Частина 3.1

Частина 3.

1.

‒    Що?! – Рудгер відчував, як твердь тікає з-під його ніг, – Яке вже «згодна»?!
‒    Ти мене втягнув у це. І з огляду на нові обставини, я згодна. І чим скоріше я отримаю усю потрібну інформацію, тим краще. 
‒    Та вони ж хочуть війну розпочати! Які, до біса, інструкції?! – мозок кипів, він боявся несвідомо нашкодити їй.
‒    Провину ОФЛ ще треба довести. А на це потрібен час. Руде, там загинуло майже дев’ятсот людей. Треба детально розібратися у всьому. Та і до офіційного звинувачення, Нар’яс не може розірвати дипломатичні відносини з Радою. Тому, ти тут роби усе, щоб цього не сталося, а я там розберуся. 
Рудгер заплющив очі, було гидко від однієї думки про те, що відбувалося. Коли станеться так, що вони не зможуть спростувати звинувачення, то, як мінімум, Нар’яс швиденько вийде з Лорану, відбувшись малою кров’ю. І флот цілий. А Рада і пискнути не зможе. А прецедент буде, і хтозна кому які думки у голову влізуть. А він, якщо хоч спробує слово сказати – втратить усе. Звичайно, Рудгер спав і бачив, як би це послати усіх під три чорти, але так руйнувати союз неможна. Бо коли це відбудеться, залишки Лорану стануть легкою здобиччю верліанців. Згадалася Сурі. Згадалося те, що він бачив у секретних архівах правителів арав. А ще перед очима стала Карола і Імара, дві невеличкі сфери – штучні матки, з яких скоро з’являться на світ диво-діти. Коли прийде ворог, цього усього дуже скоро не стане.
У серці похололо. Він повинен захищати свій світ і своїх рідних до останньої краплини крові.
‒    Маріе, – стомлено промовив він. – Маріе, ді Вікторія погодилася на завдання, будь ласка, підготуйте її. А мені готуйте перехід.
Вікторія кивнула і пішла. Рудгер обхопив голову руками, намагаючись приборкати пульсуючий біль.

