3

3.

Сьогодні Вікторія обрала елегантну, але трохи агресивну сукню кольору крові. Хоч м’яка тканина і закривала повністю усе тіло аж до підборіддя, та все ж вона ніжно обіймала стрункий дівочий стан, чудово підкреслюючи усі принади. Шалик залишився у шафі. Закривати обличчя не хотілося. Дівчата з салону краси добре постаралися над зачіскою і макіяжем. Навіть тату приховали. Макіяж і зачіска додала образу деякої хижості, та зараз хотілося саме цього, вона себе так відчувала. Дуже хотілося спробувати на смак крові управителів Нар’ясу, особливо крові Джарки. Арешт «Яструба» привів посла Ради у стан істерики. Та й узагалі, зараз в посольстві царила безпорадна паніка. Усі розуміли, що коли станеться якась непередбачувана подія, вони всі залишаться заручниками тут. Вікторія добре розуміла причину, та от не розуміла саму паніку. Бо, як красномовно показує усе пережите нею, паніка і істерика – дуже погані помічники. 
Вікторія стояла перед якоюсь недолугою картиною з келихом ігристого вина у руці. Від цього усього «високого мистецтва» вже почало нудити. Але тут треба було бути. Їй доповіли, що виставку мав відвідати сам Джарка. Та управитель досі не з’явився. В голові вже почало трохи крутитися від випитого.
‒    Святі боги, яка краса… – почувся за спиною тихий голос. 
‒    Картина… можливо. Вона відображає суворе сьогодення у розумінні автора, – якось без ентузіазму відповіла Вікторія.
Джарка розсміявся і став поруч. 
‒    Так, ця мазня варта лише такого, щоб оце дивилися якісь натхненні і трохи хворі люди, і щось собі надумували, шукаючи глибинний зміст. Ви не така. 
‒    Ви думаєте? 
Він узяв її долоню і схилився у привітанні. Вікторія ледь помітно здригнулася від гарячого дотику губ. Таке ставлення Джарки до гості одразу ж привернуло зацікавлені погляди публіки. Та управитель не звернув уваги. Він всміхнувся у вуса.
‒    Я за вами вже годину спостерігаю, і очевидно, картина ця не викликала у вас ніяких високих почуттів. 
‒    Що ж тоді?
Вікторія намагалася втриматися і не відвести очей під його поглядом. Джарка справді був досить привабливим чоловіком і геть не соромився виказувати свою прихильність ні натовпу, ні об’єкту уваги.
Макіяж, що сховав тату, повинен добре приховувати і рум’янець, промайнуло у голові. Вікторія перевела подих і всміхнулася. 
‒    Неймовірну нудьгу. 
Вона розсміялася. 
‒    Так, тут ви мене впіймали. Скільки не намагаюся зрозуміти роботи митців новомодних, а все ніяк не виходить. Відчуваю себе якось неповноцінною, чи що, – тихо додала вона. 
‒    Ну чому ж, мені здається зовсім навпаки. Я, наприклад, цілком розділяю вашу реакцію, – всміхнувся Ілуні і запросив пройти далі, до наступної роботи, почавши приємну бесіду про мистецтво, музику і поезію. 
Дивно, та Маріе напхала і цього у пам'ять доста. Ох вже ці фальшиві знання і спогади, починаєш в них вірити сам. Зрідка гості відволікали Джарку якимись питаннями, та він на довго не полишав руки своєї супутниці. Серце Вікторії аж вилітало від розуміння того, до чого могла привести ця імпровізація. А ще, вона геть не знала, що має діяти далі. 
На руці подав сигнал комунікатор. І за три хвилини прямісінько у залу їй доставили великий букет пишних червоних квітів. Кур’єр чемно привітався, вручивши букет і провівши ідентифікацію, він дістав ще й оксамитовий футляр. Вікторія, як могла, зобразила подив. Футляр відкрився і подив став таки реальним. На чорному оксамиті сяяло десятками діамантів прекрасне кольє. Ще у футлярі була записка у досить старомодному стилі. «Хочу, щоб ти сяяла ще яскравіше, зірочко моя» і підпис «навіки твій Р.З.». Вікторія помітила, як загорілися якимось темним вогнем очі Джарки. Так, Рудгер таки мав рацію. 
‒    Який щедрий дарунок. І прекрасний, – тихо промовив правитель. – Можна поцікавитися від кого? 
Він ввічливо зробив вигляд, що не прочитав записки. Вікторія всміхнулася кур’єру і попросила доправити це усе у готель. 
‒    Пан Головуючий вирішив, що мене цікавлять сяючі камінці. 
‒    Але кольє і справді прекрасне, – здивувався Джарка.
А вона зітхнула, пригадавши кольє, яке колись подарував їй командор. Ото був дійсно витвір мистецтва, та ще й який. Залишився лише спогад, але вона зовсім не шкодувала ні про спогад, ні про те, що кольє послужило не як прикраса, а як шлях до порятунку друзів. 
‒    Камінці холодні, в них багато блиску, але нема відчуття живого, – з кривою посмішкою промовила вона. 
Джарка трохи схилив голову набік. 
‒    Хіба ж вам неприємна увага такого кавалера? Я думаю, що більшість жінок би віддали будь-що, щоб опинитися на вашому місці. 
Якась частина її душі просто танцювала від розуміння, що роль зіграна бездоганно, інша ж була у паніці, намагаючись придумати хоч якісь варіанти можливого розвитку подій.
Сірі очі зовсім без радості глянули на нього. 
‒    Можливо, та я не більшість. 
Здалося Джарка аж просяяв. Вона зітхнула і глянула на час.
‒    Вибачте, пане Ілуні, та мені вже треба повертатися у посольство. Мистецтво – це прекрасно, але є багато справ. 
‒    Я хотів запросити вас на вечерю, – трохи розчаровано промовив він.
Вона всміхнулася. 
‒    Іншим разом, – і швидко пішла до виходу, намагаючись іти якомога граційніше. 
Його погляд просто обпікав спину, заганяючи у серце голки болю. Хоча ні, це робило сумління, випихаючи на передній план образ командора і їхні весільні обіцянки. 

