10

10.

Корабель спинився. Просто завмер на місці. І переляканий капітан, Міото чув по голосу, повідомив про деякі проблеми. Міото підхопився на ліжку. Спинився? Але вони ще не досягли заданих координат. 
‒    Пане Азурі, я такого ще не бачив, – повідомив Кортон. – Господи! Ми неначе у якесь желе потрапили…Усі системи видають якусь нісенітницю, і щохвилини геть різну. 
Та ніяких змін ні в гравітації, ні в функціонуванні загальних систем на перший погляд не відмічалося. Все було як завжди. Окрім звітів, які, здавалося, сказилися. Міото проглянув те, що прислав капітан і з жахом закрив очі. Він гадки не мав, що то могло бути. 
Вже за три хвилини він стояв перед капітаном на містку. Здавалося, що це все якийсь дурнуватий сон. Може й справді він спить, і все це йому сниться. А потім звідкись почувся крик. Передсмертний крик, який пролунав з усіх боків, вихолодив кров у жилах і, здалося, вона теж обернулася на желе. Міото стало зовсім недобре. Він намагався пояснити своїй перенапруженій свідомості, що це все не насправді, та вона, нажахана, відмовлялася вірити. За дверима рубки почувся дзвін заліза. Молодий Азурі пригадав мечі своїх далеких пращурів. Юнак поглянув на капітана. На лобі Кортона виступив піт. Він намагався дотягтися до зброї, яка висіла на поясі. Та рука тремтіла, щось незрозуміле припнуло його на місці, не даючи зробити і крок. Таке відбувалося з усіма, хто зараз був на містку. В очах людей читався тваринний жах і безвихідь. Голова крутилася. Його навіть трохи нудило від жаху. Здалося, всі звуки, які зараз долинають до його слуху, долинають десь наче з-під води. Юнак стис кулаки і приречено дивився на двері рубки, які занадто повільно відчинилися, впускаючи усередину згустки темряви. Тіні. Не здалося, ні. Хіба що це сон. Він завжди був впевнений у тому, що бачить. Це була величезна чорна тінь, що поглинала світло і ширилася у просторі рубки, розкидаючи свої безформні мацаки. Міото відчув, як холод пробрав його до кісток. Тінь вибухнула чорним туманом і розділилася на три фігури. Мить – їх темні плащі опустилися. Світло перестало дурити очі. І от перед ним стояло три постаті повністю одягнених у чорне. Навіть обличчя їхні ховала чорна тканина. 
Тільки чому ж він і досі закляк на місці? Ба навіть слова мовити не може. Міото намагався зрозуміти, як вони тут опинилися, та нічого не приходило в голову, затуманену страхом. Здоровий глузд десь здалеку підказував, що це можливо, та страх його не слухав. 
Неймовірним зусиллям Міото засунув руку в кишеню, а коли розтиснув пальці – на долоні сяяли діаманти. Одне з створінь у чорному підійшло ближче, дивлячись на камінці. Кивнуло.
І дивне заціпеніння минулося так само несподівано, як і з’явилося. Тінь вклонилася, показуючи йому шлях. І Міото, не вагаючись, рушив уперед. Все відбувалося у повній тиші. У повній тиші вони дійшли до його каюти. Одна з тіней обережно узяла скриньку з діамантами. У повній тиші вони сіли у ліфт. У повній тиші опинилися на чужому катері. Ні слова, ні звуку. Наче вони і справді безтілесні.
Міото закрив очі, і уся його подорож пройшла не тільки в тиші, а ще й у темряві і роздумах про усе це.
Можливо, він відключився, можливо, просто глибоко замислився. Та отямився Міото від легкого поштовху. Катер зупинився. І вони вийшли у темряву, яку розганяло слабке бліде світло. 
Тут було прохолодно. Десь над головою завивав вітер. Міото зрозумів, що знаходиться у тунелі. І знову його охопив жах, коли створіння, що йшло попереду, махнувши плащем втратило форму. Воно мерехтіло клаптями непроглядної темряви, стрибало від стіни до стіни, геть втративши чіткі обриси. 
Молодого Азурі аж пересмикнуло. Бо ці істоти викликали у душі якийсь дикий, досі незнаний, страх. Холод і протяг пробрав його аж до серця. Міото здригнувся, коли перед ним зі скрипом відчинилися величезні двері, і з-за них почулося шарудіння плащів. Цей звук у тиші, яка тиснула на вуха, видавався нестерпним. Молодий чоловік зціпив зуби і зробив крок уперед.
Тіні вилися перед ним, розступалися, тягнули свої примарні руки, а потім осипалися на підлогу. Все навкруги нагадувало якусь аж занадто жахливу дитячу казку. Це приміщення скидалося на залу давнього собору. Там навіть був вівтар, біля якого стояла постать, що дуже різнилася від усього темного навкруги. Довге сиве волосся спадало аж до поясу, і вбрання схоже на пляму світла, сіре, на відміну від інших. Постать та підняла руку, і тіні в мить розсипалися хто куди. 
Міото навіть здалося, що тут стало світліше. Постать озирнулася. Це був чоловік. Азурі застиг перед поглядом його неймовірних прозорих очей. Тонкі рівні вуста торкнула посмішка. Він повернувся 
‒    Моя шана вам, гостю. Пробачте моїх любих дітей. Ми не звикли бачити чужих у нашому храмі. 
Міото кліпнув. Він трохи здивувався тому, що чоловік цей так добре розмовляє його мовою. 
‒    Ходімо, молодий пане, правила гостинності кажуть про те, що я повинен пригостити вас вечерею, а вже потім поговоримо про мету цього візиту, так і вирішиться ваша доля. 
Позаду, так і не вимовивши жодного слова, безшумно йшла тінь, несучи скриньку. 

