5

5.

Ілан Міттос перебував у деякому збентеженні і занепокоєнні. Його Величність, сам, прибув до представництва Адарану. І з дуже натренованою посмішкою попросив повернути послів, які тільки п’ять годин тому відбули на рідні планети, назад. Звичайно збентежений, тут же такі справи творяться. У всіх істерика, у кого панічна, у кого радісна. Зник Головуючий у невідомому напрямку. І усі спроби зв’язатися з ним марні.
Рудгер просто насолоджувався ситуацією, дивлячись у зблідле обличчя Міттоса. 
‒    Справа в тому, – пояснив Головуючий, – що я знову маю намір скликати Велику Раду, це терміново і дуже важливо. І повідомте штаб, що там відбудеться військова нарада. 
Міттос підняв очі на Рудгера, що сидів у позі повного господаря на м’якому дивані. Він зблід. Так, в голові радника теж був чіп, та все ж, зараз він втратив пихатість і холоднокровність, якою вони зазвичай вирізнялися, ті, хто носив чіпи захисту. Ілан важко зітхнув. 
‒    Ваша Світлість, нам доповіли, – він намагався підбирати слова, – інформація не дуже втішна… Генерал Лівелла…
У цю мить Рудгер відчув запах крові і не просто запах він відчув її на смак. Шлунок звело судомою лютого голоду. 
‒    Генерал Лівелла? Невтішну інформацію? – і як тут зберегти спокій і безтурботний вираз обличчя? 
‒    Штаб Лівелли повідомив, що дредноут «Яструб» спіткала важка доля. 
Рудгер різко випрямився. Гарно грати роль він вже навчився. Чорні брови зійшлися до перенісся. 
‒    Хто повідомив? Де це сталося? – голос став крижаним.
Радник виглядав стурбованим не менше.
‒    Кардж, повідомлення прийшло зі штабу.
‒    Коли? – сині очі звузилися. 
Ілан відкрив ком, проглядаючи інформацію. Він хіба що не тремтів під поглядом синіх очей Головуючого. Дивний страх тих незвичних очей залишився, не дивлячись на захист у голові. Рудгер чекав і йому ставало жахливо недобре від розуміння того, що саме цей штучний страх став причиною бездонної прірви між їхніми народами. 
‒    Сорок п’ять годин тому приблизно. 
Рудгер закусив губу.
‒    А потім узагалі прийшло повідомлення про ваше зникнення. Тут таке почалося...
Ілан, вочевидь, вирішив спробувати розповісти, що тут було і як саме він себе почував. Логічно, треба ж завірити правителя у повній підтримці. 
Та Рудгер не слухав. Зараз в голові крутилося одне питання, хто ж таки зрадник? І як штаб Лівелли дізнався про пригоду на Карджі. Суаро… Ні її ретельно перевіряв він сам. Сам генерал? Навряд чи, та варто влаштувати тиху перевірку. Рудгер дуже не хотів лякати того, хто б міг таке повідомити, бо це означало, що шпигунів у них у штабах просто греблю гати. Він перебирав імена і варіанти. Та всі кінці десь губилися у логічних поясненнях. Думки летіли уперед нестримно. Треба було діяти і швидко. Хтось досить вправно грає на іншому боці, і неприємно те, що цих «хтось» набагато більше. 
Рудгер моргнув, намагаючись прийти до тями. Всміхнувся. Над його рукою засяяла картинка з відомостями, він кивнув раднику Міттосу. 
‒    Скажіть, це якийсь жарт? Те що зараз було.
Той, широко розкривши очі, читав рядки блідих літер. У променях з’явився корабель і його координати на теперішній час, які свідчили про те, що «Яструб» знаходиться у просторі Ради, і прибув він годину тому. 
Усмішка Головуючого стала ще сліпучішою. 
‒    Ваш генерал або володіє неточною інформацією, або ж жартівник. 
Десь хтось помилився. Тільки де і хто? Першим бажанням, звичайно ж, було викликати Лівеллу на допит. Та він заспокоїв його, бо так можна налякати тих, хто в тіні. Лишалося чекати і сподіватися на чергову помилку. А ще треба пильно придивлятися до штабу Адарану. 
Радник змінився на обличчі. Він видихнув з полегшенням. А Рудгер ненавидів чіпи захисту. Головуючий підвівся.
‒    Такою інформацією не жартують. 
Чоловік здається зовсім розгубився. 
‒    Хвала богам, що все так гарно закінчилося. 
Цікаво, промайнуло в голові, коли йому передадуть те, що вони влаштували на Істарі? 
‒    Коли не жартують, то я вимагаю пояснень, як знайдете адекватні, прошу, я чекатиму. А зараз маю йти, справ ціла купа. 
І він вийшов за двері, лишаючи радника Міттоса на самоті з його думками. А от тепер нехай побігають.
Та в голові не вкладалося, хто міг доповісти про Кардж, єдина людина на «Яструбі», яка могла це зробити, була Суаро. Але вона не могла знати про нову зброю. І шпигуном не була. Таке повідомлення могло вийти лише від того, хто знав про все це раніше. Він же сам розмовляв з нею, ініціативна, розумна, дуже патріотична щодо свого об’єднання, але не зрадник. Тож до Равіанни звернулися не тільки Азурі. Треба було уважно придивлятися до Лівелли і його людей. Другого пояснення не було. Рудгеру раптом стало навіть трохи шкода Міото. Дурний, наївний молодий ревнивець. 