***

Двадцять годин… «Яструб» стояв припнутий на орбіті Мервену двадцять годин. Дейлін знову налив собі віскі і трохи зручніше сів у кріслі. Спостерігати за Вартеком було одне задоволення. Чи не єдиний у цій ситуації він був вільний. Термінал комунікатора, який Вартек притяг з собою з корабля, не переставав мерехтіти різнобарвними спалахами. Здається, хлопчина і спав, і їв прямо там біля свого електронного монстра. Але й у такому разі вони нічого потрібного не з’ясували. 
Дейлін відверто нудьгував і у протест, відмовившись приєднатися до місцевого штабу, послав усіх під три чорти, насолоджувався алкогольними напоями. І його аж ніяк не хвилювало, хто і що про нього скаже чи подумає. 
‒    Командоре… – Вартек різко вирівнявся.
Дейлін хитнув у склянці золотавий напій і підняв брову. Пальці хлопчини затанцювали над пристроєм. І за якусь мить у променях з’явилося обличчя жінки.
‒    Марсела Вінкар, загинула на «Ердвані», прямувала з Міди на Мервен. 
‒    І що? – ліниво запитав командор, йому це видалося абсолютно природнім. – Там іще сім сотень загинуло таких. 
‒    А от і ні, – Вартек з переможним виглядом натиснув щось, і біографія пасажирки змінилася. 
‒    Верінія Шига. Член правління Нар’ясу. 
‒    І що? Їх там є не менше десяти чоловік, – так само ліниво констатував Дейлін. – Таке стається. 
Вартек мав дуже ображений вигляд. Він терпляче зітхнув, поправив окуляри і спробував пояснити знову. 
‒    Верінія Шига могла і мала всі шанси стати наступним управителем Нар’ясу. Та відмовилася від такого тягаря. Вона чи не єдина, хто відкрито і чесно підтримував усі дії Лорану у цій війні. Коли згадати про історію відносин «Яструба» і Нар’ясу, виходить не дуже красива картинка. А ще вона відкрито засуджувала дії Джарки Ілуні. 
Напій у склянці був гарним, ароматним і терпким. Дейліну аж щелепу звело, та навряд чи від напою.
‒    Ідіот…– тихо прошепотів він. 
‒    Що? – не зрозумів Вартек.
‒    Його Величність – ідіот, – пояснив Дейлін, розуміючи, як невчасно і міцно вони втрапили у пастку.