***

«Яструб» виринув з простору неподалік від станції Кардж11. 
‒    У невидимість? – поцікавився Чеза.
‒    Ні, – криво всміхнувся Дейлін, – нехай бачать. 
‒    Шерне, чи варто це робити? – запитав капітан Карван. 
Алі геть не поділяв думки свого шерна, що треба знищити те, що ще залишилося від планети. 
‒    Вартек, дай нам, будь ласка, прямий канал з Равіанною. 
Можливо Алі і мав рацію, та йому було все одно. А до того ж нищити камінюку з невеличким палацом і малочисельним поселенням щурів королеви  піратів, було зовсім не шкода. Планета більше двохсот років сама нагадувала станцію. І вже давно втратила останні натяки на повернення до життя. 
На головному екрані з’явилася господиня. Вона була неабияк збентежена.
‒    Дейлін Варт, – перелякано вимовила темношкіра красуня. 
‒    Бачу, ти не чекала мого візиту. 
Дейлін глянув на Вартека:
‒    Підтвердь, будь ласка, координати цілі. 
‒    Z285 четверта планета у системі Зеї. 
‒    Дейліне, я все поясню! – випалила Равіанна, розуміючи, що навряд чи вийде домовитися. 
‒    Пізно, люба, – він схрестив руки на грудях – Вогонь, Чеза. Вартек, мене на усі канали Карджу. 
Хлопчина заходився чаклувати над пультом. Дейлін вийшов у центр містка, просто сліпуче всміхаючись. 
‒    Доброго часу доби вам, мешканці Карджу. Моє звернення адресоване усім, і в першу чергу правителям станцій. Пропоную вам зараз приєднатися до мене і подивитися на святковий феєрверк. Яким за десять хвилин стане ваша планета. Сподіваюся, шоу вам сподобається, і ви зможете зробити з побаченого та почутого правильні висновки. А поки що, я б рекомендував терміново шукати підтримку серед своїх, і готуватися до виборів нового правителя цього кубла. 
Він глянув на Чезу.
‒    Ціль уражено. 
На екрані з’явилася планета. Темна, мертва. Лише невеличка її діляночка підсвічувалася, а саме місто Аражі, де і була резиденція правителів. Чотири ледь помітних спалахи досягли кам’яної кулі. Вогонь зародився десь глибоко у середині. А вже за хвилину розжарені нутрощі Z285 виривалися на поверхню, перетворюючи темний камінь на океан вогню. 
Дейлін всміхнувся. От у цьому випадку сумління аж ніяким чином не намагалося доймати його. Равіанна вже давно напрошувалася на таке. І він чесно попереджав. 
‒    Ерне Таурн, повертаємо на попередній курс. 
‒    Слухаюся, шерне.