4

4.

Ця година повної тиші і темряви здалася вічністю. Потім щось сталося. Свідомість потонула у мареві, яке вочевидь викликала відсутність сну і нервове напруження. Він розбив собі руку до крові і тріщин у кісках. Хотів бути там унизу, та сині очі брата діяли краще за паралізатор. І він ненавидів його за це. Коли Рудгер побачив його руку у крові, припнув його до дивану в кают-компанії. Тіло втратило волю, але не свідомість. Це було жорстоко. Тепер він лежав, як мішок з піском, у повній тиші і слухав, як мірно б’ється його серце. Краще б цей синьоокий гад вимкнув свідомість, так ні. 
Увімкнулося аварійне освітлення. Потім гравітація. 
‒    Рудгере.
‒    Що?
Дейлін навіть голову не міг повернути до дивану навпроти.
‒    Доповідай, – прохрипів він. 
Кузен змінив позу, це Дейлін зрозумів по шурхотінню його одежі. 
‒    Седон і Рафаель, Діз не постраждали. Двоє важко поранені. Троє загиблих. І троє зникли безвісті. 
Дейліну аж в очах потемніло. Він облизав пересохлі губи. 
‒    Вікторія?
‒    Зникла безвісті. 
Рудгер говорив тихо і стримано. Та Дейлін відчував, як йому самому боляче про таке доповідати. 
‒    Відпусти.
‒    Вибач, це я винен.
Дейлін сів. 
‒    Зура?
‒    Лейтона Вікторія встигла відіслати кудись.
‒    Де поранені? – в голові гепало.
Рудгер зітхнув. 
‒    На «Велеоні». Акіра вирушив одразу, як ти надіслав повідомлення. Він дуже допоміг. Та теж не встиг. Вибач.
Дейлін дивився у підлогу порожніми очима. Не могло це бути правдою. Не повинно.
‒    До речі, Седон доповів, що вони провели не тільки рятувальну операцію. Вік розгромила штаб тутешнього голови Івара Мети. Тож сили сепаратистів залишилися без командування. 
‒    Плани мені. Де було їхнє останнє місце знаходження?
‒    Космопорт Лему. Корпус А1. Він частково зруйнований. Мілана знайшли на четвертому поверсі під уламками. 
‒    Я іду туди.
‒    Дейле! – крикнув у слід Руд, та він вже не чув, бо біг по коридору. 

***

Холодно. Темно. І на шию ллється вода. Дихати боляче – ребра обпікає болем. У роті присмак заліза і ще якоїсь гидоти. Тіла вона майже не відчувала. Відчувала лише те, що лежить на боку затиснута уламками бетону. Вікторія спробувала виплювати пилюку змішану з кров’ю, та ці дії викликали такий біль, що свідомість провалилася у червоне марево. Але жорстокі краплі холодної води знову, наче навмисне, повернули її з небуття, продовжуючи страждання. Вікторія лежала, намагаючись дихати якомога рідше. Вона пригадала останні миті перед падінням. Пригадала, як моргнули зеленим вогники на терміналі, фіксуючи здійснений перехід. А потім очі Мілана, який упав уражений осколком, змусили усе в середині стиснутися. Сльоза скотилася по щоці, лишаючи гарячий слід. Нічого, скоро її очі теж згаснуть. Краще б швидше. Вона з усієї сили сіпнулася, прагнучи завершити страждання. Плита під плечем тріснула, вона не стримала крику і провалилася у темряву. 

***

Що привело його саме сюди, Дейлін не розумів. Можливо залізна логіка, можливо шосте чуття. Хлопці Акіри і техніки з антигравами почали піднімати плити, дивуючись такому наказу. Він сидів на уламку стіни дивлячись за усім.
‒    Адмірале! – до них бігла Сауро. – Адмірале ми отримали повідомлення, що Зура Лейтон був доправлений на Раду.
‒    Сам? 
‒    Так, – кивнула дівчина.
‒    Продовжуйте пошуки, – скомандував він офіцеру. 
Десь унизу завалу тріснуло. І серце обірвалося, бо до слуху долинув тихий звук схожий на крик. 
‒    Сержанте! Сюди. 
Дейлін швидко зіскочив на залишки підлоги і вхопився за плиту. Суаро відступила убік. А він не чекаючи допомоги, зціпив зуби і відкинув шматок стіни. 

