11

11

Марко дуже здивувався, побачивши його у рубці. Раілле він навряд чи знав, тому уваги не звернув. 
‒    Ерне Зенал? 
Рудгеру здалося, що краще б він випарувався по дорозі до «Яструба».
‒    Добрий день, Марко.
‒    Ви якраз вчасно. Святкуємо перемогу. 
‒    Де ми зараз?
Рудгер помітив, що окрім них і Марко на містку було ще двоє чергових.
‒    Біля брами Кери. Саме готувалися до переходу на Раду, зализувати рани.
У рубку увійшов Алі Карван. Рудгер помітив, що капітан досить емоційно, як для нього, розповідав Кайнону, що відбувалося у бою. Сивоголовий командир десанту різко спинився, помітивши гостей. Його очі розширилися від здивування. 
‒    А нехай! Хлопче, як так? – він, забувши про розповідь Алі, швидко підійшов до Раілле. – Руде, оце так сюрприз ти нам зробив. Живий-здоровий. 
Арін поплескав спантеличеного Раілле по плечу. Рудгер відчув гіркоту почуття провини, яка оселилося у душі юнака. 
‒    25-й, ти чого ? Нерадий до нас повернутися? 
Алі чемно привітався з Рудгером. 
‒    Ваша Величносте, вітаю з перемогою. 
Його Величність важко зітхнув. 
‒    Якби ж та перемога була й справді такою радісною і близькою… – прошепотів він. – Де шерн Варт?
Алі кліпнув, не зрозумівши коментаря Рудгера. 
‒    Оскільки «Яструб» отримав важкі ушкодження, шерн перейшов на корвет «Радалі», щоб мати змогу переміщення у нормальному темпі. Нам було наказано забирати команду і йти на Раду, щоб стати на ремонт. 
‒    Марко зв’яжися з «Радалі». До речі, а де Вартек? – факт відсутності хлопчини дуже здивував. 
‒    Шерн, коли сходить з корабля, то тепер завжди його з собою бере. 
До Рудгера розвернувся Арін. Його дуже схвилював похмурий вигляд підлеглого. 
‒    Руде, що сталося? Хлопчина сам не свій. Вікторія, до речі, його бачила?
Рудгер закрив очі і видихнув.
‒    Бачила.
Арін був їй не чужим, тож йому теж треба розповісти. Рудгер уявив собі, як десятки разів повторює одне і те саме перед різними людьми, і аж дурно стало.
‒    Ну, і якого біса твою величність знову принесло на «Яструб»? 
Рудгер сіпнувся від несподіванки. Кузен на голограмі виглядав досить розслабленим. Та погляд темних золотавих очей був стомлений. 
‒    Маю дещо сказати.
Дейлін підняв брову. 
‒    І чому я не думаю, що ти вітати нас прилетів.
‒    Дейлін, це важливо.
‒    Добре, я думаю, Акірі теж буде корисно послухати. І коли ви ще у просторі Кери, то ми зараз прибудемо до вас. 
Рудгер стояв на своєму звичному місці у кают-компанії «Яструба». Командувачі доповідали йому про стан справ у різних секторах Нар’ясу, і на мить здалося, що повернулися старі добрі часи. Так хотілося. Та статися цьому вже не судилося. Чому минуле не можливо повернути? Чому не можна обдурити час? А пам'ять, навпаки, так хоче продовжити цю оманливу мить. Рудгер не слухав, поринув у важкі роздуми.
Дейлін озирнувся і глянув на нього. 
‒    Пане Головуючий, ви вислухали нас, тепер – прошу. Я так розумію, вам теж є, що нам сказати. 
Здалося, що він стоїть зараз голий голісінький на пронизливому вітрі. Кузен помітив і погляд його став іще темнішим. 
‒    Аман заражений. Терористична атака. Верден під загрозою. Каліс закритий. Верденська брама закрита і маяки погасили. 
