13

13.

«Яструб» потонув у тиші. Заснув міцним і спокійним сном, сховавшись від усіх у тіні Ради. Тепер можна було хоч іноді поблукати його темними коридорами, не ризикуючи з кимось зустрітися. Дейлін дочекався, поки команда розлетиться у відпустки, і повернувся у свою каюту з Сутінкового Міста. Там йому завжди подобалося, але не зараз. Зараз не хотілося узагалі нікого бачити. 
Вчора, здається, приходив Арін. Вони довго сиділи мовчки, потім пили вогненні напої і розмовляли, згадуючи веселе минуле. Тільки воно й залишилося. Все в душі згоріло. Оте криваве світло у переході випалило життя, залишивши по собі лише сірий попіл. Тоді він був упевнений, що це не випадкова зміна видіння. Краще б воно забрало його у темну безодню. 
Він стиснув кулак, і темні камінці браслету боляче врізалися у долоню. «Яструб» втрачав кращих людей. Ішли ті, хто робив цей корабель живим. Сьогодні його покинув старий Арін. І чи не вперше Дейлін не зміг стримати сліз. Бо біль від втрат переповнив душу до краю. Спиняти Кайнона він не збирався, бо добре розумів свого першого командира. 
Дейлін відправив потрібні подання і документи князю і знову відкоркував пляшку. 
Прийшов Таурн. Він теж довго мовчав, бовтаючи золотавий напій у склянці. 
‒    Командоре, ви повинні повернутися, – тихо промовив мовчазний і вірний друг. – Ви – серце «Яструба». Заради нас. Він повинен жити. 
Дейлін ковтнув бренді.
‒    Я розумію, друже, та зараз я такий самий як він: скалічений і майже мертвий. 
‒    Ерне, без вас – нас не буде, – невесело всміхнувся Таурн. 
Ця посмішка – як ніж в серце. Бо жити не хотілося. Не було сили. 
Потім прийшла Суаро, принісши з собою дві пляшки дорого бренді. Вона спочатку трималася, та врешті розревілася, як дитина. Він чудово розумів – вона втратила батька. Вони довго говорили, спільних спогадів не було, але теми таки знайшлися. Вірніше він слухав, а вона розповідала. І про свою службу, і про ставлення до дій Ради. І про кохання, яке в неї відібрала ця війна. Можливо, у іншій ситуації він би посперечався з її переконаннями, та зараз був не той час. І вже не мало значення. 
Потім прийшов Алі з цілою купою доповідей, а він слухав заплющивши очі. Нудило від усього цього страшенно. Єдине спасіння – ще один ковток бренді. 
‒    Алі, вам не здається, що ви могли б хоч трохи розслабитися, піти у відпустку, відвідати рідних на Сурі Відродженій? 
‒    Шерне Варт.
Чомусь стало недобре. Алі був так не схожий на Рудгера, чи ж на більшість його офіцерів. Суворий, емоційно врівноважений, правильний. 
‒    Не можна так, – схилив голову молодий зортан, роздивляючись розвалину, яка колись була його кумиром. Звичайно, Дейлін розумів, змінився він не так сильно зовні, та в душі він відчував себе саме так. 
‒    Ви відповідальний за корабель і своїх людей. Усі втрачають рідних і близьких, особливо, коли іде війна. 
Він мав рацію. Але казати комусь набагато легше, ніж переживати самому. 
‒    Саме тому, я підтримую думку князя щодо жінок на військовій службі. Ми не повинні наражати себе на переживання і емоційну нестабільність. 
Дейлін стис пляшку, скрипнувши зубами. 
‒    Алі, прошу вас, більше мене не турбуйте. А то ви таки можете наразитись на мою емоційну нестабільність. 
Він вже був близький до того, щоб жбурнути ту пляшку в капітана. Ковток. І легкий туман огорнув свідомість. І вона, задурманена алкоголем, видала цілу купу варіантів, як можна швидко і надійно покінчити зі стражданнями. Дейлін і гадки не мав, що може таке нафантазувати. 
Здається, приходив Вартек, щось доповідав. Та він не пам’ятав про що. Лише великі темно-сірі очі повні співчуття. Хлопчина ладен був молитися на свого шерна. Стало навіть трохи шкода юнака. Такий талановитий, вправний, і такий недоцінений вдома… Тут він миттєво став своїм. А тепер у вдячність замість того, щоб відпочивати і протринькувати вигране на Мервені, сидить і стереже свого командора. 
В голові крутилося і гуло. Крихти здорового глузду підказували, що іноді  шлунку потрібна їжа, а не тільки міцні напої. Та тепер вже нудило так, що навіть думка про їжу викликала спазм всередині. Спочатку це було погрозою. Та зараз Дейлін ледь встиг добігти до душевої. Він довго стояв підставивши голову і плечі під струмені холодної води. А в голові наче голка засіла думка про Х-перехід у безодню. 