***

Світло, яке пробивалося крізь повіки було зовсім не те, яке вона бачила зазвичай у таких снах. Це було слабке проміння, яке щось затіняло. 
Вікторія застогнала, насилу розплющивши очі. Не було ні викривлення часу, ні надзвичайної легкості, ні відчуття спокою. З сірої імли, чи то тіні, поволі вимальовувалися темні очі командора. 
‒    Ахет, – прошепотів він. 
Чомусь захотілося плакати і сміятися водночас. Гарячий дотик до щоки обпалив вогнем. Відчувши живе тепло його руки, тіло здригнулося, і її почало трясти. 
‒    Вік, тримайся. Ми тебе витягнемо. 
Вона закрила очі тулячись до його теплої долоні щокою. Полегшення і надія знову принесли такий нестерпний біль усередині, що покотилися сльози. Вікторія дуже хотіла вірити, що вижили усі, та розуміння реальності казало протилежне.
‒    Рейне! До мене, – промовив командор. – Не чіпайте плити!
‒    Але ж командоре, – здивувався знайомий голос. 
‒    Ми не знаємо, які ушкодження. І затиснена тут вона була досить довго. Тому будемо звільняти лише, коли тут буде ерн Рейн з командою. 

***

Рудгер сидів поруч з Дейліном у кают-компанії, вислуховуючи звіти воєначальників. Кузен не слухав їх слів, він сидів похиливши голову. І мимовільний зв'язок трохи заважав Рудгеру. Бо у зортана перед очима зараз стояла лише одна картинка – сіре від пилюки обличчя Вікторії з посмішкою на блідих губах. 
‒    Нам вдалося звільнити простір Істару, сили противника відступили до α7. Та там їх зустрів флот Мервену. 
Рудгер всміхнувся. 
‒    То можна сказати, що простори Адарану майже вільні? 
Залишилося лише провести планетну операцію на Істарі. Бо тут, з тим що почала Вікторія, впоралися швидко. Рудгер глянув на сивого командувача Акіру, розмірковуючи над тим, яке було б задоволення розігнати усе представництво Адарану і взяти замість зграї недолугих послів пана Дорана. 
‒    Планетну операцію на Істарі очолює генерал Наорі. На Едері – Карім. 
Акіра хмикнув. 
‒    Вікторія натворила справ знову. Сили ворога, втративши командування і координацію, принаймні на Едері, майже розбиті. 
‒    А як населення? – Рудгеру довелося підвестися, що не чути думок брата. 
Головуючий добре розумів, що без підтримки населення, повернення у галактичний союз стане майже неможливе. Кивнула генерал Радміла Героу. 
‒    Пане Головуючий, населення Едеру підтримує дії Лорану. А от Істар, – вона помовчала, – ми маємо відомості, що там досить сильні ідеї відмежування від галактичного об’єднання. Маючи у своєму просторі три брами, вони вважали себе центром Адарану , і справедливо. Зараз ці брами так і залишаються у них. Також Істар вважає, що має достатньо потужностей і корисних копалин, щоб існувати самостійно. 
‒    Знищити α6 і α7. – холодно наказав Рудгер.
Навіть Дейлін відреагував. 
‒    Але… – трохи загальмував Акіра. 
‒    Руде, ти що надумав? – гаркнув зортан.
‒    Акіра, ви почули наказ. 
‒    Але, я думав, що такі питання вирішує Велика Рада, – продовжував Доран.
‒    Якби Рада вирішувала, то Істар би й досі був під владою бунтівників. Наказ ви почули, а радників я беру на себе.
Рудгеру аж недобре стало від тої хвилі емоцій, які йшли від командувачів. Та він лише мило всміхнувся. 
