4

4.

Високий чоловік у почорнілій, змоклій від дощу куртці не сильно вирізнявся на тлі місцевих. Хіба що був ширшим в плечах. Корінні мервенці майже усі були зростом два метри, тому ніхто не звернув уваги. Що ж тут дивного? А біле волосся приховав каптур. 
Він повільно ішов між величезними водяними стовпами, у яких плавали дивні створіння, уважно роздивляючись відвідувачів. Завдяки модифікаціям ока це можна було робити непомітно. Цікаво, що потрібно Акірі? Хтось ненароком штовхнув його у плече, а в руці опинився невеличкий предмет. Дейлін всміхнувся і прилаштував його до виходу свого чіпа за вухом. 
‒    Радий вас бачити, адмірале. 
‒    Якби не такі умови, я б теж сказав, що я радий, – Дейлін став, спершись на перила, над віртуальним басейном. Він глянув униз. А там змінювалися епохи океанів Едеру. 
Темношкірий зеленоокий чоловік стояв на іншому боці. Він теж роздивлявся синіючі глибини.
‒    То ви отримали привіт від Акіри?
‒    Так. Тільки от не вирішив, що з ним робити. 
Дейлін змовк бо біля нього спинилася сім’я з трьома дітьми. Діти, з цікавістю зазирали через перила, дивлячись, що ж там твориться у глибині. А звідти зараз піднімалося величне створіння схоже на кита. Неповороткий і гігантський скрор виринув з вод і зараз повільно перевертався у повітрі, намагаючись позбавитись від паразитів, які атакували його. А приємний жіночий голос розповідав, як поводили себе створіння, що зараз були представлені глядачам. На велетня нападала зграйка хижих риб урів, вони мали гнучкі зміїні тіла. Міцними кістяними дзьобами ури прогризали товстий шар жиру скрора, діставалися до кровоносних судин і пили його кров. 
Дейлін задивився на картинку. Ури атакували чітко у потрібні місця. Він кліпнув і видав порцію лайки на арані. 
‒    Що ви сказали? – перепитав полковник.
‒    Що я дурний, – видихнув Дейлін.
Він потер лоба і глянув на час. Вісімнадцять годин.
‒    Верон, ви можете організувати корабель?
‒    Дивлячись який.
‒    Не має значення. 
‒    Тоді мій корвет?
‒    Підійде. 
Дейлін хижо всміхнувся. 
‒    Чекайте мене за дві години і замовте перехід заздалегідь, бо, боюся, доведеться тікати. 
‒    Зрозумів. 
‒    Я направлю до вас декілька гостей. Прийміть їх. 
‒    Зробимо.
Дейлін швидко пішов до виходу. Він вийшов на порожню вулицю і знову закурив. 
‒    Таурн, ти мене чуєш?
‒    Так ерне, – з деякою затримкою відповів той, тож він був на місці. 
‒    Я тут сьогодні зустрів одного старого знайомого. Він цікавиться тою штукенцією, що ми на Карджі підібрали. Хоче глянути на неї у дії. 
‒    Е..е..- почулося з того боку.
‒    І кандидатуру вже підібрали. Я підібрав, – зробив наголос Дейлін.
Таурн обдумував почуте. 
‒    Як я його знайду?
‒    Полковник Верон Мартін, корвет «Місячний Кіт». Тільки часу нема, тому скоріше. 
Дейлін зупинив авто і вже за сім хвилин був на дербі. Вартек розійшовся не на жарт. Хлопчина підійшов до питання дуже серйозно і тепер виграв вже два забіги, істотно примноживши свої статки. 
‒    Ой, адмірале, це такий кайф! Чорт забирай! Гроші з повітря, – натхненно розповідав він, розмахуючи склянкою з напоєм.
Дейлін скривився.
‒    Боюся, мені набридла прогулянка. Спати хочу, – сказав він прямо у браслет, піднявши руку Вартека. 
‒    Що? Ви?
‒    Я втомився від нудьги, Вартек, – вже прошипів командор і узяв хлопчину за лікоть, бо той вочевидь зовсім не хотів полишати розвагу. 
‒    Але ж забіг…
‒    Тобі пришлють кредити у разі виграшу. 
Вартек зітхнув і змирився з долею. 
