7

7.

Командор чекав її біля терміналу з теплою хутряною накидкою у руках. 
‒    Чарівна ді, – він накинув м’яке сріблясте хутро їй на плечі і застебнув вишукану застібку. 
Спочатку Вікторія здивувалася, та потім пригадала історію Вейри. На самій планеті минулого разу вона так і не встигла побувати, хоча з дитинства мріяла побачити справжню зиму. А в умовах катастрофи, яка спіткала планету Вейра, це можна було зробити саме там. 
Потім був перехід, та чомусь не одразу на планету, а через браму. 
‒    Кави? – всміхнувся командор дивлячись на Вікторію, яка трохи зблідла після переходу. 
‒    Можливо. 
Він повів її у невеличкий зал місцевого кафетерію. Відвідувачів було мало, тому можна було обрати будь-яке місце. Варт всадив її за стіл біля величезного оглядового екрану. Вікторії стало трохи недобре, бо тутешній екран тягнувся у розмір усієї стіни. Складалося враження, що вона сидить на краю прірви за якою холодний темний простір системи Мітрана. 
‒    Пам’ятаєш історію Вейри? 
Запитав він, не відриваючись від поглядання тутешніх новин. Робот-офіціант поставив на стіл каву і дуже апетитні на вигляд тістечка.
‒    Так, – вона глянула на екран. – Двадцять один рік тому система зірки Мітран увійшла у газово-пилову хмару, що призвело до кліматичних змін на планеті. Які загрожували населенню знищенням. А евакуацію планети унеможливлювала кількість населення, що складала на той час близько п’яти мільярдів. 
‒    Чому таке сталося? – сухе запитання, наче на заліку з галактичної історії.
‒    Неправильні розрахунки. Неправильні оцінка спостережень. Людський фактор. 
Він кивнув і всміхнувся. 
‒    Іноді стається те, що стається. Розрахунки були правильними. Та в історії вирішили, що краще вже так, ніж записувати про задум великого Творця. 
Вікторія відкрила рота від подиву. 
‒    Хмара могла узагалі зачепити систему лише краєм. Та у наслідок дії багатьох факторів, маємо катастрофу на заселеній багатомільярдній планеті, – Варт кивнув на екран. – Ти якось питала про мої дослідження і роботи.
Вона знову глянула туди, де зараз пропливала планета Вейра. Якось не до того було минулого разу, щоб навіть глянути і поцікавитися. Біло-синю кулю з боку протилежного сонцю супроводжувала сітка якихось дивних споруд. 
‒    Накопичувачі, для підтримання оптимального рівня життя в умовах, що склалися, – пояснив командор, коли вона знову глянула на нього. – Я стеживв за Вейрою, ще коли тільки починав співпрацю з Науковою Радою. Було цікаво, що ж люди робитимуть. Ну, коли стало зрозуміло, що катастрофи не минути, я з професором Гуваріном, це кліматолог з університету Ради, розробили цей проект. Він виявився найефективнішим, як бачиш. 
Варт всміхнувся, помітивши її погляд. 
‒    У всьому є свої плюси. Якби не Лоран, Вейра б загинула. Без підтримки, навіть з накопичувачем енергії зірки, все одно ми маємо малий льодовиковий період. А підтримка галактичного об’єднання мінімізувала їхні втрати. Тепер вони віддані Лорану, – командор зітхнув. – Хоч хтось не вдарить у спину. 
Вікторія дивилася на демонстрацію засніжених просторів планети. У залі не було холодно, але від споглядання снігового покривала вона закуталася у м’яке хутро. 
‒    Ти не начепила відзнак, – тихо констатував він.
‒    Ви теж не в парадному мундирі. 
Зараз зовсім не хотілося чіпляти на себе сріблясті свідоцтва болю. Кожне з них, як мовчазне нагадування пережитого жаху. Вона доїла смачне тістечко з фруктовим кремом. Адмірал глянув на час. 
‒    Катер чекає на причалі №12.

