6

6.

Вікторія розплющила очі. Світ навколо знову пішов обертом. У голові гуло, наче на неї надягли дзвін. І шлунок вирішив виказати своє «фе» з приводу того, що його так неправильно використовують. Вона сіла на ліжку, затискаючи долонею рота. І каюта перед очима понеслася у скаженому танці. Вікторія, заплутавшись у простирадлі, мало не гепнула на підлогу. Вона, на скільки дозволяли екзопластини, швидко дісталася душу. Холодна вода принесла деяке полегшення. Дівчина потерла обличчя руками. Виявляється, у сутінковій зоні Ради є багато цікавих місць. Чомусь трохи пекло ліву щоку. Вікторія вимкнула воду і глянула у дзеркало. Відображення, що дивилося на неї, до крику налякало. Від думок, скільки ж треба було випити, щоб таке з собою зробити, стало недобре знову. Вона поклала руку на коротко стрижені коси пофарбовані у сріблясті пір’я. Потім долоня повільно спустилася на чорно-сріблясте тату, що язиками полум’я тягнулося від скроні на лоба і заходило на щоку. 
Боги святі, що ж вона вчора таке робила? Спогади поверталися сплутаними уривками, і це лякало. У якийсь момент з туману виринули очі, сині-сині, наче небо, вона добре пам’ятала ці очі, стало холодно у шлунку, бо ж цієї жінки вже давно не було на світі. Ні, це не жінка. Вікторія зажмурилась, намагаючись втримати спогад. Яскраві, прекрасні очі на обличчі високого стрункого красеня з сірою, наче попіл шкірою. Мерехтіння світла і гучна музика зводила з розуму. Її кинуло у жар. Раптом подумалося, що перед нею божество, бо таких істот не існує, та потім «божество» сяйнуло кривою усмішкою, яка брала в полон своєю бездоганністю (тим більше такий нетверезий розум) і хильнуло темно-зеленого напою, який ще й палав на додачу. Знову посмішка. Легкий дотик до щоки тонких сірих пальців. Він дивиться, наче оцінює. Всміхається. «Так, я знаю, що тут має бути», шепочуть тонкі вуста. 
Вікторія знову засунула голову під холодну воду. Раптом стало так соромно за свою поведінку. Захотілося зменшитися до розміру краплі і стекти в трубу разом з водою. Добре, що лейтенант Феріг, був поруч зі своїми хлопцями. Треба його розпитати про все. 
‒    Господи, як соромно…– прошепотіла вона, роздивляючись нову себе. 
Тихий сигнал повідомив, що до неї завітали гості. Вікторія вилаялася і вимкнула воду. 
Командор чекав її, роздивляючись зображення загиблих друзів, які досі крутилися у промінні голографа. Там вони всі посміхалися. Його обличчя було спокійне, але очі…
Як не хотілося робити крок у каюту. Зараз вона почувалася, наче дитя, що нашкодило, розуміє усе, але боїться покарання. Вікторія торкнулася тату і пригадала їхню давню розмову на станції Вейри. Захотілося розчинитися в повітрі.
Командор озирнувся і його погляд змінився.
‒    Зі-ерн Роса. 
Таке звертання гірше за льодяний душ. Вона увійшла в каюту, він зробив крок на зустріч. Кітель застебнутий на усі застібки, нагороди, все як треба. Вона боялася підвести погляд.
‒    По-перше, така поведінка не гідна старшого офіцера. 
Її очі прикувало до підлоги, а щоки спалахнули. Його правда, і вона це чудово знала. І зараз вона була ладна згоріти від сорому. 
‒    По-друге, – продовжив він, – я вже казав, як не люблю короткі стрижки у жінок. 
Голос у нього змінився, але вона не звернула уваги. Готувалася слухати догану. 
‒    Та дарма, волосся відросте, – він підійшов ближче. – А зараз мушу сказати, що навіть така зачіска тобі до лиця. 
Командор схилився, торкнувся щоки. Вікторію від того дотику наче струмом вдарило. А він зайшовся сміхом. 
‒    Ото вже злюка мала, таки зробила татуювання на обличчі. 
Вона хотіла пояснити, що їхня давня розмова тут ні до чого, та не змогла і звуку з себе вичавити. Командор згріб її у обійми і важко зітхнув.
‒    Вибачте, – прошепотіла вона.
‒    Угу, – мугикнув він. 
Нога підігнулася, Варт зреагував миттєво. Підхопив на руки і всадив у ліжко, та з обіймів не випустив. 
‒    Болить?