‒    Кому не ясно – поясню:α6, α7 зайві клопоти. Ці брами втримати дуже важко, бо вони розкидані у просторі і майже на кордонах Адарану. Головне для нас концентрація сили, тут, – він вказав на мапу об’єднання. – А ті брами, що знаходяться десь у просторі, вони потенційно небезпечні. І приводів для зухвальства Істару буде менше. 
Темні очі Дорана звузилися. Він кивнув 
‒    Слухаюся. 
‒    Флот Мервену і людей з брам доправите на Істар. І Акіра, це ваше особисте завдання.
Доран кивнув і вийшов.
‒    Все, нарада завершена. Усі вільні. 
Кают-компанію покинули майже усі, залишилися лише вони з Дейліном і полковник Мартін.
‒    Хотів спитати, – почав вчитель Вікторії. – Як там пані Роса?
Дейлін підняв на нього стомлений погляд.
‒    Переломи руки і ніг, СТС, капітан Рейн з командою робить усе можливе, щоб полегшити стан шоку. 
Верон похитав головою
‒    Бідолашна дитина. 
‒    Минулого разу було гірше, – додав Рудгер, – Як там наші хлопці?
‒    Важких ми відправили на Вейру у Азурі Джен.
Стало навіть смішно. Яка іронія долі. Компанія того, через кого уся ця халепа, тепер рятуватиме їм життя. 
Дейлін потер обличчя долонями, проганяючи втому. Рудгер добре розумів, як йому важко втрачати людей, це не просто команда, це ж  вірні друзі. Верон пішов. 
Адмірал Варт впав головою на стіл. 
‒    Я знаю, що важко, – тихо промовив синьоокий правитель, – та ти не маєш права дорікати їй чи забороняти. 
‒    Руде, а тобі не важко? 
Слова брата болем відгукнулися у серці.
‒    Важко, ти навіть не уявляєш. 
‒    Вибач. 
‒    Я розумію. Отак щоразу бачити скалічену і поранену дружину теж не мед. 
Зортан зітхнув. У кают-компанію увійшов сержант у формі загону Кайнона. Рудгер його не знав, та зрозумів що це Седон. Сержант трохи зніяковів у присутності Його Величності. 
‒    Адмірале. Пане Головуючий.
Дейлін кивнув дозволяючи розслабитися. Седон швидко підійшов до командира і простягнув ком. Екран розвернувся у приватному режимі. 
Рудгер мовчки чекав і бачив, як кам’яніє обличчя кузена. Мерехтливі очі спалахнули такою люттю, що Рудгер пошкодував про свою цікавість. Його обдало хвилею жару, і на мить штовхнуло свідомість у хаос. Дейлін закрив очі, глибоко вдихнув і все минулося. Він поглянув на сержанта.
‒    Я досі його веду. Ерн Роса наказала не випускати з поля зору. 
‒    Дякую. Я зараз буду.
Рудгер знову відчув рану, яка болем пекла душу кузена. 
‒    Дейле, це її шлях. 
‒    Але що залишиться у кінці того шляху? 
Рудгер опустився у крісло. 
‒    Але якщо припнути її на місці, теж нічого доброго не вийде. 
‒    Це я розумію, – Дейлін встав, – але прийняти важко. Від мене ще щось треба? 
Рудгер відчув якусь дивну важкість у душі друга.
‒    Дейліне, що з тобою?
Зортан помовчав.
‒    Що? Та нічого, я старий став, певне, от і все. Чи ж то мене таким зробили. Я прикутий тут, коли мої люди ідуть на смерть. Я мав бути з ними, а не вона. 
‒    Ти адмірал і командуєш флагманом. А вона чудово виконала завдання і не тільки те, яке мала виконати. Кожен на своєму місці. Дейліне, без тебе Лоран загине. І ти це добре розумієш. 
‒    Розумію, та прийняти не можу. Я дурію від цього усього. 
‒    Тримайся брате, ти ж Вікторії обіцяв. 
Він всміхнувся куточком губ.
‒    Скажи краще таке, твоя величність, якого біса ти зібрався нищити брами?
‒    Для нас вони не мають стратегічної цінності. Тепер не мають, а якщо їх закрити, так знайдуться ж розумники їх відновити. 
Дейлін хмикнув і вийшов.