Головуючий вкотре шкодував, що тоді піддався тиску і підписав цей довбаний договір про дозвіл на чіпи з захистом від менталістів. Зараз би нізащо цього не зробив. 
Ліфт зупинився. Сірошкіра охоронниця Даркія зайняла своє місце за його лівим плечем. 
‒    Ваша Величносте.
Він не звернув уваги, хоча раніше це теж його доймало. 
‒    Дейліне, до мене, зараз же, – буркнув він у ком, сідаючи в авто. 
‒    Хто тебе вже образив, кому я маю знов іти пику товкти?
Відповідь запізнилася і голос у нього був трохи заспаний. Рудгер бачив, що він на Едері вже з ніг валився. Вся ця пригода стала неабияким випробуванням не тільки для корабля, але й для його команди. Дейлін не спав увесь час поки не підібрав на борт команду Вікторії. Та зараз Рудгеру було не до сентиментів щодо стану кузена. 
‒    Мені не до жартів, – буркнув Його Величність і вимкнув зв'язок. 
Він зітхнув. 
‒    Маріе, – в авто можна не боятися зайвих вух. – Встановити стеження за представництвом Адарану, і штабом. І доповідь мені по справі генерала Ошено. 
‒    Слухаюся.
Авто спинилося і Головуючий знову вийшов на палюче денне сонце. Голова почала пульсувати болем. Він примружив очі, глянувши на синє небо і зітхнув. Потім приклав палець до вуха.
‒    Асгуре, за п'ятнадцять хвилин чекаю тебе у кабінеті. 
‒    Слухаюся, – відповів молодий зортан.
І Рудгер пішов у будівлю, яку ненавидів усе життя. Будівля ця відняла у нього матір, її тепло і ласку, а тепер, здалося, скоро і його самого зжере. 
Він неквапом піднявся по сходах, розмірковуючи над станом речей і над власним життям, зайшов у кабінет, узяв горнятко запашної кави. І лише встиг сісти за стіл, як в кабінеті з’явився молодий офіцер. Асгур був чудовим юнаком. Відповідальний, слухняний, розумний. Рудгер ніколи не знав його батька, та от на дядька свого юнак геть не був схожий. Швидше, він нагадував князя. 
Асгур витягнувся у стійку «струнко», і це дуже потішило Рудгера. 
‒    Привіт, – він вказав на стілець. 
Юнак сів. Мовчки чекаючи наказів. Рудгер ковтнув кави.
‒    Шерн Варт захопив команду науковців, це не наші, Кардж, – пояснив Головуючий. – З огляду на обставини, він хотів усіх стратити. Та я вирішив, що можливо вони принесуть користь. 
Асгур кліпнув. 
‒    Я попрошу тебе, – він глянув на час, хірурги вже повинні були видалити усі непотрібні модифікації. – Я попрошу тебе доправити їх на Сурі і передати князю для проекту «Світанок». 
Юнак нахмурив брови. А він всміхнувся.
‒    Це секретний проект. І всі відомості про цю операцію секретні, як і твій візит додому. 
‒    А Його Світлість знає про це?
‒    Про проект знає, а вчені це мій сюрприз. 
‒    Я зрозумів. 
Сині очі з посмішкою стежили за молодим офіцером.
‒    Передаси князю, що я з радістю б зіграв з ним у шахи ще раз. 
Асгур дозволив собі тінь посмішки.
‒    Хто виграв?
‒    Так сталося, що я, та Гавред чудовий гравець.
Юнак кивнув. Рудгер все сидів і дивувався, як діє на людей його звання.
‒    Асгуре, щось не так? – вирішив нарешті поцікавитися він. – В мене, що роги виросли, коли я став Головуючим? 
Посмішка його стала ширшою. 
‒    Ні, що ви.
‒    Тоді розслабся, я тебе не з’їм, – Рудгер відчув деяке хвилювання молодого зортана, – врешті, я твій дядько теж. 
У кабінет увійшов іще один дядько Асгура. І вигляд він мав дуже заклопотаний. Асгур підскочив, вітаючи адмірала.
‒    О, і ти тут, – той впав у крісло, не чикаючи запрошення, – То як там справи у представника Сурі у Великій Раді?
‒    Та, як сказати, шерне, потихеньку. Його Світлість дуже допомагає. 
‒    А, то князю стало нудно дома, – зробив висновок Дейлін.
Рудгер мріяв би про таке. 
‒    Все, Асгур, ти можеш іти.
Юнак попрощався з дядьками і покинув кабінет. Дейлін у відсутності молодшого офіцера розвалився в кріслі. 
‒    Господи, що за дурня тут коїться? На нас якось дивно дивляться працівники доків. А кораблі охорони α1 готові були нас атакувати. 
Рудгер хмикнув. 
‒    А потім прийшло з два десятки гнівних повідомлень від радників, яким потрібен мій корабель, і кожен хоче бачити його саме там, де ВІН хоче його бачити. В мене ледь голова не вибухнула. Я всіх послав куди подалі і відімкнув зв’язок. 
Кузен закрив очі долонею. 
‒    Знав би ти від чого моя голова ледь не вибухнула, – Рудгер встав, – уявляєш, як-то почути звістку, що твоєму диво-кораблю гаплик?
Поза шерна Варта змінилася у мить, і він перетворився на суцільну увагу.