Коли за ними закрилися двері кімнати, Дейлін швидко кинувся перевдягатися. Вартек, не розуміючи, кліпав очима. Командор узяв блокнот і олівець. «Треба непомітно покинути номер». 
Хлопчина знизав плечима.
‒    Я вже думав, що не дочекаюся, – його сірі очі заблистіли веселощами. 
Хлопчина пішов до свого пристрою і набрав декілька кодів. 
‒    Усе. У вас три хвилини. 
Дейлін всміхнувся, вдячно кивнув і вистрибнув з вікна другого поверху. Далі було простіше, аж до порту. Варт дуже шкодував, що в нього нема його диво плаща. СБ нізащо його так не випустить. Знайшовши термінал зв’язку він швидко зайшов у кабінку. Цікаво, що з цього вийде? Він набрав потрібний номер. 
‒    Джарте, мені потрібна допомога. 
‒    Адмірале? – суворий командир пілотів нахмурив брови, – але ж ви затримані. 
‒    Джарте, ну а чого б я з тобою звідси зв’язувався? 
‒    Але…
‒    Ерне Омел, я не ясно висловився?
Джарт хмикнув відкрив мапу планети, уважно вивчаючи радарну сітку. 
‒    Ось тут, за п'ятнадцять хвилин. 
Дейлін кивнув.
‒    Тільки не запізнюйтесь, бо хтозна чи встигну я у вікно, і чи вловлять вони мене у невидимості. 
Варт вимкнув зв’язок і швидко пішов до виходу. Кров вдарила у голову з новою силою, коли він побачив на виході двох сбшників. І вони у свою чергу дуже зацікавлено дивилися на нього. 
‒    Ваша ідентифікація, будь ласка. 
Дейлін всміхнувся. Так хотілося добряче стукнути їх лобами. Та замість цього він лише простягнув руку. 
‒    Адмірале Варт, вам заборонено покидати межі Мервену, – трохи невдоволено нагадав один з них.
‒    Але ж я на планеті і не збирався її покидати. Ще питання?
Сбшники переглянулися і пропустили його. 
Вже за десять хвилин він сидів поруч з Джартом. 
‒    То куди нам?
‒    Зв’яжись з Таурном. 
Катер стрілою відірвався від планети, залишивши позаду радарну сітку, яка так і не зреагувала на незваного гостя. 
‒    Все просто, – всміхнувся Омел, – як я люблю своїх пташок! 
Дейлін хмикнув.
‒    То може, поки ми летимо, ви все ж таки розкажете куди і навіщо? 
Зараз він був щасливий, бо був вільний. І знову у просторі. А за декілька годин, швидше за все, звільнить і «Яструба». 
‒    Куди – у простір Кери. Навіщо – треба спіймати ту падлюку, що відправила у небуття «Ердвану».
‒    Цікаво. Я з вами?
Дейлін всміхнувся.
‒    Коли ти хочеш витрачати на це відпустку, то з нами. Чорт! – раптом вилаявся він. – Я за Аріна забув. 
‒    О, так. Він вам цього не подарує, – кивнув Омел.
Дейлін натиснув виклик. 
‒    Слухаю. 
‒    Ти на борту з хлопцями, чи вони десь по барах розповзлися? 
‒    Беруть з вас приклад, адмірале, – не розгубився Кайнон. 
Варт всміхнувся. 
‒    Мені потрібна штурмова група, готова до абордажу команда. 
‒    Так, – Кайнон кахикнув. – Ти що, вирішив проміняти на щось «Яструб»? Чи вирішив дати дьору і таки зібрати піратський флот?
‒    А яка тобі ідея більше до вподоби?
‒    Друга. 
‒    Ну, тоді майже так, як ви припустили, ерне Кайнон. 
‒    То де ми маємо бути? 
‒    Корвет «Місячний Кіт». 
Дейлін глибоко вдихнув. Життя налагоджувалося. Було трохи шкода Вартека. 
‒    Тільки, як ви вийдете… – прошепотів Дейлін, розмірковуючи.
‒    Скажемо – на екскурсію, – кахикнув Арін. 
Хоча Дейлін розумів, що шуму буде багато. Хто ж випустить штурмову групу десанту в повній боєготовності з арештованого корабля? Ніхто. Але Кайнон виконає наказ без питань вчасно і чітко. Бо ту штурмову групу ніхто не зупинить. Дейлін сподівався на те, що хлопці використають лише паралізуючу зброю. 
