8

8.

Вікторія пішла, а у його серце почала стукатися підозра. Нестерпне, жахливе почуття. Раілле ще три хвилини переконував себе, що це все дурня, і він не кинеться у дамську кімнату шукати Вік. А через п’ять його охопила паніка, бо вона не повернулася. 
Раілле кинувся на пошуки, не дивлячись на протести жінки, яка саме виходила з туалету. На пояснення часу не було, тому він просто відштовхнув її убік. 
‒    Майоре Роса?
Та відповіді годі й чекати. На стіні трохи вище підлоги темніли краплі крові, майже не помітні. Раілле торкнувся крапель. Свіжа. Жінка лаялася і кричала, та він не чув. Він чув лише удари свого серця. Чужа планета. Чуже об’єднання. Що робити? Як діяти? 
Раілле кинувся до бару, шукаючи у комі знімки Вік, які він зробив на пляжі, потай від неї. 
‒    Друже.
Бармен відволікся від нетверезого клієнта. 
‒    Допоможи, будь ласка. 
І Раілле показав йому образ дівчини на тлі вечірнього моря. 
‒    Симпатична, – кивнув бармен перекрикуючи музику. 
‒    Шість хвилин тому ця дівчина спустилася у дамську кімнату і зникла. 
Бармен всміхнувся. Раілле дістав картку з кредитами. 
‒    А може ти просто їй не сподобався, от і чкурнула, – зробив висновок бармен. 
Тренована рука миттю притягла його носом до стійки. Раілле і сам незчувся, як зреагував. 
‒    Це не моя дівчина, це офіцер Об’єднаного Флоту Лорану. Мій командир. І вона зникла у вашому закладі. Я зараз сюди викличу військових і скажу, що ви у змові з сепаратистами, якщо не отримаю чіткої відповіді, – прошипів юнак на вухо бармену. 
Той зблід і кивнув. 
‒    Чоловіче, ти чого. Я не бачив її. Вірніше бачив, як ішла туди. На дверях охорона, піди у них запитай. 
Раілле скрипнув зубами.
‒    Навряд чи вийшли тудою. Де ще є вихід? 
‒    Чорний хід через кухню. 
Він розтиснув пальці і відпустив бідолашного бармена. 
‒    Де кухня? 
Чоловік вказав на потрібні двері. І Раілле швидко пішов туди. 
Брязкання, шкварчання, шипіння, пахло тут так, аж слинки потекли. Кухарі снували по кухні, займаючись своїми справами і ніхто не звертав уваги на гостя. 
‒    Агов, народ! 
Декілька голів повернулися до нього. 
Раілле дістав картку з кредитами і підняв її у пальцях над головою. 
‒    Хвилин вісім тому ніхто не виходив? Оця дівчина. Я її шукаю, – над долонею замерехтіла голограма. – Її викрали. Будь ласка, допоможіть. 
Жінка, що стояла ближче до нього, відклала свою справу.
‒    Дівчина, така з червоним стриженим волоссям у чорній майці і шкіряних штанях, несла її. Сказала, що сестра хильнула зайвого. 
Він простягнув їй картку і пішов туди, куди вона вказала. А за дверима був порожній тихий провулок. Юнак вилаявся і повернувся назад. 
Єдиною зачіпкою була дівчина зі стриженим червоним волоссям. Сторожів порядку викликати не хотілося. Розлякають тут усіх. А раптом хтось щось знає. Півтори години він ходив по розважальному закладу, розпитував і дізнавався. І таки пощастило. У одній з компаній від молодого, чоловіка він дізнався, що цю червоноволосу красуню звати Ірма. Сама вона мешкає у Зорграді. Материковий мегаполіс на південний захід звідси. Зараз Зорград, так само як і Лем, перетворився на руїни. Раілле аж пересмикнуло від спогадів. Ірма, як з’ясувалося, буває тут не часто, приїздить, щоб відпочити. 
Голова просто вибухала від переживань і від тутешньої музики. Раілле вийшов на вулицю у глибоку і тиху ніч. Що робити у незнайомому світі? Як шукати? Він глянув на ком. Головуючий Зенал казав, що раптом будуть якісь питання – вони можуть скористатися своїм положенням. І посольство Ради або ж командувач сектору нададуть будь-яку потрібну допомогу. 
Запит по представництву не втішив. Його ще не встигли відновити. Раілле увів новий. Представником Ради на Едері зараз був полковник Міркан. Отримавши код, система одразу дозволила доступ до потрібної інформації. Раілле набрав повітря у легені і натиснув виклик. 
Привітна дівчина з посмішкою на обличчі повідомила, що полковник відпочиває і прийом у нього почнеться лише після восьмої години ранку. Раілле не стримався і визвірився на бідолашну секретарку. 
‒    І передайте полковнику, що його запитує спеціальний агент пана Зенала. Тож нехай зв’яжеться зі мною не більше, ніж за п'ятнадцять хвилин. Коли ж він вирішить, що сон важливіший, то його чекає, як мінімум, звільнення. 
Він плюнув на землю і пішов до авто, яке вони з Вік арендували. 
Міркан виявився досить розумним, щоб не проігнорувати його дзвінок. Раілле відправив йому інформацію по закритому каналу і отримав підтвердження. Полковник довго вдивлявся у обличчя юнака. 
‒    Що ж таке могло статися тут, що ви прибули розбиратися? І про що, я не ні сном, ні духом. 
Раілле стало аж цікаво, що там такого написав Зенал у його супроводжувальних документах. 
‒    Викрадення дуже важливої особи. 
Міркан підняв брови.
‒    І хто ж ця особа?
‒    Майор Роса. 
Полковник увів на своєму терміналі новий запит і щось довго читав. Раілле добре розумів, що інформація про Вік, окрім дати, місця народження, військового звання та нагород, засекречена. Полковник вочевидь намагався отримати доступ. І не вийшло.
‒    Я зрозумів. Чим можу бути корисний? 
‒    Потрібен необмежений доступ до інформаційної бази Едеру. Поки що це все. 
Міркан кивнув.
‒    Я все влаштую. 
Зв'язок вимкнувся. Раілле ще хвилину дивився у порожні промені терміналу. Потім погасив його і підняв авто. Він увів потрібні координати і заплющив очі. Автопілот без проблем доставить його за потрібною адресою. Зараз треба було розслабитися, бо перенапруга добряче заважала тверезо мислити, і якщо в нього вибухне голова, Вікторію врятувати він не зможе. 