Адмірал Малі тихо зойкнула. Вона була верденка з Туріну. Рудгер глянув на жінку і побачив яскраву картинку. Донька і двоє синів, вже дорослі, поздоровляють маму з черговим підвищенням у званні. 
‒    Я відрядив команди найкращих спеціалістів на можливо заражені території. Сподіваюся, вони зможуть організувати захист здорового населення Вердену і швидко впораються з цією заразою. 
Всім було трохи не по собі. Бо багато з тих, хто був зараз у кают-компанії «Яструба», добре знали історії з «карантином». І про те, як може зникнути станція, чи навіть планета. 
‒    Вони будуть на місцях вивчати інфекцію і способи боротьби з нею. В нас є також один з розробників цієї гидоти. Він, хоче цього чи ні, та усіма силами буде допомагати нашим вченим. 
Дейлін скрипнув зубами, побачивши наляканий погляд Малі.
‒    Яка ситуація наразі? 
‒    На Амані інфіковано близько тридцяти відсотків населення. Вірус вражає переважно людей. Ситуація там ускладнилася тим, що це станція, і система бактеріального захисту не розпізнала ворога та пропустила його у вентиляційну систему. 
‒    Отож, це вірус і він нам зовсім не відомий, – промовив Акіра. – Аман – туристична станція , кількість відвідувачі вражає. 
‒    Ми знаємо приблизний час, коли ця гидота була закинута у вентиляцію Аману. Знаємо, хто це зробив. Я дав наказ відслідковувати усіх, хто покинув станцію приблизно у цей період. Вірус набув активності за сорок годин після того, як його розповсюдила система постачання повітря. Він має досить великий інкубаційний період, але швидко розвиваються основні симптоми і період протікання дуже важкий. 
‒    Летальність? – запитав Акіра.
‒    Висока. Маємо близько тридцяти жертв на даний час. 
‒    Вплив на геном, мутації, ускладнення, які можуть викликати такі атаки? – запитав шерн Курута.
Рудгеру перед очима зависла картинка, як батько Гавреда віддає наказ дядьку Алвіру знищити їхню рідну планету, тому що вірус не просто викосив майже половину населення, тих хто вижив він перетворив на безвольних істот. 
Дейлін видихнув. 
‒    Група ризику? 
‒    Поки що невідомо. Ми чекаємо інформації від груп наших спеціалістів, – Рудгер випрямився і склав руки за спиною. – Нажаль, поки що нам мало інформації про цю заразу. Але я буду повідомляти вам, коли щось з’ясують наші науковці. Це певно все, що я хотів сказати. 
Дейлін глянув на нього, і відчуття оголеності посилилося в рази. Командувачі почали розходитися. 
‒    Дейліне, ви з нами? – запитав Акіра. 
‒    Поки що ні, бачу, брату є що мені сказати особисто. 
У горлі в мить пересохло, довелося прокашлятися.
‒    Залишіться, Доран.
Рудгер приклав палець до вуха. 
‒    Раілле, поклич до нас Аріна.
Він відчував, як хвилюється брат, і все ніяк не міг підібрати потрібних слів.
‒    Раілле?! 
Дейліна наче струмом вдарило. 
‒    Де ти його знайшов? 25-й живий? Справді?
Хвиля радості змусила його очі просяяти, та то було ще гірше, подумав Рудгер. Акіра опустився у крісло. За дві хвилини увійшли Кайнон і юнак, якого усі на «Яструбі» вважали героїчно полеглим. Дейлін підхопився вітати пропажу, та посмішка його згасла, коли помітив, що юнак зблід і опустив очі. 
‒    Що не так?
Кайнон знизав плечима. 
‒    Я вже вирішив, що йому язика відрізали, – Арін сів у вільне крісло. – Так ні, говорить. Тільки кожне слово мало не обценьками тягти треба.
‒    Руде? – Дейлін глянув на нього.