***

У рубці було усе спокійно. Чергові тихо перемовлялися, жартували і відверто нудьгували. Зараз «Яструб» невидимою стрілою мчав по нейтральному простору у напрямку Озору. Тут, так само як і на брамах Адарану, було все тихо. Тому Дейлін втік з містка, у прямому сенсі цього слова. Хотілося спокою, а в умовах Суаро, яку все кругом цікавило, це було майже неможливо. «Ах, адмірале. Ой, командоре…» «Шерн» – шипів у відповідь він крізь зуби, намагаючись всміхнутися. Алі не заперечував, а його увага цієї юної особи почала доймати. 
‒    Ерне Варт?
У дверях стояв Вартек. 
‒    Я тут… Ви просили, ну, по нашим «гостям». Ось, все, що зміг, знайшов. 
Він увів дані у термінал на столі. 
‒    Дякую, Вартек. Нічого нового по ворожим силам?
Хлопчина знизав плечима. 
‒    Та наразі глухо. 
‒    Дякую. 
Вартек пішов. Дейлін відірвався від споглядання зоряної мапи. Ця тиша просто бісила. Нічого ніде не відбувалося, і просте патрулювання викликало сонливість. Хоча, тепер він адмірал і може собі дозволити сидіти в каюті, закинувши ноги на стіл.
‒    Дейле.
Роздуми про спокій в мить як рукою зняло. Він різко підняв голову. Сині очі кузена останнім часом викликали лише негативні емоції. Особливо, коли він отак от, без попередження, вертався на «Яструб».
‒    Руде, якого біса?
‒    Дейле, у нас проблема. 
‒    Ти моя проблема! – випалив він і підвівся. 
‒    Я серйозно.
‒    Я теж, – буркнув адмірал. 
Вираз обличчя Рудгера не віщував добрих новин. Головуючий сів у крісло, а Дейлін навпаки, почав міряти каюту кроками.
‒    Близько десяти годин тому лайнер «Ердвана», що рухався курсом на Мервен, перестав посилати розпізнавальній сигнал. Він зник, увійшовши у простори Мервена. Нар’яс, якому і належав «Ердвана», звинуватив ОФЛ у знищенні лайнера. 
Дейлін спинився і кліпнув. Усе, що говорив Рудгер, скидалося на якусь маячню.
‒    Останній сигнал, який отримав Мервен, це сигнал «SOS». Дейліне, їх атакували. 
‒    А до чого тут флот Лорану? 
‒    А там нікого іншого не було. Брами патрулюються, як і увесь простір. Лайнер зник за сорок п’ять годин до планети. 
‒    А я тут до чого? Нехай продивляться усі сигнали з усіх кораблів. Флот – це ж не збіговисько якесь. Усе фіксується. 
‒    Дейле.
‒    Рудгере. 
Головуючий заплющив очі і видихнув.
‒    Усі. Крім одного. Маршрути «Яструба» відстежити неможливо. 
Перше бажання, яке виникло, це узяти і добряче тріпнути його. Та Дейлін обмежився лише стисканням кулака. 
‒    Дейліне, «Ердвана» зник на території Адарану цілковито підконтрольній нам. Рятувальну операцію розпочали, та чомусь мені це здається зайвими рухами. 
‒    Нар’яс відкрито звинуватив сили Адарану? 
‒    Не знаю поки що. Коли це сталося, управитель Ілуні саме був на святі на Раді. Якщо вони висунуть такі звинувачення, нового етапу переділу Лорану вже ніхто не спинить. Але такі звинувачення можна офіційно висувати на Великій Раді, лише уразі існування доказів. 
‒    А поки їх не має, вони будуть створювати комісії і тягти час, паралізуючи нормальну діяльність флоту, що теж є неприпустимим, – зробив висновок шерн. 
Руд кивнув. 
‒    Але ми не можемо відмовитися від розслідування, – тихо промовив Головуючий.
Дейлін приклав палець до вуха.
‒    Таурне, готуй перехід до Мервену. І ще один для нашого синьоокого крука, треба відправити його додому.
‒    О, – почулося з того боку, – привіт ерну Зеналу. 

***

«Золотий» покинув простори Адарану і спокійно йшов у напрямку Озору. Треба було подумати, треба було розробити план. І головне: виключити з активних дій Матса, якого Кемуні останнім часом просто не міг бачити. Його темні очі були мовчазним нагадуванням про брехню, яка тісно вплелася у історію війн Верлії. Пройшло вже більше десяти годин. І Кемуні майже звик до думки, що саме так і робляться війни. Але все одно біль у серці за загиблими на станції Острів не втихав. І він би з радістю викинув Матса у шлюз. Можливо, нагода колись таки з’явиться, та зараз треба було думати про подальші дії. А ще у хвилини спокою він повертався думками на Аман, і тамтешня невдача знову викликала гнів. Цього разу Кемуні був упевнений, що їм вдасться переграти адмірала. 
Він ще раз передивився інформацію, яку отримав на Істарі. Нічого особливого. Імена батьків, відомості про сім’ю. Про їхню загибель на лайнері «Лунар». Судячи з оцінок, майор Роса була дуже старанною курсанткою. Відомості про перше завдання теж досить похвальні, далі протоколи допитів. Він сидів і дивився усе спочатку. Неприємно бачити страждання молодесенької дівчини. Частина душі розривалася від співчуття, інша ж злилася від розуміння безсилля. Бо коли кати СБ не дістали з неї потрібної інформації, то і у нього б нічого не вийшло. 
Кемуні зітхнув. Цікаво, а що про нього накопав зортан? Можливо, і нічого. Судячи з того, що ніхто не робив додаткових запитів чи спроб затримання. Та все ж, треба  перестраховуватися, не можна затримуватися на одному місці надовго.