3

3

Міото аж побілів від люті, коли зрозумів, що вийшло все геть не так, як він собі уявляв. Вірніше, можна було стверджувати, що все вийшло так, як треба, тільки хто ж знав, що той чортів зортан встигне випустити винищувачів. Корабель, на якому був Міото, ледь встиг відступити, та й то його добряче потріпали. Лишилося тільки спостерігати здалеку, як вершать своє діло «хижі птахи», і злитися від неможливості завершити розпочате. Яка радість охопила його, коли експеримент виявився вдалим, і «Яструб» охопила темрява. І яке розчарування залишилося, коли дредноут зник за межі сектору, а з ним і усі розробки молодого вченого, що створив цю зброю і розробив її правильне використання. Нехай корабель і був мертвий, та Дейлін Варт ще й досі дихав. І це гнітило молодого Азурі неймовірно. 
Лайкон, що стояв поруч із ним, вирішив порушити напружену тишу. 
‒    Пане Азурі, я можу надати вам апартаменти? Чи ж ви вирішили покинути Кардж вже сьогодні?
Міото стис кулак і зітхнув. Стало аж до крику гидко від того розуміння, що у нього, по суті, нічого не залишилося після цієї невдалої помсти. «Азурі Джен А» він віддав за цю болючу невдачу. А інші філії перестали перераховувати кошти у Адаран, поки там ішли бойові дії. Раптом він з жахом подумав, що і на перехід його корабля у нього не залишилося коштів. 
‒    Дякую. Я скористаюся вашою гостинною пропозицією. Треба дещо обміркувати, – і Міото пішов з рубки.
Десь щось пішло не так, він це відчував, так само, як відчував безмежну радість, коли почув, що «Яструб» сам ішов у їхню пастку. Здавалося, ось вона доля, нарешті посміхнулася. Та от рано радів. Доля махнула примарною удачею перед носом і одразу ж розвернулася до нього спиною. 

***

Чоловік, що назвався Джагаром, уважно роздивлявся співрозмовника. Чорні очі на засмаглому обличчі здавалися схожими на дві великі краплі смоли. І погляд їхній був таким самим – важким і липким, як смола. Кемуні, хоч і не володів здібностями менталіста, але це дуже добре відчував. 
Те, про що йшла мова, було йому близьке – вільний народ, вільне об’єднання. Та оцінивши ситуацію, він прекрасно розумів, що не все так просто. Лоран нізащо не відпустить Нар’яс. Швидше за все, до останнього буде битися за ці планети. І досить жорстоко битися, чого тільки вартий Рінт. Звичайно, тепер у повстанців проти тиранії Ради є його корабель. Але, на жаль, він досить обмежений в ресурсах і це обмежує можливості. А от дредноут Варта у такому випадку всесильний. 
Чоловік навпроти узяв келих з білим легким вином, крутнув його у руці, споглядаючи, як у світлі грає золотом напій, і всміхнувся. 
‒    Мені було дуже приємно з вами познайомитися. Я тепер і справді бачу, що підтримка в нас є і неабияка. За це вже можна сказати дякую, – він злегка вклонився. – Сподіваюся, що співпраця наша все ж таки принесе нам усім успіх і довгоочікувану свободу. 
Кемуні кивнув, відповідаючи на подяку. 
‒    Та все ж ми повинні розуміти більш чітко: на що можемо розраховувати?
‒    Мені надали необмежені повноваження, і приймати рішення я можу в залежності від потреб і обставин. 
Джагар схилив голову на бік, ховаючи посмішку у чорних вусах. 
‒    Мій правитель буде дуже радий це почути. 
Кемуні кивнув і ковтнув вина. Пити зовсім не хотілося, та він не бажав видатися нечемним. 
‒    Пане Матс, то які будуть наші перші кроки?
Гість глянув у чорні очі співрозмовника.
‒    Ми прибули зовсім недавно, я ще веду розвідку.
‒    Тоді у мене є одна ідея, – Джагар осушив келих і налив собі ще. – «Яструб». Це верліанський дредноут, може чули?
Капітан знову кивнув.
‒    Ця пташка добряче завинила перед моїм народом, – голос його зробився сухим, наче в горлі в мить пересохло, чоловік ковтнув вина, – та я не про помсту зараз, не подумайте. Якщо ми першим ділом не нейтралізуємо «Яструба», ви нічого не зможете зробити. 
‒    Так, це я добре розумію, і я готовий всіляко допомогти вам у цій справі. 
Очі Джагара зробилися холодними і колючими, сповненими ненависті і рішучості. 
‒    Дізнавшись про ваше прибуття у наш світ, мій правитель і його радники довго розмірковували на цю тему. І є деякі думки, для початку. Коли вам цікаво, я з вами охоче поділюся, а ви вже вирішите, чи варто воно вашого часу, чи є якийсь інший спосіб прибрати Варта з поля, хоч на деякий час.

