спорудах. Давра мотнув головою, проганяючи неприємне відчуття, і визирнув у двір. Там, на залитому сонячним промінням подвір’ї, тренувалися його люди – вірні солдати і офіцери – його справжня армія. 
За спиною тихо скрипнули двері, той, хто увійшов, наче боявся чи не хотів тривожити спокою господаря кімнати. Та це було зовсім не так, просто її кроки були завжди легкими, ніби невагомими. Почувши тихе шарудіння за спиною, Давра озирнувся. Деякий час очі звикали до пітьми кімнати. Після яскравого сонця все навкруг видалося якимось сірим. Висока струнка фігура, одягнена у чорне, зупинилася неподалік від крісла. Тонкі бліді пальці лягли на чорну голову хижого звіра у короні, що прикрашала трон. Каптур, який приховував обличчя жінки, повільно впав на плечі. Вона глибоко зітхнула так, наче їй боліло. І Давра чудово знав, що це правда. Десь в серці він відчув укол сумління від тьмяного погляду її запалених синіх очей, від темних кіл, які розпливлися навколо колись яскравих сапфірів, що так йому подобалися. Змарніла, бліда, вона втратила свою квітучу красу і блиск, майже перетворилася на примарну тінь. Королева Ночі… можливо, саме такою повинна бути ця істота? Але десь у середині сумління тихо шепотіло, що це він став причиною таких метаморфоз коханої, і що так не можна.
Давра зробив крок назустріч жінці. Вона знову важко зітхнула і заплющила очі. 
– Ти впевнений, що ми вчиняємо правильно? – прошепотіла вона 
Голос, який колись здавався яскравим співом, перетворився на безсилий звук, спотворений наркотиком. Стало боляче. Він не бачив її усього декілька днів, а вона так сильно змінилася. 
– Зрозумій, – Давра торкнувся її холодних пальців, і жінка, відчувши тепло його долоні, вхопилася за неї як за рятівну соломинку, – я це роблю для нас, – він ніжно пригорнув її до себе. Він не повинен сумніватися. Вона не повинна. – Зрозумій, моя королево, я роблю це для того, щоб ми могли спокійно жити тим життям, на яке заслуговуємо. Ми йшли до цього довгі роки. І тепер в нас з’явився шанс. Один шанс, який нам люб’язно надала доля. Не можна спинятися на півдорозі. Потерпи ще трошки, п’ятдесят годин, – прошепотів Давра, відчуваючи, як її тіло здригається. 
Стимулятор нервово-психічної діяльності і подруга арава – це здавалося дивом, чимось нереальним, несподіваною перепусткою у світ мрій. Влада безмежна і неймовірна – от що побачив Давра, зрозумівши усі перспективи, коли це синьооке диво відповіло йому «так». Він теж кохав її. Спочатку це був розрахунок, але неслухняне почуття вдерлося у його душу. І зараз, коли сильнодіючий препарат почав руйнувати її тіло і свідомість, стало якось не пособі. Він сподівався, що у них є трохи більше часу. 
– П’ятдесят годин…- видихнув Давра і зазирнув у її прекрасні, але зморені очі. Гарячковий блиск змінився слізьми. 
– Ти впевнений? – з надією в голосі запитала вона. – Я насилу тримаюся. Це страшно, Давра. Мені іноді здається, коли я засинаю, таке враження … – сльоза впала на його долоню, шепіт її був нерівний і зривався. – Ти не знаєш, як це, коли засинаєш, і тобі здається, що постіль оживає і починає тебе душити. Вчора я відключилася, коли приймала ванну. Мені здалося, що з мене шкіра злазить. Це так важко. Я більше не можу!
Вона плакала. А він притискав її до себе. Стало дуже шкода королеву ночі, але без її сили, підігрітої стимулятором, усе розвалиться. Він ще не встиг підкорити усі міста. Це потрібно зробити, треба промити мізки якомога більшій кількості жителів цієї планети. А без чергової дози наркотика навряд чи це можливо. Та ця доза наближає її до смерті, з кожним днем – ближче на крок. Він ніколи не бачив, що робить стимулятор з аравами. Єдина істота, яка заливалася ним роками, був чортів Тагрон! Даврі аж в шлунку звело від спогаду минулого. Ненависне обличчя ворога зараз посміхалося з усіх екранів Лорану. Цю синьооку паскуду, здавалося, нічого не брало.
– Ще трошки потерпи. Прошу. Ми маємо знищити Варта. Ти ж розумієш, якщо цього не зробити, ми знову опинимося у вигнанні. Я втомився тікати, я втомився увесь час теліпатися серед порожнього простору. Я хочу спинитися нарешті. Жити нормальним життям. Ми цього не зможемо зробити, поки живий і здоровий Варт. Зараз він справді десь на іншому боці галактики, а вже за декілька годин, завдяки своєму кораблю, стоятиме на орбіті Валоту. Та й флот Ради з собою приведе. Нам потрібно його знищити.
Говорив Давра з глибоким почуттям та так, що здавалося, наче й себе переконав. Бо теліпатися у просторі йому подобалося більше, ніж життя на планеті. Але тут така перспектива – чудова заселена планета з купою нерозвіданих родовищ корисних копалин, та і людську масу ніхто не відміняв. До того ж, у просторі він просто невдаха-пройдисвіт, а тут цілий правитель, божество. Рівно до того моменту, поки на орбіту не стане «Яструб». Одна думка про дредноут Варта кидала на чоло холодний піт. Але зараз у Даври є безперечний козир – племінниця Варта, яку він отримав завдяки своїй синьоокій подрузі. 
Він лагідно провів по її щоці долонею. Така ніжна, така тендітна. Світло-сіра шкіра від виснаження здавалася прозорою. Така беззахисна, але така могутня. Без її сили він би і кроку не зробив. Без неї не було б цієї пригоди. Вона – квиток у його майбутнє. П’ятдесят годин… а потім.
Потім наркотик знищить її. Згубна дія препарату вже почала проявлятися. А коли він скінчиться, їй буде дуже боляче. Навряд чи вона зможе пережити відміну препарату. Давра дивився їй у очі, тихо радіючи, що має у голові чіп захисту від менталістів. У його прозорих очах світилося захоплення. І вона вірила, що захоплення нею. Давра відчував смак перемоги. Вже навіть придумав, як прикінчить Варта. А потім погасить усі маяки. І більше Лоран не зможе дістатися до нього. Принаймні у нього буде час на те, щоб подумати про стратегію. А за своєю королевою він сумуватиме. Та зрештою на планеті купа гарних дівчат. Та ж «божественна» Акарата – красуня, якій мало рівних. Поки Варт не прибув її рятувати, вона потрібна живою і здоровою, а потім, коли її уславлений дядечко піде на харч даркам, дівка стане непоганою розвагою. 
Давра пристрасно припав до вуст своєї сірошкірої подруги, яка віддала йому усе: і планету, і співробітників, і серце, віддасть і життя. Але поки вона ще тримається на ногах, вона не повинна здогадатися, що йому за великим рахунком все одно, що з нею станеться далі.