12

12.

Спокій… Сірий попіл летить у зоряне небо. Спокій. Тут немає тунелю світла, чи ще чого. Сірий-сірий попіл. Озираєшся – а очі втратили можливість бачити. Лише відчуття. Гіркий сірий попіл. Десь далеко плаче дитя. Звук наче з-під води. Звук віддаляється, коли робиш крок. Стає все скорботнішим і тужливим. Може то вітер? Вітер несе сірий попіл у зоряне небо. Гарячий вітер…
Вітер підхопив жменю піску і кинув у очі. Гарячий, сухий, жорстокий. Отруйні солі за декілька днів роз’їли потріскані від спеки і спраги губи, і вони вкрилися виразками. Боляче. Та коли надінеш маску – не видно цілей. Сьогодні знову розгулявся вітер. Він піднімає вир червоного піску несе до неба, хмари тут здаються зловісно-кривавими від дрібних частинок пустельних мінералів. У вусі прозвучав сигнал. Крапля живильної вологи у око і воно перестало боліти. Страшно. Позиція ризикована. Не візьмеш до уваги мізерний фактор – і усі загинуть. Вітер завиває у чудернацьких отворах гострих камінців поряд. Піднімає отруйний пил. Дихати не можна. Але маска заважає. Залишається раз по раз вдихати і затримувати дихання. Внизу у долині з’явився ворог. Вітер ховає його у своїх шалених вихорах. Палець ліг на гачок. Один вдих, один удар серця. Ніхто не вірив, що це можливо. Це має так бути! Бо тоді команда програє. Все стихло. Час спинився, зацікавлено спостерігаючи. Колона унизу схожа на червоних жуків. Непомітний рух пальця. Боляче штовхнуло плече. 
Серце вдарило, виштовхнувши кров на руки. Золоте лезо застрягло у грудях. 
«Пустельна Квітка, ви не влучили». Жах стис горло гидкими лапами, вона стоїть серед майданчика з маскою у руці і, не розуміючи, дивиться на Верона. «Не може бути! Це не правда. Все було не так!» – кричить вперта пам'ять. Вона влучила, чим принесла свої команді найбільшу кількість балів. Але перед очима зовсім інше. 
Руки стискають золоте руків’я, і вона падає у сірий попіл. Він кружляє наче сніг. Падає на очі, але не тане. Очі втрачають можливість бачити, лише відчуття. 
Снігові простори блищать і кінця краю не видно. М’який пухнастий килим. Для неї дивина і радість, для когось – зла доля примхливого і непередбачуваного Всесвіту. Сніжинка повільно танцює на блакитному тлі неба і лягає у долоню. У душі якась нестримне дитяче захоплення. Хочеться поділитися цим. Тиша неймовірна, наче під водою. Її порушує лиже важке зітхання і далекий, майже не чутний, дитячий плач. Хочеться дізнатися, що діється, вона озирається. Прямісінько поруч стоїть молодий чоловік. Світле волосся спадає на лоба, зелені очі аж занадто сумні. 
‒    Мілан, – зривається з губ.
Час завмирає, сніг пече очі. Єдине, що здається реальним – це він. Хочеться торкнутися, та під ногами друга земля темніє і обертається на трясовину. Вона біжить, намагається схопити за руку, та тут немає простору, немає часу. Здавалося б, один крок, але вона вже зробила більше сотні. Важке зітхання. Темне провалля майже зжерло товариша. Удар серця, і кров знову хлюпнула на руки. 
Кругом сірий попіл і спокій. Хочеться стати ним. Розсипатися на тисячі легких сірих клаптиків, і щоб, так як вони, підійматися до зірок. Дитячий поклик порушує тишу. Але то вже немає значення. Хочеться спокою. Розчинитися у небутті. Очі втрачають можливість бачити, лише відчуття. Відчуття легкості і свободи. Відчуття перестають сприймати простір, час поволі зникає, наче вода, зачерпнута у долоні. 
Хвилі б’ються об босі ноги. Ніжно пестять, лоскочуть. У хвилях трохи подалі плещуться радісні діти. Вони махають руками, кличуть до себе. Сонце лагідно пригріває. Крок. Хвиля приносить з собою пісок і маленькі мушлі, які вкривають ноги. Погляд униз. Ноги застрягли у піску. А з раптом потемнілого горизонту до неї котиться хвиля. Не просто хвиля, це стіна води. І всі спроби звільнитися – лише марне сіпання, бо ноги немов приросли до піску. 