Без перешкод і проблем маленький винищувач пристикувався до «Місячного Кота». Серце смикнули сумніви лише тепер, коли він виходив з шлюзу. Та, струсивши головою, Дейлін прогнав їх усі. 
‒    Адмірале, – полковник Мартін відсалютував, вітаючи гостей. 
‒    Дейлін, – простягнув йому руку Варт, – ми ж тут неофіційно. 
Верон кивнув. 
‒    Я радий бачити вас у повному порядку. Ходімо, наш перехід готовий. 
‒    Ні, не час. Треба дочекатися моїх штурмовиків. 
Верон кивнув.
‒    То який план? 
‒    Давайте ми усі зберемося, тоді й обговоримо, – повторювати по десять разів не хотілося, хотілося дій. 
‒    Добре, тоді поки чекаємо, ходімо розкажете як там наша Вікторія. 
Дейлін всміхнувся пригадавши, що Верон не просто її вчитель, а ще й друг.
‒    Ді Роса вже майор, герой Сурі, та й узагалі молодець. 
Зелені очі полковника хитро заблищали.
‒    Я радий за неї. Мало хто думав, що вона на таке здатна. Та я в неї завжди вірив. 
Так. Вона здатна на багато чого, але до чого ця здатність доведе? Дейліну стало сумно.
‒    Після Едеру вона у відпустці за станом здоров’я. Головуючий Зенал залишив її на Раді. 
‒    Шкода, – зітхнув Верон, – та, думаю, ми ще встигнемо з нею кави випити і потеревенити, як у старі добрі часи. 
За двадцять хвилин з’явився Кайнон. Він коротко привітався з усіма присутніми у кают-компанії і всівся за стіл. 
Дейлін глянув на Верона.
‒    Капітане Дефор, курс на браму. 
Варт уважно роздивлявся мапу простору Кери над столом з відмітками кораблів, які знаходилися там на цей час. 
‒    У просторі Лорану з’явилося дещо, що не дає мені спокою. Це такий собі корабель-привид, корвет «Золотий», – Дейлін вивів на екран інформацію, яку вони накопали з Вартеком. – Ним я зацікавився по-перше, з особистих причин, по-друге, був знищений пасажирський лайнер «Ердвана». Також, надійні джерела повідомили, що моє занепокоєння не було пустими домислами. У Лорані з’явився ворожий корабель з системою нестабільних Х-переходів. Ще одне диво верліанських техніків. «Золотий» швидше, маневреніше за нас. І так як має можливості і знає, що я його шукатиму, він обрав тактику непомітного перебування. Доки до нас дійде сигнал і ми зреагуємо, він покидає зону дислокації. А відстежити його шляхи ми майже не здатні. 
‒    А зараз що сталося? – поцікавився Арін, вже зрозумівши, яка буде у нього задача. 
‒    Зараз я чітко знаю, де він. І в нас є принаймні ще декілька годин, щоб спробувати його нейтралізувати. 
Таурн задоволено всміхнувся. 
‒    Чудово. Я випробую не тільки імпульсні заряди. А й своїх поліморфів. 
‒    Ерне Кайнон, ви маєте бути готові до того, що корабель буде без управління, гравітації. Він буде мертвий. 
‒    Я можу дати з десяток своїх хлопців у поміч, – повідомив Верон.
‒    Дякую, ми їх візьмемо. 
Дейлін кивнув.
‒    Далі, полковник Мартін, по прибуттю на Керу, дайте запит на перехід до Ради. Коли ми повідомимо, що ворожий корабель захоплено, вам доведеться на собі тягти його до брами. Впораєтесь?
Верон оцінив масштаби ворожого судна і всміхнувся. 
‒    Ну, якщо він пручатися не буде, то не проблема. 
Дейлін глянув на Аріна. 
‒    Не приведи боже вам вбити капітана, чи ж дати йому вбити себе, я з вас голови зніму. 
Арін крякнув. 
‒    Ти ж хоч покажи, кого ми маємо оберігати.
Дейлін вивів на екран портрет. 
‒    Це, ймовірно, він і є. 
Арін кивнув.
‒    А чи є у вас, полковнику десантні катери? – запитав командир десанту.
‒    Три знайдемо. 
‒    Чудово, – всміхнувся Кайнон, і його очі хижо заблищали.