8

8 

Зорі повільно крутилися і сяяли розганяючи темряву каюти. Кемуні затягнувся гірким димом, не зважаючи на монотонне бубніння голосу корабля. Часу для роздумів вистачало. Але він одразу дав згоду. Рішення має прийняти капітан. Він навіть не розповів про свою домовленість людям Ірілії. Просто сказав, що все вирішено. 
Боляче. В серці засіла голка сумнівів і страждання. Як з’ясувалося – у розуму і сумління терези різняться. І зараз вони змагалися у тому, хто з них справедливіше судить і у кого шальки таки не брешуть. 
Клуби диму зірвалися з губ. Якби можливо було видихнути разом з ними усі сумніви… Людяність і співчуття на війні – не найкращі товариші. Та вони ніде не зникають, навіть там не можна їх вирвати з свого єства. Шкода.
Кемуні глибоко вдихнув. Він не знав чим себе зайняти у час очікування потрібного моменту. І це зводило з розуму. Це давало можливість думкам розділитися на декілька таборів і вести свою битву, роздираючи свідомість на шматки. 
Він потер обличчя і узяв ще одну сигарету. На столі блимнув термінал закодованого зв’язку. Повідомлення. Цей маячок, наче рятівний промінчик, вирвав його душу з сумнівів. Кемуні швидко підвівся з ліжка і вмостився у кріслі за столом. Повідомлення від агента містило цілу купу відомостей про потенційно потрібних людей та примітки з можливостями їхнього використання. Спочатку здалося – нічого цікавого, та знайшлося і те ім’я, яке одразу викликало інтерес. Воно було позначено «звернути увагу». Портрет цієї особи він вже бачив раніше. Вікторія Роса, дочка військового з Істару, отримала освіту у військовій академії Грану, спеціалізація – космодесант, снайпер, спеціалізація наукова, дослідницький корпус, тераформування нових об’єктів, звання на теперішній час, нагороди і відзнаки. Деталі не уточнювалися. 
Кемуні з подивом читав її біографію. Цікаво, що ж треба зробити такого, щоб у двадцять років стати майором? Чомусь агент не надав пояснень. Усі ці відзнаки за мужність. З них лише одна відомо за що, перша. Істарська. Найвища нагорода зортанів. За що? 
Він потер лоба. Молоде обличчя дівчини зараз прикрашало сріблясте тату в тон фарбованому волоссю. Кемуні хмикнув. У такому образі вона не була схожа на зразок офіцера. На скільки він встиг дізнатися, про тутешній статут, який не сильно різнився зі статутами у Верлії. Чому ж тоді так із нею? Досьє з Грану трохи навіть вразило його. Щоправда, портрет її у вісімнадцять і у двадцять років кардинально різнилися. І привернуло увагу навіть не сріблясте стрижене волосся чи тату, а очі. Очі курсанта Роси і очі майора Роси різнилися до невпізнання. Її історія дуже вирізнялася на тлі інших, і вона й дійсно могла принести користь, у випадку можливості впливу. 
Кемуні хмикнув, проглядаючи звіти офіцерів СБ Адарану. Так… можливості впливу відпадали одразу. Він затягнувся димом і вже хотів закривати сторінку, та раптом побачив нову примітку. Дружина адмірала Варта. 
Він кліпнув. Відклав сигарету і швиденько вивів на екран дві справи. Кемуні намагався сприйняти інформацію так, як іноді казала Раймона – душею. Дивився на портрет зортана з холодними колючими очима, доволі жорсткі риси бездоганного обличчя красномовно розповідали про такі ж риси характеру. Що могло бути спільного у нього з нею? Що пов’язувало? Кемуні дивився на її бліде обличчя з очима схожими на темні провалля. Можливо, він поганий емпат, звісно не кохана Раймона, та все ж, єдине, що зміг відчути, дивлячись на майора, це темну пустку. Що поєднувало цих двох таких неймовірних ворогів? Єдине, що спало на думку, це шлюб з розрахунку. Кемуні хмикнув. Згадалася Раймона, усміхнена і щаслива. Особливо, коли вони були разом усі втрьох. Він відкрив нові фото. Вони геть не виглядають щасливими, особливо вона. Варт непробивна скеля, він адмірал, чоловік. Чомусь Кемуні здавалося, що жінка, яка кохає, не може мати такий важкий погляд. Капітан ще раз передивився інформацію. Цей невеликий припис зроблений у останній момент перед відправкою, він єдиний мав значення у даному повідомлені. Бо як би там не було, а судячи з історії, зортани аж надто патріархальна раса. І ставлення до жінок у них своєрідне. Кемуні з задоволенням потер щоку. Саме ця юна особа могла стати чудовим важелем особистого впливу на Варта. Хоча, хто знає цих зортанів. Та дівчина була досить цікава. Вищу нагороду навряд чи дають за заміжжя. Тепер лишалося тільки придумати, як дістати молоденьку майора з «Яструба». І це теж завдання було не з легких, хоча при співпраці агента, можна  сподіватися на успіх.

***

Холод і дивне гудіння, що спочатку здалося ревом двигуна, вивело свідомість з глибокого забуття. Інакше і не скажеш. Бо навіть того, що можливо снилося, він не пам’ятав. Пам’ятав біль у грудях, пам’ятав завивання снарядів, тихеньке, але таке жорстоке клацання спускового гачка. А потім був вогонь і глибока тиша. Ворушитися було боляче, але під спиною він відчував щось досить зручне і тепле. Ліжко…
Паніка раптом охопила його, бо крім уривків з кошмарного сну, у голові не залишилося нічого. 
‒    Капітане, цьому погано, – почулося десь поруч.
Навіть очі було страшно відкривати. Він ледь стримав сльози. Жах охопив свідомість порожню і безвісну, у якій лишилися тільки спалахи вогню. 
Плече вщипнуло щось, і паніка, що схопила кігтями серце, вгамувалася.
‒    То що, живий оцей?
‒    Так. 
Де його світ? Хто він такий? Єдина реальність – це темрява і вибухи у ній. Має ж бути щось іще. Повинно бути. Він повинен дізнатися. А для цього треба було знову пірнути у вогонь. Перелякана свідомість, яка заспокоїлася у темряві, з криком молила не робити цього, але він знову повернув спогад. Звуку не було, лише стіна вогню, у очі боляче увіп’ялися розжарені бризки каміння. Тіло напружилося, він пам’ятав: зараз буде нестерпно боляче. Судома аж підкинула його на ліжку, та світ змінився. Болю не було. Полегшення принесло невимовну радість, та все ж мети своєї він не досяг. У пам’яті і надалі темніла пустка. Єдине, що вирізнялося на фоні спалахуючого і вибухаючого безладу, незрозуміле слово «двадцять п’ять».