Удар серця. Кров тече по пальцях, темними краплями падає на землю. 
Сірий попіл. Летить до гори, до зірок. У порожнечу безмежного Всесвіту. Летить, підхоплений потоками космічних вітрів, вливається в сяючі хмари розжареного газу, стає початком нового життя. Десь вибухнула наднова. Очі не бачать, так відчуває душа. 
Кругом дзеркала. Кляте сріблясте скло. Не хочеться розплющувати очей, бо у цій кімнаті кругом одні дзеркала! Та от проблема, у душі немає очей, немає тіла. Але ж чому вона бачить себе знову? Знову роздивляється кожен рубець на своїх плечах, шиї, спині. Відраза – єдине, що відчуває до свого тіла. Біль – єдине, що відчуває тіло. Вона кидається навтьоки, хочеться закрити очі, розчинитися, тільки б не дивитися у ті дзеркала. Тільки ж душа не має очей! І бачить не тіло, а себе. Біль стає чимось, чого можна торкнутися, він нагадує ту страшну хвилю. А шрами і рубці починають ворушитися і відразними хробаками повзти навіть туди, де їх і не було зовсім. Вперта пам'ять кричить «Неправда! Не було такого!», та ті крики ні до чого, коли відображення дивиться на тебе спотвореним відразними темними шрамами лицем. 
Серце стомилося битися. Вічність застигає у його темній зіниці. Плач дитини стомлено стихає. Вона падає, як порцелянова лялька, сіра, вкрита тріщинами-шрамами. 
Спокій. 

***

Рудгер довго стояв біля вікна, вдивляючись у залиті сонцем сади і двори давнього міста. Очі стомилися від денного світла. Він забув, коли спав останнім часом. Сонце Ради лише хилилося до горизонту. І коли подумати про усе у масштабах тутешньої доби, цей день був перевантажений подіями і якийсь аж занадто довгий. Події розвивалися у шаленому темпі. А тепер все спинилося. У тиші кабінету він добре відчув, як він втомився. Смертельно. А треба було оцінити усе, що дізнався, треба було прийняти правильні рішення. Не давали спокою спогади, які він побачив у Міото Азурі. Вони жахали жорстокістю і ненавистю. Щоразу при згадці шлунок зводило судомою. І Ей-Варас тут ні до чого. 
‒    Ваша Величносте, – у кабінет увійшов Асгур.
Юнак виглядав стурбованим, великі чорні очі молодого зортана розгублено дивилися на Рудгера.
‒    Меріс каже, що Марвене вже декілька діб до тями не приходить. Ніхто не знає, що з дитиною. Вона наче кличе маму, чи то Вікторію. Марить. Валерія місця собі не знаходить. Марвене була пов’язана з ерном Росою, я так розумію? 
Рудгер важко зітхнув. 
‒    Меріс попросила дізнатися у вас. 
‒    Марвене шукає її, а знайти не може, – тихо промовив Головуючий. – Асгур, Вікторії більше немає.
Юнак трохи зблід.
‒    Але як?
‒    Це війна, хлопче, – Рудгер облизав пересохлі губи. 
Хотілося кричати і розкидати все навколо, бо ця безглузда війна забрала у нього усіх найдорожчих у Всесвіті людей. 
‒    Певно, треба сказати ді Валерії, – прошепотів Асгур, – А як же шерн Варт? Він знає? 
Рудгер кивнув. 
‒    Асгур, я подав усі необхідні дозволи на операцію по встановленню навігаційної системи. Дуже сподіваюся, що ти все витримаєш, як і Дейлін. І що ти гідно послужиш своїй батьківщині. 
Він знайшов у собі сили всміхнутися. Поплескав племінника по плечу. Юнак був щиро засмучений звісткою про Вікторію, та все ж перспектива, яка маячила попереду стримала емоції. 
Асгур пішов. А Рудгер знову глянув на місто. Цікаво, що чекає Раду попереду?
Слова Джаліде тепер отримали інший сенс. Зустріч з минулим… Спогади Міото Азурі… Три життя, першою має стати Вікторія. 
Зараз було вже все одно. Смерті він не боявся ще з молоду. Шкода лише, якщо не встигне врятувати Дейліна. І «Яструба». Без командора корабель завершить своє славетне існування. 
Рудгер зітхнув.
‒    Що ж, минуле, перше життя ти забрав. Не будемо змушувати тебе чекати. Маріе!
