9

9.

Сьогодні він порозганяв увесь набридливий почет, одягнув простий суворий костюм, знайшов давно забуті лінзи і втік у місто. Години зо три він безцільно блукав вулицями і парками, які повідкривали свої павільйони ясному сонцю. Жителі станцій і гості Ради гуляли і веселилися насолоджуючись життям. А йому на душі було так гидко, що хотілося застрелитися. Для полегшення своїх страждань Його Величність зазирнув у невеличкий ресторан. А потім і сам незчувся, як опинився на межі Сутінкового Міста. Напевне, зараз це було найбажаніше для нього місце. Вийшовши з авто, він знову пішов блукати вулицями. Сірі очі порожнім поглядом роздивлялися яскраві вивіски, що сяяли різнобарв’ям у вічних сутінках. Вечірня прохолода дарувала неймовірно приємні відчуття після денного сонця. 
Він ішов по вулицях, роздивляючись цікаві компанії різних дивних особистостей, яких можна побачити тільки тут: нетверезі, під кайфом, бандити, проститутки – тут царювало беззаконня та бруд. Рудгер всміхнувся. Усе сміття з цивілізованого світу, на будь-який смак. Чомусь здалося, що Денне Місто не таке вже й ідеальне, як би його не рекламували і не хвалили. Бруду там теж було достатньо. Може тому так багато людей, і не тільки, обрали «сутінкову зону» місцем для свого життя, наплювавши на закони і порядки «денної». Зараз, як і колись, у далекій юності, воно вабило його своїм відкритим беззаконням і безкарністю. Принаймні чесно. «Пане, мені потрібен ваш гаманець, не віддасте – тоді я вас… Ах, ви ще й відбиватися збираєтесь, тоді, ласкаво прошу» А там вже доля вирішує – хто кого. Дикі закони. Дике Місто. Аж дивно, що Рада дозволила це. Як би там не було, та всі ревно і чесно оберігали свої статуси. Закони про спільне існування були прості. Громадяни «Денного» міста могли на свій страх і ризик являтися сюди, щоб залишити усі свої гроші. Громадяни «Сутінково» майже не мали права на відвідини «Дня». Хоча і тут існували деякі нюанси. Але були й такі, котрі завдяки шлейфу зі злочинів, не могли навіть на станції потрапити. Система відстежувала злісних порушників чітко і швидко. І такий порядок існував непорушно протягом вже багатьох століть. Всіх влаштовувало. Рада мала місце, де громадяни могли забути хоч на короткий час про мораль і закон, відпочивши, вони завжди поверталися додому, у Денне Місто. А Сутінки мали неабиякий фінансовий зиск і дотримувалися усіх зовнішніх домовленостей, тому на них не звертали уваги. Цікаво, скільки радників проводять тут свої вихідні? 
Рудгер послав погуляти компанію з п’яти волоцюг, які хотіли з ним розважитися, і спокійно продовжив шлях. Небо тут було неймовірно прекрасне. Кольори його перетікали від темно-синього до червоного та золотого. А рожеві хмаринки пливли по ньому, немов пелюстки троянд. 
Він зупинився у невеликому провулку під вивіскою у вигляді колеса. Велике, сяюче, воно повільно крутилося у темряві, яку створювали тіні двох величезних будинків. Рудгер підняв голову, роздивляючись мерехтіння глибокого синього кольору вивіски. Двері, наче по невідомому наказу, самі прочинилися перед ним, запрошуючи усередину. Хміль, якого він набрався ще у «денній» зоні, вже майже вивітрився. Тож треба відновити стан безтурботного туману. Його Величність зітхнув і зробив крок уперед.
Атмосфера у цьому закладі нагадувала якусь казку. Скрізь висіли дзвіночки різних форм і матеріалів, амулети, та ще ціла купа подібного «магічного» мотлоху. І це усе, при кожному кроці відвідувача, видавало тихий мелодійний дзвін. На мить Рудгер вирішив іти повільно, ледь рухаючись, та дзвіночки все одно співали своїми кришталевими голосами, тихо-тихо, здалося, що вони й справді чарівні, бо темні думки про реальність почали різко змінювати напрямок. Хотілося стояти тут і насолоджуватися ледь чутним звуком. 
Рудгер всміхнувся, скидаючи чари, і пішов далі. На всіх столиках вкритих темним оксамитом стояли кришталеві кулі. За окрему плату відвідувачам пропонували дізнатися майбутнє. Його Величність зітхнув. Аби ж все було так просто. Знову згадалася Аларіе. Без неї, його майбутнє перетворилося купу можливих варіантів.