***

Ніс болів, і напевно ще й розпух. Воно й не дивно, після такого удару. Голова розколювалася. Холод під щокою. Десь крапає вода. Ні, це не шум дощу. 
Вікторія остаточно прийшла до тями. Вона розплющила очі і сіпнулася. Руки за спиною скували кайданки. Паніка миттю схопила за горло, не даючи нормально вдихнути. Її почало трусити. Пережиті до того кошмари одразу ж всі, як один, атакували свідомість, заганяючи її у темний кут. Вікторія заплющила очі і зціпила зуби, щоб не закричати, вткнувшись обличчям у холодну кам’яну підлогу. Хотілося звільнитися, та так, що вона ладна була зламати руки. Але нічого не виходило. А паніка все сильніше хапала за серце. 
Треба було заспокоїтися і подумати. Вона глибоко вдихнула, наче виринувши з-під води, покидаючи світ жахіть, змушуючи думки повернутися у реальність. Якщо не вбили, значить, їм цього не потрібно, тож потрібно дещо інше. Вікторію пересмикнуло від таких думок. Вона проклинала себе за дурість, проклинала за те, що дозволила собі розслабитися, за те що, не повернулася до Варта, чи хоча б до Рудгера. 
Увімкнулося світло. І Вікторія помітила, що лежить у якомусь покинутому приміщанні, вікон немає, пошарпані стіни, у кутку навалено купа мотлоху, який нагадував кухонне приладдя. На стінах труби, під стелею вентиляція, ряд світильників, і лише два з них працюють. Стіл, біля нього два стільці. Над столом спалахнули промені комунікаційного терміналу. Десь позаду клацнув замок. Її підняли і всадили за стіл. А навпроти став високий рудоволосий чоловік. 
‒    Пані Вікторія Роса. Який я радий нарешті з вами познайомитися, – його посмішка не віщувала нічого доброго. – Ви знаєте чому ви тут опинилися? Ні? Ми дуже хотіли з вами познайомитися особисто і вже давно. 
Чоловік сів на стілець. Цей його глузливий тон… і погляд. Хотілося добряче зацідити йому у пику, та кайданки тримали міцно. А наслідки після поранень ще й досі давалися в знаки, тож фізична форма майора Роси лишала бажати кращого. 
‒    Щоб ви не мучилися здогадами, я вам поясню. Ви володієте деякими відомостями, які вкрай необхідні нам. 
Вікторія з-під лоба стежила за ним. 
‒    І в мене є пропозиція, – він всміхнувся, – Ви називаєте нам усі коди координат родовищ «зоряної крові», які знаєте, а ми одразу вас відпускаємо. 
‒    А коли я не погоджуся? 
‒    Тоді, – рудоволосий розвів руками і розчаровано зітхнув, – часу в нас вистачає, засобів теж, а особливо бажання для дізнання. Ви нам їх все одно скажете, рано чи пізно. Звичайно ж, для вас краще це зробити раніше. 
Вікторія підняла голову.
‒    Я б рекомендувала вам мене відпустити вже, менше вам неприємностей буде, коли мене почнуть шукати. 
‒    Ой, та я вас прошу, – рудий зневажливо махнув рукою. – Хто вас буде шукати? «Яструб» зараз дуже далеко, та й адміралу Варту зовсім не до ваших пошуків. 
Вона трохи здригнулася, стало якось не по собі. Варт, гад білобрисий, ну чому ти так далеко, коли ти так потрібен? Стало трохи шкода себе. Вікторія намагалася приховати це, та певно вийшло поганенько.
‒    Ми знаємо, що ви покинули «Яструб» і пішли у відпустку. Тому, я так гадаю, ваш чоловік впевнений, що зараз ви десь ніжитеся на пляжі біля океану. Отож, ще раз прошу, не ускладнюйте життя, у першу чергу, собі. 
‒    Та пішов ти…– слів вона не добирала, дружба з хлопцями Кайнона давалася в знаки. 
‒    Ну, як знаєте. Оргене, можеш починати.