***

Сірий спокій на мить, як темну тканину, розірвав спалах світла, потривоживши свідомість, що підіймалася до зоряного неба, кружляла, наче сніжинка у танці з сотнями інших. Здалеку долинув дитячий плач, хтось кликав, та оглухла свідомість не чула слів. Відчувала. Але то вже не мало значення.
Вище, вище, у безмежність. 
Жорстокий вітер підхопив, вдарив крилами і потягнув донизу. Страх пробудився знову, повертаючи видіння. Знову лялька сіра, потріскана. Вона лежить у кучугурі сірого попелу, зоряне небо розтинає блискавка золотого леза і воно летить прямісінько у груди. Час налякано відраховує миті. Удар. 
Тіло здригнулося. Так вже було. Пам'ять видала знайому картинку. Вона іде коридорами «Яструба». Удар підхопив її і потягнув до стелі. Та потім знову вона продовжила свій шлях. Вона пам’ятала, це сталося так давно. Тіло на операційному столі, живий Руману-Ат… Тоді все було по-іншому. А зараз…
По-іншому… Зараз все змінилося. Пам'ять видала купу картинок, зараз все було не так. Коридори – саме місце для привида – темні, порожні, тихі. Не розуміючи, вона пірнула униз. Тут немає простору, немає часу. У рубці тиша на місці лише черговий. Очі вихоплюють дату на екрані. Серце стискається. Вона кидається геть, та сильний удар, який тріпнув її як ганчірку, змушує повернутися, тепер це каюта командора. Стає боляче, але цього не може бути, боляче там, де серце. Каюта геть інша, все перевернуте, побите, на столі пляшка, на підлозі їх ціла купа. Він сам сидить на ліжку у пальцях її весільний браслет. Він обережно перебирає камінчики. Вона кидається до нього, так хочеться притулитися до його плеча всміхнутися, попросити пробачення. Але знову простір грає злий жарт. Між ними прірва, яку не перелетиш і не перескочиш. Він сидить на відстані витягнутої руки, але насправді між ними безмежність. Командор завмирає на місці на якусь долю секунди, піднімає голову і від того погляду її відкидає у якусь темну пустку. Душа стікає кров’ю. Сірий попіл навкруги. Вона намагається позбутися оціпеніння, та не виходить. Вітер б’є крилами, змушує летіти уперед. 
Натовп народу у різнобарвних одежах, біле світло, скло і блискучий метал. Приємні обличчя симпатичних дівчат-голограм на рекламі. Станція. Вона іде уперед. Тут має бути гамірно, та звуку не чути. Світ живих навіщось турбує її спокій, не відпускає, та впустити не бажає. Можливо, так він прощається. Щось змушує робити крок за кроком, веде туди, де за скляною стіною стоять термінали. Це порт. Вона з цікавістю роздивляється людей на другому поверсі, вони чекають на прибуття кораблів. Спускається униз і опиняється у коридорі. Командор з пляшкою у руці, ледь тримаючись на ногах, повільно іде до приміщення з терміналами. Десь глибоко у душі починає ворушитися змія підозр. Службовець переляканий намагається чемно відповісти, щось заперечити, та Варт нависає над ним. Він не в гуморі. Службовець всміхається, а очі просто сповнені жаху. Вона стоїть і дивиться на суперечку, і в результаті службовець здається. Він чемно запрошує адмірала присісти у крісло і зачекати. Знайома процедура. Цікаво, куди він зібрався у такому стані? Вона роздивляється його, розхристана сорочка, неприбране біле волосся, щетина на щоках. Хіба ж можна у ньому впізнати адмірала? Жах змушує знову втрапити у темну пастку. Розуміння приходить зненацька. Безодня Гіса… Душа не знає, що діяти. Озирається, шукає вихід, та навкруги лише сірий попіл, що піднімається у зоряне небо. 
«Ні! Не хочу!» Кричить душа. «Не треба спокою!» Вона кидається з боку в бік, намагається знайти вихід. І знову спогади калейдоскопом видінь плутають час, плутають свідомість, дурманять вигадками. Але зараз єдиний реальний серед них – командор у залі очікування. Вона хапається за нього. Вона повинна спинити, повинна встигнути.