Вона скривилася. 
‒    Трохи. 
‒    Рейн казав, що видав тобі знеболювальне.
‒    Так. А ще купу антидепресантів і заспокійливе, – Вікторія глянула на чоловіка. – Він хоче мене списати на планету. Каже, що я неадекватна і становлю загрозу для навколишніх. 
‒    Я тебе не відпущу. Я такий самий діагноз маю, – усмішка у нього була така, на яку просто неможливо було не відповісти. 
Вона знову поклала долоню на щоку
‒    Вибачте. Я не думала, що все так вийде. 
Командор відпустив її і сів опустивши плечі. 
‒    Тату то дрібниці, воно зовсім не псує твоєї ніжної краси, швидше, додає деякої пікантності. 
Вона опустила очі.
‒    Мене інше хвилює, – продовжив він беручи її за руку. – Кайнон стурбований. 
Він провів рукою по волоссю. 
‒    Ти раніше не вживала стільки міцних напоїв. 
Вікторія набрала повітря у легені.
‒    Ліки не допомагають, – зітхнув Варт, – Вік, я це добре знаю. Я…
‒    Командоре, ми усього три рази добре посиділи з хлопцями, – спробувала виправдатися вона. 
Він криво всміхнувся, його мерехтливі очі були зовсім невеселі. 
‒    І це я знаю. А ще знаю, до чого приводить це виправдання, – командор хмикнув стиснувши губи, – я знаю, бо сам був у подібній ситуації. Тому і прошу, як командир, як друг і, врешті, як твоя пара: тримай контроль, бо потім буде дуже важко вибратися. 
Його слова зачепили якусь глибоку частину душі, Вікторія хотіла сказати, що вона контроль не втратить і не збирається спиватися, та раптом зрозуміла, що правда на його боці. 
‒    Все буде добре, командоре. 
Він кивнув, потім торкнувся її волосся і всміхнувся.
‒    Якась чортівня, у чоловіка хвостик, а дружина майже під «0». Чи може й собі таку зачіску зробити?
‒    Не треба, – мало не крикнула вона. – Ви мені таким більше подобаєтесь.
Його усмішка зігріла душу.
‒    Справді? – вона ненавиділа цей його погляд, що змушував її щоки заливатися рум’янцем. – Тоді не буду.
Він поцілував її пальці. В голові змішалися усі думки.
‒    То що збираєшся робити? Я знаю, що Арін підписав твою відпустку і вона на досить довгий термін.
Вікторія зітхнула. Не хотілося зізнаватися, що вона майже зламалася усередині, та це було правдою. Знову хотілося втекти, та вона обіцяла йому так більше не чинити. Лишився ще один варіант, який влаштує усіх, майже. 
‒    Переберуся до Рудгера, якщо він мене прийме. Хочу трохи відпочити, коли ви не проти. Можливо, там я зможу спокійно зайнятися своєю роботою.
Він зітхнув, розуміючи її стан.
‒    Рудгер буде щасливий твоїй компанії. І я зовсім не проти. Бо ж дійсно науковий проект ніхто не відміняв. Я скажу Джарту він тебе відвезе.
Командор встав, схилив голову на бік, роздивляючись тату. 
‒    Той меч ще при тобі?
‒    Який?
‒    Що Арін подарував. 
Вікторію мало не пересмикнуло від спогадів.
‒    Так, звичайно, а що?
‒    Це татуювання ліранки, – всміхнувся командор і пішов.
Вікторія довго дивилася на зачинені двері потім зітхнула і узяла ком. Рудгер відповів одразу ж.
‒    Я тебе уважно слухаю, маленька фурія.
Така відповідь викликала її тихий сміх. 
‒    Руде, можна я в тебе поки що поживу? Боюся, це єдине місце, де і мені буде комфортно і шерн Варт буде спокійний. 
‒    Ви що знову посварилися?
Турбота Головуючого за їхні стосунки була приємною. 
‒    Ні, з ним ні. То мене ерн Рейн доймає. 
Рудгер розсміявся. А вона продовжила.
‒    Якщо ти дозволиш трішки по експлуатувати х-термінал, то узагалі буде верхом мрій.
Знову теплий сміх.
‒    Для тебе – що завгодно. Я накажу Маріе підготувати тобі апартаменти. А Дейлін точно нормально до цього поставиться?
‒    До чого?
‒    До твого переїзду.
Вікторія потерла потилицю. 
‒    Ну, він дозволив. Все одно має купу справ. 
‒    Добре. Тоді я чекатиму тебе.