Помічниця увійшла десь за хвилину. Рудгер дістав гарну оксамитову скриньку і покликав помічницю підійти. На червоному атласі блищали два весільних браслета. Самоцвітні камені вигравали веселкою безлічі відтінків. 
‒    Це мій подарунок вам із Джартом. Ви заслуговуєте на щастя. Тому, прошу, не зволікай і не зважай ні на що. «Яструб» прибув на Раду і ще довго простоїть тут на ремонті. Капітан Омел буде вільний поки що. Часу вам вистачить навіть на романтичну подорож. Ти цього заслужила. Я даю тобі відпуску, таку довгу, як сама забажаєш. 
Таких очей помічниці він ще ніколи не бачив. Захотілося щиро розсміятися. Стільки почуттів змішалося у неї зараз у душі. Найсмішніше було – страх бути вільною. 
‒    Але ж, Ваша Величносте…
Він всміхнувся і ніжно узяв її за плечі.
‒    Люба Маріе, щастя – це така крихка і швидкоплинна річ. Є можливість хоч хвилинку побути щасливою – не зволікай. Повір мені. Я знаю. 
Він пригорнув помічницю до себе і поцілував у щоку. 
‒    Все, мені вже час. Джарту привіт і мої вітання. 
Рудгер вручив їй скриньку і пішов, наказавши охороні залишитися. 
Знову він декілька годин блукав вулицями міста, роздумуючи, чи все встиг, що хотів зробити, вдивлявся у перехожих, намагався відчути наближення свого «минулого». Можливо, якби він тоді впізнав його, все було б по-іншому. Можливо, зміг би захистити своїх друзів. 
Рудгер звернув з залитої сонцем площі у тихий провулок, що вів до кліматичного павільйону з квітучим садом. Зараз був ще день, тому стіни споруди опустили, і про те, що це не справжній міський сад, нагадувала лише тонка срібляста смуга. 
Стомлене сонце все ще жарило безжально, не дивлячись на клімат-систему, наче хотіло показати усю свою силу перед тим, як пірнути за горизонт. А може то йому так здалося, бо треба хоч іноді відпочивати. Відчайдушно захотілося, щоб настав вечір, щоб Сутінкове місто опинилося поруч. 
Роздуми його перервалися раптово, і думки про спеку в мить прогнав холод, який скував тіло, пробираючись до кісток. Тіні по обидва боки провулка ожили і заворушилися. Він намагався змахнути марево, та воно не щезло. А тіні росли і вилися уперед по провулку, наче у якомусь кошмарному сні. Тіло просто приросло до тротуару, відмовляючись робити будь-який рух. 
Рудгер добре пам’ятав, що тоді чинив сам. Ніхто з них не очікував сутички з бойовим менталістом, якого одна ампула стимулятора перетворила на монстра. Чорт забирай, там не було тіней! 
Він дивився перед собою, розуміючи, що це пастка, не відчуваючи нікого живого поруч. Кричати марно. Не почують. Та й навіщо наражати на небезпеку людей. 
Тіні піднімалися все вище. Здалося, у якусь мить стало зовсім темно, хоча свідомість чудово знала, що зараз день. Єдине, що він міг, це стояти і дивитися на неймовірне дійство. Бо тоді, у юності, не повірив, не побачив. Певно, наркотик так спотворив його мозок і сприйняття, що сили «дітей тіні» не змогли подіяти на нього. 
Секунда, і все розлетілося чорним порохом. А прямо перед ним залишився стояти невисокий стрункий сивоголовий чоловік у чудернацькому сірому вбранні. Серце стисло крижаними пазурами. Обличчя його так і залишилося молодим і прекрасним. Рудгер заплющив очі і минуле, про яке він мріяв забути навіки, вирвалося назовні спогадами. 
Отрута у венах, крига у серці. Він тоді був володарем темного Всесвіту за межею Лорану. Шалений і непередбачуваний. Його боялися усі.
Юнак тоненький як лоза, з неймовірним чорним волоссям і величезними сірими очима. Якась богом забута планета, де торгують людьми, можливо, і досі. Навіщо його тоді привели на корабель? Так, звичайно, як плату за знищення конкурентів. Хоча це була не зовсім чесна плата. Бо ця плата мала відняти його життя ще тоді. Контракт підписаний. Господар обіцяє щось екзотичне. 
Рудгер ненавидів себе. Серце підскочило і закалатало. Яка влада тоді була у нього? Він не розумів, хоча не міг погляду відвести від тих сірих очей. 
