2

2.

Білий кінь піднявся над дошкою. Рудгер глянув на князя. Цей незворушний, холоднокровний, вправний політик і правитель завжди викликав у нього захоплення. «f3» – зайняла своє місце фігура. 
Гавред ковтнув вина, обдумуючи відповідь. 
Коли Рудгер був простим чоловіком, не підозрюючи, яка доля чекає попереду, то завжди думав, що саме цих якостей не вистачає кузену, для того, щоб стати головнокомандувачем. Та зараз самому хотілося хоч трішки бути схожим на князя. Бо ж та жахлива зустріч з радниками, яка відбулася з самого початку, добре показала йому наскільки він неумілий і необізнаний правитель. Спогад яскравою картиною розгорнувся перед очима:
Голова боліла нестерпно. Хотілося зараз же усіх повиганяти і просто посидіти у тиші. Його Величність підвівся зі свого місця і пішов до великого вікна. Можливо, це було неправильно, можливо, це вказувало на його слабкість і нестриманість, та зараз йому ой як була потрібна підтримка кращого друга. Який теж не всидів у своєму кріслі. 
І його він теж ненавидів. 
Від усього почутого зараз за столом Великої Ради, світ ішов обертом. Головуючий ніяк не міг збагнути, що відбувається, бо ж у всьому сказаному цими людьми, не було і дещиці конструктиву, за який можна було б ухопитися. 
Шерн Варт мовчки стояв, дивлячись на авто, що пропливали повз вежу. Минуло вже півтори години, а продовжувати цей цирк відпало бажання ще хвилині на двадцятій. 
‒    То як бути з біженцями з Озору? – порушив нарешті мовчання адмірал Лаван. – В нас їх близько півтора мільйони, і станції, які ми змогли надати тимчасово, не можуть довше їх приймати. 
‒    Шерне Варт, – він намагався якомога спокійніше, а самому здалося, що голос ледь не зірвався. 
Дейлін озирнувся на Лавана.
‒    Я думаю, Горут у змозі прийняти усіх, хто захоче будувати свій новий дім там. Населення мало, а планета досить багата у силу кліматичних умов і надр. Світлий князь, коли Його Величність накаже, дасть усі необхідні дозволи і транспорт. 
Рудгер кивнув з полегшенням. Бо ж сам і гадки не мав, що має робити з такою кількістю неприкаяних людей.
‒    До речі, про надра, – раптом підняв голову радник Нар’ясу. – Нар’яс втратив усе, що в нас було. Втратили процвітаючу заселену планету, втратили багате родовище «зоряної крові». Думаю, не треба нагадувати, що нашими людьми пожертвували, заради спасіння усього Лорану.
Рудгер явно відчув хвилі люті, гніву і болю, які зараз намагався придушити Дейлін.
‒    Чого вам треба, Рівене?
Рудгер, як і кузен, добре чув наголоси радника. 
‒    Я хочу справедливу компенсацію для свого народу.
Синьоокий правитель всміхнувся дуже чемно і стримано, хоча він побоювався, що хтось може таки постраждати, бо сам знаходився на межі зриву. 
‒    Ви повинні зрозуміти – війна ще не скінчилася. 
‒    Але для Озору ви знаходите цілу планету. 
‒    Рінт була знищена, планету не встиг покинути ніхто. 
‒    Так. Але усі зв’язки: ділові, торгові; тісний обмін товарами, послугами… Міді і Кері теж потрібна допомога. У нас глибока криза. 
Блискавичний рух. Рудгеру здалося, що це він вибухнув люттю, та, хвала богам , це за нього зробив Дейлін. Рівен не очікував, що отак от висітиме у повітрі, тож зараз мав дуже переляканий вигляд. 
‒    Компенсацію? – прохрипів Варт, – Та я б тебе зараз з усіма вашими генералами і правителями за зраду б стратив. Бо коли б не ваша жадібність і зарозумілість, люди Рінту залишилися б живі. Ви намагалися приховати від Ради цінність Ірфану1, щоб отримати неабияку вигоду у свої власні кишені. Шукали покупця, який би заплатив дорожче, не зважаючи на усі домовленості з Лораном і Радою. І цим самі ж запросили до себе ворога. Навіть тоді посол не вважав за потрібне розповідати правду. І якби не випадок, – майже гарчав адмірал, а його пальці все сильніше стискали комір Рівена, – якби не прикрий випадок, вже б доброї частини Лорану не стало, а може й усього.