***

У невеличкому кафетерії було майже порожньо. Та все ж заклад працював. Ця частина міста вважалася відносно спокійною. Станція швидкісного потяга, навколо якої розташовувалися житлові та торгові квартали не становила загрози. Та й узагалі, як можна скидати бомби на мирних жителів? Вікторія глянула на дівчину з малям, що снідали за столиком поруч. Десь далеко чулися вибухи. Та місцеві, здається, не помічали їхнього звуку. Кожен займався своєю справою: жінка біля стійки від нудьги протирала склянки, її син пив каву, бо відвідувачів зібралося зовсім небагато і він вже встиг рознести усі замовлення, маленька дівчинка років чотирьох длубалася у тарілці, вочевидь, страва не викликала в неї захоплення. Мілан припинив жувати свій стейк і підняв здивований погляд на подругу.
‒    Вік? Усе нормально?
‒    Так. 
‒    Справді?
Вона зітхнула і дістала невеличку записуючу штукенцію, якою зазвичай користуються журналісти. Вікторія виклала її на стіл і довго дивилася, пригадуючи свої почуття, коли переглядала останні новини з Істару. Кудись поділася рішучість і бажання знищити усе навкруги. Коли далеко і не бачиш унизу людей, здається, усе просто. Треба обов’язково спитати у командора, чи насправді це так. Хоча, вона чудово розуміла, що відчуває Варт щоночі, закриваючи очі. 
Дівчина підвелася з-за столику і пішла до господині закладу. Вона навіть змогла вичавити з себе усмішку. Бахнуло десь зовсім близько. Вікторія здригнулася і повела плечима.
‒    Не місцева? – запитала жінка, поставивши склянку на полицю. 
‒    Ні, – Вікторія виклала диктофон на стійку і вмостилася на табуреті. – Вибачте, ми б могли поговорити ?
Жінка глянула на репортерську цяцьку, криво всміхнулася і кивнула.
‒    Ми з Асару, – пояснила Вікторія. Здалося, що у її язиці раптом з’явилася ціла купа кісток. 
‒    Так, далеко вас закинуло. То що ж ви хотіли, молода пані?
Пристрій на столі блимав синім вогником.
‒    Так, далеко. Хотіла своїми очима побачити війну. 
‒    Та що ж на неї дивитися? – жінка увімкнула кавоварку, Вікторія не відчула ворожості, здалося жінці було байдуже. – Даремно така молода сюди прилетіла. Звідси тікати треба.
Вікторія узяла запропоноване горнятко кави. Думки роїлися у голові, але жодної нормальної не було. Мілан глянув на неї і неквапом продовжив сніданок.
‒    Тікати… Я хотіла б розповісти про війну своїм співвітчизникам. Знаєте, Асар якийсь досить байдужий до чужого горя, – вона уважно дивилася за господинею закладу. 
Та важко зітхнула. 
‒    Ну може і не байдужий, але наляканий. Вони не хочуть знати, що тут відбувається, наче закривши очі, вони зможуть захиститися. Я вважаю – не можна не звертати уваги, – Вікторія говорила, намагаючись повірити у свою ж «легенду».
Жінка кивнула. 
‒    Можливо й так.
‒    Я хочу дізнатися правду. Знаєте, дивишся усі ці центральні канали…
‒    Ох, дитино, – вона й справді була на вигляд трохи старша за Валерію, – чи ж є у війні та правда… Нас знищують – ось уся правда. А заради якої ідеї, чи чиєю зброєю – не важливо. 
Вікторія хотіла заперечити, та вчасно прикусила язика.
‒    Війну розпочали без нашої згоди. 