А внизу була ніч і казка тисяч вогнів. У яку потрапила Вікторія тільки вийшовши з дверей космопорту. Потім вони довго летіли на авто, споглядаючи засніжене місто. Білий пухнастий сніг здавався сріблом у слабкому світлі. Вікторія притулилася щокою до вікна, роздивляючись архітектуру. Тутешні будинки скидалися на купи мильних бульбашок, і майже кожна з них світилася. 
Коли авто м’яко опустилося на землю, Вікторія мало не зомліла від захвату. Сніг у сріблястому світлі, що лилося від будинків вигравав веселковими бліками, немов дорогоцінне каміння. Командор подав руку, допомагаючи їй вийти з авто. І вона несміливо поставила ногу на білу холодну поверхню незнайомої планети. Тут дійсно було досить морозно, накидка стала у пригоді. 
Блакитна доріжка вела від авто прямісінько до невеликого будинку, який своїми диво-вікнами теж нагадував бульбашки. 
‒    Коли ми вже прибули уночі, я винайняв нам будинок. Зможемо відпочити, а завтра вирушимо на пошуки наших поранених. 
Такі пояснення командора трохи схвилювали її. Вікторія і досі побоювалася лишатися з ним на самоті. Та зараз сподівалася, що не тільки в неї настрій не той, щоб роздумувати про їхні стосунки. Вони повільно пішли до будинку. Так кортіло зійти з стежки і стати у пухнастий сріблястий сніг… Хотілося торкнутися його рукою. Колись давно, коли вони ще вчилися у школі, їм показували сніг у лабораторії і розповідали про те, як він утворюється. Та то була лише маленька жменька білої до болю холодної речовини, яка в мить розтанула на долоні. А тут – безмежні білі простори. 
‒    Вікторія? – командор уважно стежив за нею.
‒    Все добре, – вона не зводила з сріблястого сяйва очей. 
Командор приклав руку до замка, а вона переборюючи якесь незрозуміле відчуття зробила крок убік. Нога зайшла по коліно у білий сніг наче в пух. 
‒    Ой! – видихнула вона, присіла і набрала повну пригоршню снігу. – Яка краса, – прошепотіла майор Роса, з завмиранням душі роздивляючись льодяні кришталики у світлі голографа. 
Коли бачиш це на екрані одне, а коли можеш доторкнутися у житті – зовсім інше. А через секунду усе її захоплення, було безцеремонно перерване холодними сніговими бризками. А адмірал знову зліпив снігову кулю і з кривою посмішкою підкинув її на долоні. Вікторія кліпнула, не розуміючи, що коїться.
‒    Адмірале, ви чого?
‒    Ахет, яка ти нудна, – він зітхнув, ще раз підкинув снігову кульку, та ловити не став, тож вона білими бризками розлетілася на блакитних плитах стежини. 
У будинку, навіть з огляду на те, що його купольні вікна світилися зовні, усередині панувала темрява, яку розганяли десятки свічок, і таке освітлення створювало якусь таємничість і приємний затишок. Командор пройшов уперед, подав їй руку, запрошуючи. У Вікторії ледь серце не вистрибнуло від його погляду. Біля велетенського купольного вікна, яке й вікном не можна було назвати, чекав накритий до вечері стіл.
‒    Прекрасна ді, – адмірал узяв її хутряну накидку. 
Вікторія відчула, як зашарілися її щоки. Якесь недобре почуття боролося з бажанням перестати «тікати» від нього, не давало зробити крок, заганяло душу у темряву. 
Вона насилу вичавила з себе посмішку.
‒    Ви б хоч попередили, я б сукню з собою узяла. 
‒    Якби попередив, ти б зі мною не полетіла. Ще б моралі почала читати, – у його голосі чулася втома. – Мені просто дуже захотілося провести хоч один спокійний вечір із тобою. Подалі від усіх. Щоб нікого не чути і не бачити. 
Хвилювання у душі вирували, як шторм, і почуття ніяк не могли прийти до згоди. Вікторія, переборюючи скутість, яка раптом з’явилася у тілі, кивнула і всміхнулася, та посмішка вийшла якась невпевнена, і він помітив. Мерехтливі очі потемніли, сповнюючись смутком.
