3

3.
Білий пішак ненадовго завис над дошкою у тонких пальцях Головуючого. Він поглянув на дошку, на зоряні мапи, «d2-d4» закінчив хід Рудгер.
Князь зітхнув, роздивляючись ситуацію на полі:
‒    Це може бути небезпечний хід.
Рудгер всміхнувся. 
Тоді день починався так само нудно, як і всі інші. Хотілося утекти чимдалі звідси. Бо від усіх перемовин хотілося вовком вити. Одне і теж, десятки разів. 
‒    Ваша Величносте, – Маріе низько вклонилася. – Посол Істару Доріан Аріно просить прийняти його. 
‒    Маріе, передайте, будь ласка, послу, що я вислухаю його перед нарадою. 
Він стяг з себе просяклу потом чорну майку і витер обличчя. Тренажери хоч трохи вгамовували свідомість, яка була на межі вибуху. 
‒    Ваша Величносте, посол наполягає на особистій зустрічі і саме зараз. Каже, що це терміново. Він вже тут.
‒    Тут? – здивувався Рудгер, – Зараз?
Цей новий посол виявився цікавою особистістю. По-перше, він домігся дозволу для населення носити чіпи захисту від менталістів, і не тільки для свого об’єднання, більшість радників приєдналася до його вимог. Навіть Рудгер усвідомлював, що їхні доводи розумні, головне «як вчасно», і нікуди не дінешся. Декларуємо ж демократію, суцільний альтруїзм і вселенську слухняність щодо справ Лорану. Ми ж не бажаємо записуватися у жорстокі диктатори з нападами параної. Хоча, ця параноя частіше за все і не параноя взагалі, а обґрунтовані підозри. Тільки ж як ти доведеш це у суцільному хаосі? А тут цей розумник знайшовся. І на черговому засіданні Великої Ради давай боротися за права людей. 
‒    А нехай йому…
Дейлін би послав його у шлюз без скафандру, і сказав, що це необхідність зумовлена військовим станом. Так от ні ж, цей нестерпний зортан і тут відкараскався. Пославшись на той самий військовий стан, залишив у Раді замість себе нещасного Асгура. І зараз міг бути присутній на збіговиськах людожерів виключно, коли сам цього хотів. 
‒    Добре, я його прийму, коли він вже тут. За десять хвилин у кабінеті.
І «правитель поневолі» побіг у душ. 
Прибравшись як на парад (Рудгер вирішив, що перед цим розумником буде грати Його Величність так як слід) він сидів у кабінеті з дуже заклопотаним виглядом. Першою, як завжди, зайшла Маріе. А далі все стало схоже на якийсь дивний сон. Рудгер не міг сказати чи кошмар це, але відчуття були якісь недобрі. 
У кабінет з гордим і задоволеним виглядом вплив Аріно. Він картинно вклонився. А очі сяяли так, наче там, за дверима, йому купу дотепних жартів розповіли. Рудгер трохи здивувався такому повороту, та потім узагалі на мить скам’янів. Охоронці Його Величності вели за послом жінку, яку Рудгер дуже часто бачив у страшних снах і досі. Жінка йшла мовчки, гордо піднявши голову. 
Рудгер стис кулак, стримуючи тремтіння в пальцях. 
‒    Вітаю вас, пане Головуючий, – посол всміхнувся. – Я вирішив зазирнути до вас, скажімо так , неофіційно. І не з порожніми руками. Не подумайте нічого поганого. Я зовсім не намагаюся підкупити Вашу Величність. Просто спало на думку, що для початку плідної співпраці, маю довести свою відданість якимось гарним і корисним подарунком. Та що ж можна подарувати тому, хто вже й так має усе? Отож я от що придумав. 
‒    Марате, – прохрипів Рудгер. 
Він ніяк не міг вирішити чи радіти йому з цього приводу, чи навпаки. 
У очах жінки Головуючий помітив примару сліз. Та коли він підійшов, вона лише вище задерла підборіддя. 
‒    Я багато чув про те, що ви знайомі, – продовжував Доріан, – і що це знайомство відбувалося лише на полі СБ Адарану. Тому я вирішив виправити цю несправедливість, – посол знову вклонився. – Ось здається і усе, що я хотів сказати Вашій Величності. 
Посмішка гостя зникла, а погляд змінився. Рудгер глянув на посла. Який чудовий актор… Та для політика такого рангу і у такий час, це неабиякий комплемент. Чому ж так хочеться перестріляти більшу частину радників? Чому ж зараз так боляче усередині, наче це не Марате в полоні, а він сам?
Рудгер зазирнув у очі жінці, яка наводила на нього жах навіть через багато років. 
‒    Що ж я можу сказати, люба, ласкаво просимо. А вам, – Рудгер повернувся до посла, – я навіть не знаю, безумовно, я безмежно вдячний за такий подарунок. Але вам не здається, що викрадати таку персону, це може бути дуже небезпечний хід?
‒    Ми одну справу робимо, Ваша Величносте, – він знову вклонився і пішов, залишивши Його Величність наодинці з Марате, страхами і варіантами розправи, які він вигадував після полону Вікторії. 
Чорний пішак з руки князя опустився на дошку, зайнявши місце білого «с5-d4».

