пролог

Пролог

Струмені холодного дощу з шумом розбивалися об скло. Десь далеко густу сіру імлу розірвала блискавка. Серце вдарило разом з розкатом грому. Дощ за вікном, дощ у душі… Темно, холодно і самотньо.

І сумніви, наче маленькі посланці звіра, що зачаївся десь у глибинах, намагаються схопити свідомість. І відмахнутися неможливо – занадто вже їх багато. Дощ за вікном, дощ у душі…

А звір, вже майже мертвий, ожив, даючи знати про себе нестерпним головним болем та нічними жахіттями. Не можна піддаватися його спокусам, не можна знову випускати його у світ! Але як протистояти давно забутому страху? Звір тихо шепотів з темного кутка свідомості, навіюючи спогади, про ті часи , коли страх був його зброєю і захистом. Темно, холодно і самотньо у безмежності чорного простору.

Тонкі пальці стисли скроні, і біль трохи відступив. Свідомість нарешті вирвалася з полону сумнівів. Струмені дощу здавалися сльозами, якими заливалася його душа. Важке зітхання, розкат грому, швидкий рух руки, і екрани згасли, ставши чорними проваллями замість вікон. На мить здалося, що з них усіх зараз кинуться на нього хижі звірі. Аж дивно. Раніше думки про душевний спокій були його настановами іншим. А тепер він сам опинився у пастці.

Мапа над чорним столом сяяла тисячами зірок, розганяючи темряву. Раніше він володів ними, будучи прикутим до корабля. Та зараз, отримавши свободу і владу, розумів, що саме тепер став заручником, а можливо, навіть і рабом. І вся ця маса зоряних об’єднань от-от могла розчавити його.

Глибокий вдих придушив тихе підвивання темного створіння усередині. Довгі чорні вії приховали яскраві сапфіри очей. А екрани, підкоряючись наказу, знову транслювали те, що відбувалося назовні. Але у душі все одно ішов дощ.

Господар сів у м’яке крісло, уважно вдивляючись в міріади зірок. Страх, забрався десь подалі, хижо вишкіряючись, прихопивши з собою свою чималу зграю сумнівів. І знову їхнє місце зайняла холодна та темна порожнеча.