Рівен хоч і носив зараз мундир і військове звання, та справжнім військовим не був ніколи. Він був фінансистом, одним з довірених осіб нового керманича об’єднання Нар’яс.
‒    І зараз ти, мерзото, наважуєшся говорити про компенсацію?! Війна досі триває, і щогодини гинуть люди, бо такі жадібні потвори, як ти, зажадали більше грошей і примарної свободи. Хіба ж вам мало було доходу з процвітаючих планет, не кажучи вже про кількість сировинних додатків, якими володіє Нар’яс? 
Зараз Дейлін говорив усе те, що не міг сказати сам Головуючий. Хотів би, та не міг. Це була гірка правда. Але політика її не терпить. Треба посміхатися, а це нестерпно.
‒    Шерне Варт, – довелося додати силою , бо Дейлін не хотів розтискати пальці 
Рудгер повернувся у крісло Головуючого. 
‒    Пане Рівене, я цілковито підтримую слова адмірала Варта. Мова про компенсацію Нар’ясу буде лише тоді, коли у всьому Лорані запанує мир. Не ми бралися змовлятися з ворогами. Зараз нам потрібно відвоювати те, що вже втрачено. Бо навіть, якщо Верліанський Союз і відступив, та бруд якого вони залишили у головах багатьох людей, досі штовхає їх на братовбивство. Зараз, у першу чергу, мова має йти про порятунок того, що ще можна врятувати. А це Вейра, Асар, Малівен, Верден. І ще ціла низка брам, які знаходяться на нейтральній території. Бо той, хто контролює брами – той контролює ситуацію. 
Гавред потер підборіддя і всміхнувся, чорний кінь піднявся над дошкою. «b8-c6». 

***

Вікторія сиділа за величезним круглим столом з цілою купою екранів. Зараз тут було тихо і темно, а колись кипіло життя. Лише яскраві рядки даних мерехтіли у темряві. «Яструб» ішов давно забутим курсом. Війна змінила корабель, змінила його маршрути і звичне життя. 
Поки не було ніяких бойових дій, і дредноут поповнював необхідні запаси ресурсів, у неї з’явився час подумати у спокої над усім, що сталося. Командор відбув на Горут з якимись дуже важливими питаннями щодо переселенців, а вона униз не пішла. Не хотілося посміхатися, не хотілося нікого бачити. А там був Мідар, і він обов’язково б почав розпитувати. Вікторія зітхнула, пригадавши свою першу справжню роботу. Як тоді було весело, не дивлячись ні на що. Спогади про далекі події викликали посмішку. Та знову зітхнувши, вона узялася за працю. 
Рада поки не надіслала ніяких бойових розпоряджень, тож з’явилася нагода перевірити дані з зондів, про які, мабуть, вже всі забули. Дізнавшись, де саме зараз «Яструб», Вікторія знайшла записи Контар про зонди і навіть вмовила ерна Карвана трохи скорегувати курс корабля, щоб отримати останні відомості з цих зондів. Тому тепер, як тільки закінчувалося її тренування у спортзалі, Вікторія бігла сюди і копалася у купі даних про зоряні системи. У більшості випадків, щоправда, дані ці лишалися малоцінними. 
З цілої купи непотребу, поки що знайшлося аж дві потенційно хоч для чогось придатні системи, навряд чи вони коли-небудь стануть густонаселеними, судячи з аналізу, а от корисних копалин там вистачало. Зробивши потрібні позначки, Вікторія знову відволіклася на роздуми про своє життя. Без роботи дослідника, раптом, воно здалося якимось порожнім. 
Вікторія відпила кави, струсила головою, проганяючи набридливі думки, і вивела нову порцію даних на екран. 
‒    Агов! Мій найчарівніший командир!
Мілан гепнувся у крісло поруч. Його очі просто сяяли, а на обличчі застигла трохи придуркувата посмішка. 