‒    Мій любий Руйнівник, – тихий шепіт біля самого вуха, золоте лезо торкнулося щоки. – Невже ти не сумував за мною?
Лезо лишивши холодний слід, ковзнуло униз. 
Боляче. Боляче у серці зараз. Він пам’ятав сльози у цих сірих очах, коли вперше поцілував тонкі вуста. Гра зі смертю така п’янка, така захоплива. Ніхто не очікував такої дії наркотика. Господи, Руйнівник ти був монстром. Як гидко зараз. Минуло життя. Тридцять вісім років, і він забув ким був тоді. Ні, то був зовсім не він, то все наркотик. Не такий! Хотілося кричати. Рудгер розплющив очі. 
Ей-Варас всміхнувся, з цікавістю розглядаючи його обличчя. 
‒    Пробач, – прошепотів Рудгер.
Сивоголовий вбивця відпустив його руку і кивнув. 
‒    А ти змінився, Руйнівник. Може, даремно? Га, Ваша Величносте? Міг бути вільним і володіти Всесвітом. Чому обрав таке життя?
‒    Бо обрав світло. 
‒    Мені шкода. Справді.
Золотий клинок спинився біля серця. Тонкі губи торкнула усмішка. Рудгер всміхнувся у відповідь. Страху не було. Ніколи. Руйнівник шукав засіб як вкоротити собі віку, випробовуючи своє тіло і не тільки, але страху того так і не навчився відчувати.
Холод враз відпустив тіло, а золотий кинджал розвернувся руків’ям до нього.
‒    Я повертаю борг, Ваша Величносте. 
Рудгеру на мить відібрало мову. 
‒    Ти здивований? – сірі очі сміялися. – Аларіе пообіцяла врятувати мій народ. 
Рудгер відкрив рота. Факт того, що мати знала про вбивць дуже здивував. 
‒    Ти так і не поцікавився, хто ми такі? 
‒    Ні.
‒    А ще вона пояснила, чому не збулося пророцтво Ріаке. 
Рудгер пам’ятав, як юнак сидячи поряд з ним, поклавши підборіддя на його плече, розповідав, що мав померти. Сірошкіра відьма Ріаке напророкувала його дядьку загибель від рук племінника. А йому мучительну смерть у рабстві. 
‒    Отак от, тобі я теж дещо винен. Тому маю повернути борг. 
Рудгер добре пам’ятав жах, який скоїв на тій загубленій мертвій, темній планеті. Це був виклик його можливостям. Він не повірив у казки молодого раба. 
Та от зараз добре розумів, як тоді ризикував. 
‒    Аларіе сказала, що багато на що в нашому житті впливає випадок. Хаос нищить тканину пророцтв, відводячи наші шляхи у інші боки. 
‒    Але ж Ергай загинув. 
Ей-Варас всміхнувся. 
‒    Так, та не від моєї руки. 
Рудгер пригадав понівечене тіло Ергая. Він різав і колов себе золотим ножем поки не помер від втрати крові, під впливом синьоокого Руйнівника. 
Рудгер закрив обличчя руками.
‒    Дейліна не чіпай, прошу.
‒    Я не можу. Я взяв плату. 
Він ладен був на коліна стати. Вбивця всміхнувся. Він теж відчував емоції. Це Рудгер пам’ятав. 
‒    Я пробачив, вже давно, Ваша Величносте. Та і нема за що пробачати. То все досвід життєвий, чи не так? До того ж ти зробив мене правителем. 
Ей-Варас торкнувся його щоки витонченою долонею. Рудгер і забув, що вміє червоніти. Досвід… так. Іще той. Така реакція правителя Ради викликала щирий сміх сивоголового. 
‒    То ти й справді не знаєш, що таке наш народ?
‒    І чому мати обіцяла вас врятувати, теж. 
‒    Бо арави створили нас, – тихо промовив Ей-Варас, – створили нас як зброю. А зброя не повинна бути довговічною. Бачиш, друже мій, ти майже не змінився. А моя зірка вже хилиться до заходу. Я молодший за тебе. 
Це Рудгер добре знав. 
‒    Ходімо, в мене є дещо для тебе. 
Сивоголовий чоловік повернувся, щоб іти.
‒    Ти знав, що Вікторія моя близька людина? – нарешті вирішив запитати Рудгер.
Що він побачив в сірих очах, біль і тугу? Що так збентежило його? Ей-Варас хвилину дивився на нього. 
