2

2.

Вікна, пробитого Вартеком у орбітальній сітці супутників, вистачило рівно настільки, щоб пірнути у безвість синього океану. Вікторія уважно вслухалася у останні перемовини свого друга і сержанта Ігара Седона, що повинен був замінити команді диво-хакера з «Яструба». Та навряд чи хто може це зробити. Хлопчина з робітничого району Грана, без освіти, без грошей, але він був генієм. Доля іноді вміє винагороджувати за негаразди. Вікторія всміхнулася.
Катер без перешкод дістався берега, та довелося почекати, доки сяде сонце, щоб часом не привернути зайвої уваги надто цікавих жителів містечка, розташованого тут. 
Вікторія сиділа на крилі бойової машини, вдивляючись у темні хвилі. Стало якось трохи не по собі. Дурне відчуття невпевненості роздирало свідомість і душу. Хлопці, натхненні її імпульсивними діями у минулому, підуть за нею хоч в пекло і з посмішкою. Та треба хоч знати приблизно, як знайти туди шлях. А цього знання зараз саме бракувало. 
‒    Седоне?
‒    Так, ерне. 
‒    Що ми маємо? 
‒    «Яструб» мовчить. Увімкнулися у тутешню мережу за допомогою шпигуна на орбіті. Все чисто. Можемо без перешкод прослуховувати їхні інформканали. 
‒    Дякую. 
Поруч вмостився Мілан. Він затягнувся гірким димом і випустив його у темряву сивими кільцями. Вікторія хмикнула і увімкнула комунікатор, оновлюючи дані. 
‒    То що будемо робити, ерне? – зеленоокий капітан уважно стежив за її обличчям, наче чекаючи, що зараз почнеться черговий напад сліз на плечі.
Вікторія стисла зуби, запихаючи невпевненість десь у глибину душі, яка зараз просто тряслася від жаху. Де ви уроки тактики полковника Алмата? 
Мапа, розгорнута над долонею, засвітилася різнобарв’ям кольорів. Величезне місто мерехтіло у променях, розгортаючи район за районом. 
‒    Це оновлена інфа. Все, що червоне – захоплена ворогами територія. 
Мілан свиснув. Розгорнув декілька позначок. Увімкнув свій ком. Тепер у повітрі мерехтіли вже декілька мап. Він порівнював міста і розташування сил. 
‒    Так… маємо не дуже сприятливу ситуацію…
Вікторія зітхнула.
‒    Поки не отримаємо перевагу на орбіті, тут все погано. Оці от залишки наших – це військові бази та промислові об’єкти, звичайно їх легше утримувати. Та чи довго вони зможуть це робити. 
‒    Добряче потрусили у Адарані сили Лорану. 
‒    Мілане, – сірі очі колючим поглядом зміряли товариша. 
Він всміхнувся. 
‒    Мовчу. То як підемо? Рватися уперед на барикаду сенсу нема. 
Вона вилаялася. 
‒    Прикриття №3. Ми з тобою увійдемо у місто. Спробуємо дізнатися, що до чого. Раілле теж піде, буде нас вести потихеньку. 
Вікторія увімкнула загальний зв'язок з усіма.
‒    Ми з капітаном Карсо ідемо у місто під виглядом журналістів з Асару. Раілле, ти теж ідеш. Будеш нас прикривати по-тихому. Седон, ти лишаєшся тут з лейтенантом Дізом. До речі, твій супутник доб’є до Лему? Чотириста вісімдесят кілометрів. 
Седов хмикнув.
‒    Та має добити.
‒    Добре. Тоді на тобі зв'язок. Як тільки з’явиться «Яструб». Зв’язуй нас із ними. 
‒    Слухаюся.
‒    Лейтенанте Діз, ні в якому разі, ні за яких умов не світіться, особливо до прибуття підтримки. Відведете катер на безпечну відстань і там і лишаєтесь. 
‒    А коли вам потрібна буде допомога?
‒    Я сказала – ні в якому разі. Ви маєте дочекатися командора. 
‒    Слухаюся. 
‒    Усі інші з усіма нашими причандалами рухаєтеся тихо і непомітно у напрямку Метширу. Це західні райони Лему, Зурі, зараз дам уточнену інформацію з помітками. Тепер ця частина міста майже мертва. Але там є де сховатися. І раптом, що станеться, ми будемо намагатися дістатися саме туди.
‒    Це, я так розумію, військовий космопорт? – запитав Зурін.
‒    Не зовсім так, це база повітряних сил, – далекий спогад дитинства яскраво спалахнув у свідомості. – Її зрівняли з землею. 
‒    Так, бачу. 
Вікторія проглянула розклад транспорту, який ще й досі курсував між містами Едеру, не зважаючи на війну. З Оклаю за півтори години відходив потяг на Лем. 
‒    Зурі, треба, щоб ви непомітно сіли на цей потяг. Зійти потрібно у Садорі, це передмістя Лему, а далі через ліс простіше. 
‒    Зрозумів. 
‒    Потяг у Садорі не робить зупинки, – вона всміхнулася. 
‒    Дякую, ерне, – почулося з того боку, – і від хлопців теж подяка. 
Мілан, що сидів поруч, дістав нову сигарету. Вікторія зітхнула. І вимкнула зв'язок. 
‒    Як думаєш, що в нас вийде?
Він видихнув сивий дим. 
‒    Та то вже будемо бачити по ситуації. Дивлячись, що ми зможемо знайти у Лемі. І я б порекомендував Седону, поки ми не дамо команду, не нацьковувати шерна Варта на наш сигнал. Якщо вони впораються на Істарі і примчать сюди, ми можемо втратити Лейтона. 
Вікторія кліпнула. Мілан мав рацію. 
‒    Седоне, коли «Яструб» вийде на зв'язок, передайте їм, хай поки ми не відзвітуємо, ідуть в невидимості, – Вікторія в мить відчула у роті гіркий присмак. – І якщо вони не вийдуть на зв’язок, чуєте хлопці, якщо «Яструб» буде мовчати, тоді нам просто необхідно буде дістатися до терміналів. 
‒    Чому? – поцікавився Томаш.
Важке мовчання. 
‒    Бо коли командор не прибуде сюди за годин десять, – пояснив Мілан, беручи на себе найважчі слова. – Це означає, що вони втрапили у халепу, як мінімум. Тільки ж не поплутайте символи кодів, бо безодню Гіса ніхто не відміняв. 
‒    Що? 
‒    Безодня Гіса – так називають той простір, у який потрапляють кораблі і люди, коли був введений некоректний код, чи ж термінал переходу знищений. Звідти не повертаються, – пояснив Седон. 
‒    Все, нам час збиратися, – Вікторія рішуче підвелася. 