Вікторія зітхнула, бо зараз вона хотіла побути у тиші, а з Міланом це автоматично ставало неможливим. Вона прибрала свою каву подалі і, розуміючи, що він так просто не зникне, вирішила поговорити. 
‒    Мілане, ми, здається, зранку бачилися. І узагалі, як ти мене знайшов? Я Ружету наказала, щоб він мовчав. 
Товариш лише рукою махнув і відхилився у кріслі. Вікторія помітила на ньому парадний кітель. 
‒    Та то не проблема, для мене. Я ж твій охоронець і маю завжди знати, де ти. А якщо чесно – мені старий сказав.
‒    Кайнон? – здивувалася вона, бо і Аріна просила не видавати її схованку. 
‒    Так, – посмішка Мілана стала ще ширшою. Він помовчав. – Агов, мала, ти нічого не помічаєш?
Вікторія відклала стило і розвернулася до нього. Ну звичайно, нарешті дійшло, чому Кайнон сказав, де її шукати. В комірі Мілана у слабкому світлі блищали капітанські відзнаки. 
‒    О! – вона всміхнулася, – мої вітання, ерне Карсо. І коли наказ прийшов?
‒    Три години тому. Ерн Зенал вирішив, що досить мені вже ходити в лейтенантах. Тож, ха! Вітайте мене. А Зурі в нас тепер лейтенант. 
Вікторія погладила його по плечі. 
‒    Я рада за тебе, друже. Коли святкуємо? Ти ж не просто похизуватися прийшов? 
‒    Ні, звичайно. Увечері. Старий зараз на нараді у командування. Ти ж будеш?
‒    А як же, – всміхнулася Вікторія.
Мілан не поспішав іти. Все одно робити нічого, нехай молодняк лейтенанти ганяють. 
‒    А чим ти зайнята? 
‒    Та, таке, – вона махнула рукою, – дослідницька рутина. Згадала, раптом, на кого вчилася. 
‒    Доброго дня, ерни.
Від того чіткого холодного голосу її в жар кинуло. 
‒    Іще раз мої вітання, ерне Карсо. Ді Роса.
Вікторія втупилася в чашку з кавою. 
‒    Дякую, командоре, – посмішка Мілана стала ще ширшою. 
‒    Я можу поговорити з пані Росою, – запитав Варт, – віч-на-віч? 
Серце Вікторії підскочило десь аж у горло. З минулої розмови в неї так і не виникло бажання на нову. І вона була щаслива, що адмірал зайнятий справами, і вільного часу у нього мало, та вочевидь усі справи скінчилися. 
‒    Звичайно, не буду вам заважати, – Мілан попрямував до дверей. – Вік, увечері, не забудь. 
Вона кивнула. А Варт, дочекавшись поки за капітаном Карсо закриються двері, вмостився на краєчок столу і глянув на неї. 
‒    Нарешті я тебе знайшов. 
‒    І вам Кайнон розповів?
‒    Арін? – він підняв брови. – Ні , ти що! Мені чомусь здається, що він і під тортурами не розповів би. Розумієш, роль «весільного батька» йому так сподобалася, що Арін і досі вважає, що захищати тебе, навіть від мене, його святий обов’язок. 
Хотілося, звичайно, щоб обличчя залишалося серйозним, та зрадлива посмішка все зіпсувала. І він помітив. Всміхнувся у відповідь, та раптом погляд темних очей згас.
‒    Алі доповів мені про твоє прохання. До того ж Ружет, хоч і беріг твою таємницю, та не підкоритися наказу він не може. Вікторіє, що все ж таки сталося?
Вона знову втупилася у чашку. Він зітхнув дивлячись у стіну.
‒    Я розумію, помилився. Та ти теж зрозумій. Я не хотів, щоб ще й тягар Рінту гнітив твою душу.
Вона облизала пересохлі губи. 
‒    Про це ми з вами вже говорили.
‒    Тоді що ж сталося? Я не розумію. 
‒    Про що ви?
‒    Про те, що змінила розклад занять і чергувань. Я ніяк не можу впіймати тебе бодай на декілька хвилин. Ти стала просто невловима, – він зітхнув. – Мені вже почало здаватися, що ти дивним чином зникла з корабля. 
