частина 1.1

1.

Морозне повітря на вершині гори було прозоре, наче кришталь. З малесеньких хмаринок летіли у обличчя поодинокі сніжинки. Вони торкалися шкіри і одразу танули, залишаючи по собі приємну прохолоду.

Він біг уперед, туди, де зеленіло світанкове небо. Біг туди, де у вранішній тиші міг насолодитися своєю мрією. Небо світлішало щомиті, але він встиг. І зупинившись на величезному червоному камені вершини, глибоко вдихнувши морозне повітря, задер голову, щоб помилуватися сотнями яскравих зірок. Це і була його мрія, прекрасна і велична, сяюча у темних небесах – флот Союзу. Вже дуже скоро і він буде там, у холодному безмежному, темному просторі вільний і щасливий. Молодий чоловік зробив ще один глибокий вдих і побіг униз.

Двері світлого затишного будинку, що зараз знаходився посеред лісової галявини, прихований від небажаних гостей стінами з вікових дерев, тихо прочинилися. Бажані гості і так знають, де його шукати.

Тільки Кемуні переступив поріг, як увімкнулося ранкове освітлення, а назустріч йому по прозорих сходах поспішало прекрасне створіння, одягнене у його сорочку. Її сіра шкіра контрастувала з білою тканиною і яскраво зеленим волоссям. За той час, що Кемуні не бачив дружину, вона дуже змінилася. Але навіть такі різкі зміни зовнішності не зіпсували її ніжної краси, швидше навпаки. Жовті очі подарували йому сяючий погляд. І на обличчі Раймони, ще трохи заспаному, з’явилася посмішка. Вона стрибнула у обійми чоловіка, і він ніжно поцілував таку милу ямочку у неї на щічці. Зараз Кемуні почувався щасливим, як ніколи.

      – Ох, – зітхнула, обіймаючи чоловіка, – ти знову бігав на вершину?

Молода валду трохи відсторонилася.

     – Так, люба. Я ж маю підтримувати форму. Ти ж знаєш, як до цього ставляться наші командири.

Дружина фиркнула.

     – Ти ж капітан корабля.

Вона стала на підлогу і заходилася прибирати іграшки розкидані по вітальні.

     – Так, але все одно. Хтозна, що може статися. Зараз на кордонах поновилися бойові дії. Ми маємо бути готові і до планетних операцій.

Раймона підняла яскравий м’яч рухливими очима.

     – Сподіваюся, тебе там не буде потрібно.

Кемуні схрестив руки на грудях. Ця тема дуже сильно засмучувала її, але він не міг дозволити собі думати інакше. Він має допомогти своєму народові, нехай і за кордонами Союзу, та все ж вони люди. І люди, які страждають від того, що багато століть їх тримають у рабстві безчесні арави.

     – Люба, якщо мене покличе імператор, я маю виконувати наказ. Я повинен захистити свій народ. Як ти не розумієш? Вони теж мають право жити вільно.

Кемуні відчував, як вона зараз нервує, але все ж залишатися він не збирався. Як казав колись старший офіцер Дароту-Ат, ще коли Кемуні був курсантом у школі пілотів: «Жінки не люблять війни, вони її не розуміють. Нема чого з ними навіть говорити про це. Вони створені чекати нас і народжувати нових вояків». Та тоді він думав, що Дароту-Ат жартує. А зраз жартом це вже не здавалося, бо старий верліанець мав рацію. Це Кемуні зрозумів, коли у них з Раймоною виникла перша суперечка. В неї була своя чітка думка про долю людей, які жили за межами Верліанського Союзу у ненависному Лорані.

        –  Я приготую сніданок. Марсен скоро прокинеться. А ти іди у душ. Я хочу, щоб чоловік за столом сидів охайний і чистий, – тоном, який не припускав заперечень, сказала дружина.

Кемуні розсміявся і побіг сходами нагору, знімаючи находу мокру сорочку. Як же він її кохав цю зеленоволосу сувору красуню. Він почувався щасливим зараз, бо в нього була кохана дружина, маленький син. А ще Кемуні передчував, що вже зовсім скоро знову стане на місток свого корабля, з яким можна сповна відчути безмежну свободу.

Після чудового сніданку Кемуні і Марсен влаштували змагання з цілою купою куль на галявині перед домом. Різнобарвні кулі треба було вправно заганяти у кільце. Сонце піднялося вже високо і тепер заливало ліс ніжним теплом. Раймона сиділа на сходах, з задоволенням підставляючи сіре личко промінню, і спостерігала за своїми чоловіками, які бісилися на м’якій траві. Кемуні задивився на неї, і Марсен, скориставшись моментом, стрибнув на нього поваливши з ніг. Хлопчик дзвінко засміявся, коли у відповідь на таку підступність, батько почав його лоскотати, а потім змовк і міцно обійняв його.

           –  Раймона каже, що ти скоро знову підеш.

Очі у малого були золотаві, як і у його матері. Кемуні скуйовдив його світлу чуприну:

          –  Так, я маю іти. Але ти навіть скучити не встигнеш.

Хлопчик зітхнув. Він намагався виглядати дорослим:

         – Неправда. Я дуже сумую, коли ти там, – він підняв палець до неба. – Мама сумує.

        – Я знаю, – раптом стало сумно самому, Марсену передався талант його матері емпата. – Та це мій обов’язок, я повинен повертатися у Простір, бо я захищаю вас там.

Хлопчик кивнув.

        – Коли я виросту, у мене теж буде корабель.

Кемуні посміхнувся, а малий продовжив:

      – Але я не буду служити. Я стану піратом. Мама мені читала одну історію, – він кумедно приклав пальчики до губ, пригадуючи назву.