‒    Але ж ідею треба відстоювати? 
Жінка примружила очі.
‒    Ви молоді, ви ще так думаєте. 
‒    Але ж не можна терпіти, коли вас пригнічують, не дозволяють розвиватися у повній мірі. 
‒    Особисто мене ніхто не пригнічував. Я непогано жила і при старій владі. Хтозна, що буде при нові, коли узагалі ця війна скінчиться. Чи ж аравам урветься терпець і вони знищать нашу планету. 
‒    Тоді чому ви не попросили прихистку у мирному світі? Поки що їх вистачає. 
Жінка хмикнула і знову узялася за склянки. 
‒    Це мій дім, дівчино. Я прийму будь-яку владу, аби тільки вона повернула мир у цей дім.
Вікторія сьорбнула кави, гірка на смак, запашна, справжня, вона мала б збадьорити, та смак від розмови зіпсував усе. 
‒    Дякую.
Вона підвелася і пішла до Мілана. 
‒    Цікаве інтерв’ю? – він відпив холодного яскраво-зеленого напою. Та погляд казав, що відповіді зовсім не треба. Це було швидше не питання, а докір. 
Вуха відчули звук. Затремтіли величезні скляні стіни кафе. Вікторія аж пересмикнулася. Вона приклала ком до терміналу оплати, і вони узявши свої рюкзаки вийшли на порожню вулицю.
‒    Вік, зрозумій – такі розмови можуть лише нашкодити.
Тихо промовив Мілан беручи її за руку. Сірі очі глянули на нього з мовчазним питанням.
‒    Ти тут заради справи. А такі розмови зближують з місцевими. Що може стати на заваді. Ну, ти ж розумієш?
Так, вона добре розуміла, можуть стати на заваді у той час, коли доведеться приймати миттєве рішення, від якого може залежати життя. Може стати на заваді активації вибухівки, чи ж пальцю на гачку гвинтівки. Людина і офіцер зараз просто рвали душу на частини. 
‒    Не стане, Мілан. Я все добре розумію. Просто хочеться збагнути, чому все так вийшло. Мій світ горить і мені цікаво, що стало причиною насправді, – вона швидко пішла уперед.
Мілан похитав головою, зітхнув і підняв руку вказуючи на щось. А там був велетенський екран прямісінько перед носом, на розі площі. Симпатична дикторша у суворому костюмі і таким же виразом обличчя доповідала про черговий підступ Ради. Вони обоє спинилися, задерши голову. Ранкові новини розповідали про звірства загарбників і їхніх поплічників, про подвиги бравих вояків спротиву, які не шкодуючи життя намагаються звільнити свій народ. 
‒    Гвинтівка не зброя, – тихо сказав Мілан, – це так, цяцька, яка багато лиха не накоїть. Оце зброя масового ураження, – він вказав на пристрій який досі був у неї у руці. – Люди, більшість, схильна до впливу. Тому, мала, істина у кожного своя. І в тої жінки у кафе вона дуже різниться з твоєю. Вплив на свідомість це страшно. Командор ніколи не забороняв підключатися до каналів новин у будь-якому об’єднанні. Та от коли «татусь» заставав нас за цим зайняттям, ми отримували добрячий наганяй. Він казав, що коли комусь не шкода своїх мізків, то він може і сам допомогти їх позбавитися більш гуманним методом, ніж новини. Таке вже життя. Ти не ображайся. Я трохи старше,– і він посміхнувся своєю чарівною, милою усмішкою.
Десь прогриміла черга вибухів. 
‒    Господи, яка дурня… 
Вона дивилася на екран, де її товаришів по зброї і думках змальовували дикими звірами, і в серці ставало холодно.