‒    Ми – зброя, а холодний клинок не бачить ні душі, ні заслуг, ні знайомств, він бачить лише кров.
Стало так нестерпно в душі. Краще б золотий клинок пронизав і його серце. 
‒    Ходімо, Ваша Величносте. 
‒    Чому ти вбив її, а мене залишаєш живим? 
Вбивця примружив очі, як кіт на сонці. 
‒    Ну, по-перше, я взяв плату. Ми повинні виконувати замовлення. 
‒    Тоді, як зі мною? 
Ей-Варас розсміявся таким чистим і світлим сміхом. Чомусь стало сумно через те, що йому залишилося так мало часу. 
Вони пройшли через сад і Рудгер помітив двох високих блідих чоловіків позаду. Усі разом вони сіли у невеличкий катер. 
‒    Ти, мій любий Руйнівнику, мій правитель. Тому тебе, навіть якби хотів, я і пальцем не смію чіпати. Мій народ хоч і живе мало, та пам'ять свою ми бережемо. Арави відмовилися від нас багато століть тому. Але ми ніколи не забували, кому завдячуємо своїм життям. А Світла Аларіе ще й шукала, як нам допомогти переступити через такий термін нашого життя. Сімдесят років – це несправедливо, як гадаєш, коли творці живіть по декілька сотень. 
‒    І в неї вийшло? 
‒    Хтозна. 
Рудгер дивився на нього. Ідеальні вбивці, яких по розповідях, боялася Перша Імперія. Чотири дні тому відібрали життя Вікторії. Тоді чому він не може відчувати до них ненависті? Вони усього лише зброя.
‒    Чому ти не взяв плату за їхні життя з мене? Я б перекупив. 
‒    Справді? – сірі очі такі самісінькі, як на обличчі п’ятнадцятилітнього юнака, великі, з хитрою усмішкою. – І що б ти мені запропонував? Це так, щоб прицінитися, що просити за зортана. Його вбивати мені не хочеться. Та я ще вагаюся. 
‒    Планету. 
‒    Планету? Хм, яка щедра пропозиція. Та я відмовлюся. Ми не маємо права порушити контракт. 
Катер ледь чутно здригнувшись пристикувався до корабля. А Рудгер замислився, як погано на Раді працює система безпеки. 
‒    Чому ти кажеш, що не хочеш вбивати Дейліна? 
Вбивця знову всміхнувся, запрошуючи його на свій корабель.
‒    Бо він твоє світло. 
Рудгер кліпнув і від такого несподіваного висновку різко вирівнявся, як раз на виході з шлюзу, тому добряче тріснувся головою. 
‒    Саме він з Руйнівника зробив тебе тим, ким ти є. Не Аларіе, не Мілорі, не Вікторія. Саме зортан, який прийняв тебе тоді, яким ти був, змусив забути про отруту, що вбивала твоє тіло і душу. Тому він мені подобається. 
Рудгеру стало зовсім недобре. Він намагався зрозуміти, як Ей-Варас це все дізнався.
‒    Ви менталісти? 
‒    Ну, – примружив очі вбивця, – не зовсім, – він відчинив двері у приміщення, яке не любив ніхто, хто служив на бойовому судні – лазарет. – Це розвинена емпатія, ми досягаємо незвичайний вершин завдяки тренуванням. Арави ліпили нас із своїх генів, тому, я думаю, це їхні відголоски. Маючи тісний тілесний контакт, я багато чого бачу і чую про душу людини, про її особистість. Особливо, коли бачу кров.
Від цих слів Рудгера пересмикнуло.
‒    Тоді бачу все. Моя свідомість на вістрі ножа, – знову хитра посмішка. – А ще я вмію читати, і досить непогано тямлю у техніці і технологіях. 
Приміщення, на відміну від тих людей, які зараз були там, сяяло білизною. Пахло дезінфектором. Можливо. Він не розумів, бо дивлячись у сірі очі свого «минулого» знову втрапив у якийсь змінений стан свідомості. Тому і відповідати за адекватне сприйняття реальності не міг.
До Ей-Вараса підійшла жінка, тонка і граційна. Одяг у неї був чорний як ніч. Тут у всіх, окрім нього, був такий. Обличчя її нагадувало обличчя примари. Ні, вона була досить гарна, але бліда, шкіра, здавалося, сіруватого відтінку.