***

Молодий чоловік задер голову, мружачи очі на ясному сонячному світлі. Повітря тут було зовсім інше, сповнене геть інакшими запахами і звуками. Він швидко зробив крок уперед і опинився на рухомій платформі тротуару. Табличка екрану спалахнула райдугою, як тільки нога торкнулася платформи. Кемуні секунду роздивлявся пристрій, хмикнув і увів потрібну адресу. Сьогодні був довгоочікуваний, але небезпечний і ризикований день. Порушивши усі статути, молодий капітан, користуючись своєю владою, покинув корабель, заборонивши будь-кому сходити бодай на станцію, не те що на планету. Пішовши униз під невдоволені крики послів Ірілії, він заборонив їм приймати будь-які рішення під час його відсутності. А першому помічнику і вірному товаришу наказав тримати руку на пульті дестабілізатора ядра. 
Матс наполягав на тому, щоб Кемуні узяв із собою хоч двох охоронців, та капітан резонно відмітив, що на планеті з мільярдним населенням загубитися легше одному, раптом щось піде не так. Звичайно, Кемуні не мав великого досвіду у диверсійній діяльності, та от деякі обставини, які він з’ясував, прибувши у Лоран, змушували його діяти саме так. І до того моменту, доки він не з’ясує правду про Озор, Кемуні вирішив, що не дозволить радникам ступити на будь-яку планету. І причини він пояснювати не повинен. Хай казяться і пишуть рапорти. 
Він розмірковував над майбутньою зустріччю, над своїми подальшими кроками, дивлячись крізь повітряні траси заповнені аеромобілями, та скляні будівлі і башти, що тягнулися до хмар. Кера приблизно двісті років тому отримала статус перенаселеної. З населенням близько шести мільярдів планета почала задихатися під куполами. Тому тераформована Рінт стала порятунком Нар’ясу. Десь кольнуло у серці при згадці мертвої планети. Яке варварство… Він зітхнув. Платформа спинилася і капітан зійшов на поріг великого розважального центру. Кемуні поглянув на час. До зустрічі лишалося ще декілька хвилин. У середині велетенського холу народу зібралося – не пройти. Райдужне світло бігало по струменям водограїв, симпатичні дівчата у променях голографів запрошували гостей відвідати різні атракціони і ресторани. Люди, переважна більшість тут були люди. Кемуні обвів поглядом натовп і попрямував до потрібного ресторану. Він не звик до таких натовпів, його власна планет тішила спокоєм та тишею. Він завжди мріяв жити у тиші серед лісу. Тому тут молодий чоловік, одягнений у темно-зелений костюм, почував себе трохи незручно. 
На вході у ресторан його чемно привітав служник, отримавши необхідну інформацію, вклонився і повів гостя до потрібної зали. Спочатку ідея зустрічі у людному місці викликала у Кемуні подив, та тепер він зрозумів чому. Служник провів його затишну залу, розділену червоним оксамитом на зручні кабінки, усі вони були звукоізольовані принаймні з середини, бо приємна тиха музика зовні проникала крізь оксамитові завіси. Кемуні вмостився на зручному дивані і замовив каву. А за хвилину оксамитова занавіска прочинилася, і в середину увійшов високий смаглявий чоловік у синьому гаптованому золотом наряді, що чимось скидався на халат. Його чорні очі зупинилися на обличчі капітана, губи сховані у пишних вусах торкнула посмішка.
‒    Пане Матс. Радий вас вітати на нашій планеті, – велика сережка з синім каменем сяйнула у променях м’якого світла. 
Кемуні підвівся і простягнув йому руку.