 Хоч в цей час в магію ніхто не вірив, все одно «Колесо» вабило цілий натовп відвідувачів. Проминувши залу зі столиками, Рудгер попрямував до стійки бару, на якій валялися розкидані усілякі старовинні книги і сувої. Він саме розминувся з симпатично офіціанткою, затримався на мить і озирнувся, щоб провести її поглядом. Дівчина теж озирнулася, та так глянула на гостя, що аж мурашки по шкірі пішли. 
Рудгер всівся на високий табурет і махнув бармену. Та замість юнака, який вправно вправлявся з пляшками, перед ним з’явилася зовсім інша особа. 
На перший погляд це був високий сірошкірий красень з витонченими, ідеальними рисами обличчя. Та це було не зовсім так. Насправді до нього підійшла жінка. І Рудгер чудово знав. Очі глибоко синього кольору з крижаною насмішкою дивилися на світ. Нічого не змінилося за багато років. Той самий глузливий погляд. Декілька чітких майстерних рухів, і перед Головуючим на стійці з’явився коктейль, червоний, як кров.
‒    Вітаємо Вашу Величність у нашому скромному закладі, – зараз вона таки добре грала чоловіка, навіть голос змінився. – То чим завдячуємо твоїй появі у нас? 
Рудгеру раптом стало трохи страшно, він розумів, що сам незчувся як опинився тут. Знову знущається. А сині крижані очі сміялися.
Він криво всміхнувся і залпом осушив склянку з запропонованим частуванням.
‒    Привіт, Джаліде.
‒    Привіт, мій любий небоже. Давно не бачилися, – вона знову налила склянку, потім собі, – з того часу, як приміряв корону, так до нас і дорогу забув.
Таке зауваження він залишив без реакції, бо кому-кому, а їй не треба було пояснювати, що воно таке ота «корона» насправді.
‒    Я б з радістю її тобі віддав, – з надією він глянув на тітку.
Джаліде узяла собі табурет і зручно вмостилася по інший бік стійкі.
‒    Е ні, небоже, що, думаєш, я дарма втекла з того «ідеального» денного світу? Ті сто з лишком років, які я провела тут, у затишку і спокої, влаштовують мене цілком. І, як бачиш, я не збираюся цього змінювати, – вона хильнула вогняного напою, – принаймні поки що. 
Що він помітив у її очах, певно так і залишиться загадкою. Рудгер зітхнув. 
Джаліде – молодша сестра Аларіе. Вони з сестрою були чи не єдині чистокровні діти народжені без втручання генної інженерії. Рудгер захоплювався тіткою, після того як дізнався про неї.
Ще коли їй не виповнилося і тридцяти років, вона послала усіх і усе під три чорти, обстригла коси, заявивши усім, що обирає шлях чоловіка, і втекла у сутінкову зону, відмовившись від привілеїв і багатств принцеси денної Ради. Чесно, прямо, захоплююче. А він, на жаль, так не зміг. Колись хотів. Давно. Зараз пригадалося, і наче усе не з ним було. Звір у середині міцно спав, приспаний обов’язком. 
Джаліде прищурилася і, всміхаючись, знову наповнила склянки.
‒    Що скажеш, племінничку, заклювали тебе ті стерв’ятники, що ти аж до нас дістався?
Він схилив голову, невесело всміхнувся і випив. Господи, вона ж бачить його наскрізь у прямому сенсі цього слова. Від тих очей не сховаєшся, не закриєшся. По спині пробігли мурашки. Рудгер зрозумів, що їй і напружуватися не треба, щоб читати його, як розкриту книгу. 
Напій діяв, світло в очах почало стрибати швидше. Все навкруги почало повільно розхитуватися. 
Вона важко зітхнула, вивчаючи криваво-червоний вміст своєї склянки, погляд змінився. 
‒    Знаю я, племінничку, яка в тебе доля важка, – вона сказала тихо, і змінився і голос. – Бачила багато. Чула, – синє полум’я обдало холодом. – Ти, коли не навчишся розслаблятися, зовсім здурієш у тій довбаній Великій Раді. Хочеш, я тобі подарунок на вечір зроблю?
Знову голос змінився, м’який, грайливий, та щось в ньому змусило його насторожитися. Джаліде випрямилася і свиснула.
‒    Ейя, сонечко, ходи сюди, люба. 
Рудгер не помітив скільки сидів, тупо дивлячись тітці у вічі. Ніжний дотик до шиї обпалив. Тонкі польці пробіглися по голові, перебираючи чорне жорстке волосся. Ейя обережно повернула його до себе, гарячий подих прекрасної дівчини повинен був розпалити пристрасть. Та він не відчув нічого, окрім ниючого болю у серці, та такого, що аж сльози навернулися.