***

Дорога світлою змією вилася по темно-зеленій горі, тікаючи униз, ховаючись у безмежних заростях і чагарниках. І варто було лише втікачеві зробити один необережний крок, як натренований погляд знайде його. І тоді вже нічого не врятує порушника закону. 
Раілле ще раз глянув у приціл. Десь знизу сполошилася зграйка пташок. Можливо, ціль, а можливо, й хижак вирішив пообідати. Невеличкий горбок вкритий сухою травою ворухнувся і перетворився на високого чоловіка. Обличчя якого зараз було кольором схоже на сіре каміння, видавали лише яскраві, світлі очі горіхового кольору. Раілле обережно закрив дорогоцінний приціл і швидко повернув до табору . Зараз не хотілося повертатися у задушливий, вологий, та такий рідний ліс. Хотілося з’ясувати все до кінця. Треба поговорити з дядьком. Аргіл мав би вже повернутися. Стало трохи лячно, бо замість допомоги можна і кулю дістати, але він мав це зробити. 
За похмурими роздумами Раілле навіть не помітив, як минула година.
‒    Агов, Хорт, чому ти такий насуплений? – окликнув його Майло, який як раз розвантажував гелікоптер. – Невже є діло, яке тобі не по зубах?
‒    Майло, Аргіл з вами повернувся?
‒    А то ж як, – почувся голос дядька. 
Юнак зазирнув за машину. Аргіл сидів на ящиках з сигарою у зубах.
‒    То як твоє завдання? – його очі, як завжди, були схожі на темну кригу, – Чи ж то безталанний кухар правий?
Майло фиркнув на таке зауваження керівника і потаскав якусь діжку до себе у хатину. 
‒    Розмова є, – Раілле опустив зброю на землю. 
‒    Я слухаю, – дядько видихнув сивий дим.
Юнак дістав з кишені невеликий планшет. Аргіл крякнув і узяв його. Проглянувши усі сторінки, він випрямився і струсив сивіючою головою. Потім глянув на небожа. Його широкі плечі опустилися, а на обличчя ліг важкий відбиток втоми. 
‒    Якщо ти питаєш поради, то будь ласка: викинь оцю штукенцію у багаття. 
‒    Але ж дядьку, як же закон? – прошепотів Раілле, він не бажав, щоб про це знав іще хтось.
‒    Ми не закон. Ми зброя закону.
Юнак сів поруч з ним. 
‒    Зброя…
Дядько мовчки повернув йому планшет.
‒    Хіба ж зброя іноді не дає осічки? – тихо, сам до себе прошепотів Раілле