Варт запросив її пройти, пропускаючи до темного куполу. Вікторія підійшла до стіни впритул, щоб світло свічок не заважало дивитися назовні. За нею відкривався чарівний краєвид. Біле покривало тягнулося униз по схилу пагорба, а там, під сріблястими шапками, чорніли дерева. Світла від поселення ледь вистачало, щоб освітити його початок. Вікторія дивилася удалину. Зимова ніч водночас і захоплювала, і лякала. Якийсь неймовірний спокій…
‒    Хвойні дерева вижили у суворих умовах, – пояснив Варт. 
Вона зняла тонкі рукавички і глянула на стіл. Їсти зовсім не хотілося. Пригадалася незавершена розмова, яка відбулася на «Яструбі», знову здалося, вічність тому. Командор відкоркував пляшку ігристого вина і подав їй кришталевий келих. Вікторія узяла його і потерла плече, від споглядання засніжених пейзажів стало холодно. Варт помітив її жест.
‒    Тут навіть є справжній камін. Можемо розпалити вогонь, – запропонував він, а вона всміхнулася і кивнула. 
Не хотілося, щоб він почувався незручно, хотілося змусити себе посміхатися і хоча б на одну ніч забути про жахи і негаразди зі своїми почуттями, які досі не можуть прийти до ладу. Хотілося, щоб він хоч на декілька годин забув про війну. Та як це зробити, коли темні і викривлені думки рвуться у життя, як тільки закриваєш очі і відчуваєш спокій? Вікторія так захопилася своїми думками, які викликали неймовірний дисонанс, що паніка у якусь мить схопила її горло. Дівчина зціпила зуби, а потім не знайшла нічого кращого, як залпом осушити келих. 
Командор розпалив камін і знову поглянув на неї.
‒    Ахет, щось не так?
‒    Ні, все нормально, – вона поставила келих на стіл і вмостилася на м’який стілець. 
Він сів навпроти.
‒    Ну, я зовсім інше бачу. 
Відповіді одразу і не знайшлося. Вона хотіла налити собі вина, та обмежилася ковтком води, запиваючи сльози. Розплакатися хотілося неймовірно. 
‒    Війна, – тихо промовила Вікторія.
Варт зітхнув і узявся за вечерю. Він, швидше за все, не такого вечору хотів, планував зробити їй приємне. А вона все псує… 
Думки знову повели її у непроглядну темряву.
‒    Вікторія, якщо ти не будеш їсти, нікому від цього легше не стане, – зауважив командор після її п’ятнадцятихвилинного длубання у тарілці виделкою. 
Вона знизала плечима.
‒    Та не можу відволіктися від роздумів про хлопців. Бажання пропадає, тільки згадаю. 
‒    Вікторія, – зараз це прозвучало як докір, – не забувай, вони не тільки твої друзі. Ти доросла людина, старший офіцер і повинна розуміти усе. Як гадаєш, що станеться з «Яструбом», та й узагалі, коли ми всі почнемо впадати в депресію? – мерехтливі очі відбивали світло свічок. 
Він мав рацію, і вона це розуміла, та марно. Як тільки наставали хвилини спокою, у які можна було дозволити собі хоч трішки побути щасливою, душу охоплювала невимовна чорна туга. 
Вона зітхнула.
‒    Я розумію.
Вино якось швидко скінчилося, тепер в келиху його замінив якийсь легкий смачний напій. 
‒    Я…– Вікторія не знала як сказати, вона вже давно хотіла про це поговорити, та не могла почати розмову. – Я…
Він мовчки чекав.
‒    Я хотіла вас попросити… Я більше не хочу керувати такими операціями. Будь-якими не хочу. Я помилилася. 
Командор відклав виделку і опустив важкий погляд.
‒    По-перше: помиляються усі, ми не боги. По-друге: завдання ви виконали бездоганно і не одне. По-третє: втрачати гідних людей завжди боляче. А марнувати їхні можливості – гріх неприпустимий у важкі часи. Тому, ти можеш хотіти чи ні, та вирішуватимуть твої командири. 
‒    Я помилилася у виборі професії, – прошепотіла вона. – Я вже думала, щоб все ж таки звільнитися. Можливо, князь таки мав рацію. Жінкам не місце на війні.