Джаліде різко подалася уперед, міцно стиснувши його зап'ясток. Спалах яскравого білого світла засліпив, збита з пантелику свідомість потонула у вирі іскор-картин минулого і можливого майбутнього.
Від несподіванки довелося глибоко вдихнути. Шаленство виру в мить спинилося. І він почув сміх. Приємний ніжний, він луною прокотився під стелею. Юна дівчина виринула з величезної кулі води, засміялася і знову перевернулася у невагомості, розбризкуючи у всі боки малесенькі краплинки. А він боявся підвести погляд, бо щось сталося із душею. Він злякався себе, тому стояв на межі поля гравітації і дивився собі під ноги, не сміючи глянути на неї, таку юну, повну сили і життя.
Вона знову сміється. Тендітна долоня грайливо б’є по кулі з води і у його бік направляється ціла хмаринка сріблястих бризок. Деякі навіть досягають цілі, потрапивши на обличчя, вони виводять з оціпеніння. А він не сміє дихнути, борючись з почуттям, забутим, здається, століття назад. Мить, і вона опиняється напроти, сірі сяючі очі зазирають йому в обличчя. Дівча висить униз головою. Її мокре волосся нагадує зміюк, повільно гойдаючись у невагомості. Він з жахом усвідомлює усю неправильність почуття, яке безжально вдерлося у серце. Вона більше не сміється. Він піднімає очі, сповнені благань про пощаду. Один несміливий рух її руки, один його крок. І ось вони вже разом крутяться у невагомості, а її вуста лишають ніжний сором’язливий поцілунок на його губах, і душа вибухає світлом чистим і ясним. Світло переповнює його, розриваючи кайдани, звільняючи від важких печатей туги. 
Рудгер сіпнуся, відштовхнувши дівчину. Джаліде відпустила його руку і всміхнулася. Очі глузливі і колючі, хоча в них промайнуло ще щось, невловиме, але воно гріло душу.
‒    Що, племінничку, гріхи матері наступають тобі на п’яти? – посмішка стала сліпуча. – Ох і хвойда ж вона була, – Джаліде узяла склянку. – Вибач, та я це швидше з заздрощів. Спокусити племінника, то ще треба постаратися, хоча… на скільки я пам’ятаю, він не знав, що Аларіе його тітка. 
‒    Коли дізнався, його це не засмутило, – буркнув Рудгер, пригадуючи ту історію. 
Це викликало сміх Джаліде. Вона підморгнула.
‒    Ну що ж, цьому бути, я так хочу. Колись ти зрозумієш, про що йдеться, – усмішка в неї була дуже схожа на усмішку матері, – Хочеш, я можу іще «погадати»? В мене сьогодні гарний настрій. 
Він зітхнув.
‒    Та я ситий по горло цими передбаченнями. Сестра іноді видає таке…
‒    Ну, я не сестра, все ж я трохи старше за вас буду. Дурні не скажу. 
Рудгера мало не припнуло до стільця, він кліпнув, та контакту не зміг розірвати.
‒    Бачу, не тільки материні гріхи ідуть за тобою. Твоє власне минуле полишати тебе не бажає. Тож, коли воно тебе знайде, дивися, не загуби долю свою. 
Джаліде всміхнулася хитро і хижо та відпустила його. 
‒    Що, й справді Ейя не подобається? Вона у ліжку неперевершена, рекомендую. 
Рудгер скривився і похитав головою. 
Ейя пішла. І вони знову залишилися удвох. Почало здаватися, що вона була ілюзією. Що все навкруги ілюзія, одні тільки очі глибокого синього кольору реальні. 
‒    То може поясниш все ж таки?
Джаліде відволіклася від споглядання свого племінника, ковтнула міцного напою і похитала головою.
‒    Е ні, сонечко моє білолице. Коли поясню – не цікаво буде. Гра тільки починається. Гра кривава і захоплива. Це так, мотивація, щоб іноді зазирав до нас. Тітка не порекомендує поганого. 
Він дивився на неї крізь туман хмелю. Єдине, що викликало це дивне створіння у його душі, це глибоку повагу. Навіть те, що вона говорила так неясно, це теж викликало захоплення. Джаліде не була кровожерною, не була однією з радників, а значить, інтерес мала суто для розради трішки нудного життя. 
Рудгер кивнув, глянув на час і трохи непевною ходою попрямував до виходу.