Жінка вклонилася їм обом і тихо щось прошепотіла на вухо своєму правителю. Той кивнув. Рудгер побачив, як на обличчі старого знайомого змінився вираз. Він став сумним.
‒    Ось, – він зробив крок до білих завіс, – я повертаю борг. 
Біла тканина від’їхала убік. Рудгер відчув, як у нього підскочив тиск, а потім різко впав. Голова пішла обертом, а перед очима все попливло. 
‒    Господи, боже мій, – прошепотів він притискаючи долоню до рота. 
На білому операційному ліжку лежала бліда як смерть дівчина. Трубки обплутали її тіло, деякі були сині наче вени. З жахом Рудгер зрозумів, що вони тягнуться до штучного, зовнішнього серця.
‒    Вік…Але ж вона не дихає?! – якесь мерзенне відчуття того, що Ей-Варас може просто познущатися, раптом охопило його свідомість. 
‒    Так. Та з цим ми як раз і намагаємося поборотися. 
Все навкруги розпливалося, і відчуття, що він застряг у якомусь дивному сні, від цього посилювалося. Рудгер зробив крок уперед, роздивляючись її тіло. Зникли усі шрами і рубці. Плечі і руки вкривала чиста, білосніжна шкіра. Червонів лише невеликий слід на грудях. Слід, який залишив золотий ніж. 
‒    Тісний зв'язок із смертю змусив нас чудово розбиратися у житті. Поки що вона жива. Але нестримно намагається вбити себе. Близько пів години тому серце спинилося знову. 
Рудгер з жахом дивився на оголене тіло своєї подруги і слухав вбивцю. 
‒    Її душа стікає кров’ю. Не тіло. Рубці і шрами проросли у свідомість, і вона шукає спокою у забутті. Вона відгородилася від світу стіною страху, як маленька налякана дитина. Страх став реальністю там. Тому вона не хоче в неї повертатися. 
‒    Я розумію чому. Вона стільки пережила. 
‒    А я – ні. Мій народ терпить і не такі випробування тіла і духу, щоб заслужити своє місце у житті. Треба вміти забувати. А вона навпаки, не дивлячись ні на що, чіпляється за свої страхи, вибудовуючи з них міцну стіну. Більше того, ота слабка частина узяла гору, і тепер змінює її пам'ять, обертаючи реальність на жах. Треба вміти перемогти свій страх. Вона боїться жити. 
Ей-Варас торкнувся ямочки між ключицями, провів пальцем трохи вниз.
‒    Незрівнянна. Шедевр, – долоня його лягла на впалий живіт дівчини. – Я б хотів забрати її. І можливо, вона б забула свого зортана. Колись. Велика Мати.
Рудгера кинуло у жар.
‒    Що?
Ей-Варас дістав невеличку срібну колбу, якими користувалися хірурги для збереження органів. 
‒    Оце я візьму як плату за вашого Варта. Це обіцянка, яку таки виконала твоя мати, – він всміхнувся, вочевидь тішив вигляд обличчя Рудгера, – Звичайно, мені було б приємніше, коли процес зачаття та народження був природним. Але я не люблю насилля. 
Рудгер намагався зрозуміти, та думки якось трохи гальмували від стресу.
‒    Це яйцеклітини, – пояснив вбивця. – Коли ти не будеш проти – я відпущу твого брата. 
‒    А її? 
‒    Її? Життя мого народу варте порушення контракту. Її я вже відпустив. Тільки вона не хоче іти зі смерті. 
Рудгер торкнувся її лоба. 
‒    Я намагався. Та вона не пускає, – пояснив сивоголовий.
Свідомість її завмерла. Як би він не силився прорватися у середину, пробудити, все було марним. Він провалився у сіру імлу, без часу без простору. Єдине, що він чув, це тихий плач дитини. Марвене намагалася знайти свою названу матір. І покидати це місце без неї не хотіла. А її не було. Лише пустка. Сіра і холодна. 
Рудгер розплющив очі. 
‒    Який жах. 
‒    Прилади штучного життєзабезпечення підтримують її тіло. Але до свідомості, на жаль, я не можу достукатися. Бачу, і ти теж.
Думки на мить спинили свій шалений біг, вишикувались у чіткі ряди. 
‒    Я знаю як, – видихнув Рудгер. 
Він опустився на підлогу і заплющив очі. Треба було зібрати усі свої сили і сконцентруватися. Світ змінився. Як, він навіть не помітив, бо вклав усю свою енергію у поклик. «Джаліде!»