Вікторія заплющила очі. Їй було дуже важко зараз чути його тихе запитання. 
‒    Я хочу знати, що сталося. Я розумію – був неправий. Та все ж, після наших з тобою пригод на Раді, я не очікував такої реакції. 
Було важко не те що говорити, навіть думати, коли він був поруч. 
‒    Я образив тебе? Зробив щось не так? – на мить у його голосі почувся відчай, і це вкрай збентежило її. 
‒    Що ви, ні. 
Командор роздивлявся свої руки. 
‒    Я чомусь вирішив, що ми вже все з’ясували ще тоді, падаючи на зірку. 
Вікторія відчула, як спалахнули її щоки від спогаду. 
‒    Так, та якось занадто швидко події стали розвиватися. Мені треба розібратися у собі…
Командор мовчки чекав. 
‒    Ця війна… – серце мало не вибухнуло і почало шалено калатати.
Вікторія потерла шию. У спокої, коли був час на роздуми і спогади, поверталися усі жахіття пережиті у минулому. Про це говорити зовсім не хотілося ні з ким. Та переживати це виявилося досить важко. Проте, як сказав Рудгер, має минутися. Вона намагалася побороти жахіття, але поки що не дуже виходило. А от страждати на самоті здавалося легше. Ніхто, тим більше він, не бачив її слабкості. 
‒    Війна внесла свої корективи у моє теперішнє світосприйняття, – зібравши думки до купи, продовжила Вікторія. – Мені треба з усім цим розібратися. 
Він гірко хмикнув. 
‒    Як добре сказала. Але словосполучення «внесла свої корективи» не приховає усього жаху, що стався з тобою. 
Варт потер обличчя долонями. 
‒    Я розумію і прийму будь-яке твоє рішення. 
Темні очі у світлі голографів відблискували червоним золотом, і від того погляду в неї завмирало серце. 
Хіба ж такому як він, потрібна отака, скалічена і душею і тілом, жінка? Вікторія потерла плечі і наче відчула навіть крізь форму нерівності жахливих шрамів. Поруч з ним, вона раптом відчула себе нестерпно слабкою. Захотілося плакати, сховатися у його обіймах. І жахіття, які зазвичай атакували уночі, кинулися шматувати її душу. Перед очима став образ Мартена. Вона відчула як зблідла.
‒    Вікторіє? – стурбовано запитав командор. 
‒    Я…- та договорити вона не встигла, бо екран на мить зупинив потік інформації, наче замислився, мигнув, і термінал видав дивний сигнал. 
А Вікторія, забувши про все на світі, кинулася до пульту, ледь не заливши голограф кавою. Пальці тремтіли. А вона все просила підтвердження даних, наче не вірячи своїм очам. І вже за хвилину після остаточної обробки отриманої інформації над столом зависла зоряна система. Про таке вона мріяла, та зовсім не очікувала саме тепер. 
‒    Зоря класу G, навколо якої обертаються сім планет. Дві з яких розташовані в придатній для життя зоні. А скільки різних корисних копалин! Боги святі, це не система – це справжній подарунок!
‒    Так, це і справді дуже цікавий випадок. Таке везіння трапляється рідко. Але, майоре Роса, не треба так бурхливо реагувати, – він всміхнувся, схилившись, щоб краще роздивитися відомості про знахідку. А вона ледь не згоріла від сорому, бо зовсім забула, що не сама. Та й не помітила, що говорить усе це в голос.
Напевне, це було дуже смішно. Командор з кривою усмішкою глянув на неї. 
‒    Ерне Карван, передайте Чезі нові координати, ми змінюємо курс. 
Вікторія була просто не в собі від захвату і від сорому. А командор зітхнув.
‒    Ді Роса, ви просто захоплюючі у своєму чарівному запалі. Шкода, що ми не закінчили нашу бесіду, та, щоб побачити цей вогонь у ваших очах, я згоден почекати. А тепер я вимушений вас покинути. 
Він пішов. А вона вже не знала радіти чи, навпаки, плакати. Бо життя знову закрутило їх у шаленому темпі, і можливо, ця розмова так і залишиться незавершеною. Можливо, так буде краще. Вікторія знову кинулася до голограми, перегортаючи сторінки нових даних