Розділ 18: Ілюзія досконалості

Нульова Академія не мала підлоги, стелі чи стін у звичному розумінні. Це був простір, витканий із математичної точності та холодного світла. Щойно ми перетнули поріг, відчуття єдності зникло. Долоні Кайроса та Ліари, які я стискала секунду тому, раптом розчинилися, наче туман. Я залишилася сама посеред безкрайнього білого залу, де в повітрі плавали геометричні фігури, що постійно змінювали свою форму.

— Кайросе! Ліаро! — мій голос не мав луни. Він просто вмирав у повітрі, не зустрівши жодної перешкоди.

— Вони не чують тебе, Астро, — Архітектор з’явився нізвідки. Він стояв біля високого мольберта, на якому замість полотна висіло живе зображення нашого королівства. — Я дав їм те, чого ти ніколи не зможеш дати. Я дав їм мир.

Він змахнув рукою, і в просторі переді мною відкрилися два «вікна» в інші реальності.

У першому вікні я побачила Кайроса. Він був у Срібному лісі, але ліс був іншим — величнішим, без жодного сліду в'янення. Кайрос не був воїном. Він сидів на березі озера, а поруч із ним була його родина, яку він втратив ще в дитинстві. Він сміявся, і в його очах не було того тягаря відповідальності, який з’явився там після нашої втечі. На його руках не було шрамів, а в його жилах текла магія, що не знала опору.

— Він щасливий, — прошепотів Архітектор. — Там немає воєн, немає Академії Мороку, немає тебе. Ти для нього — лише тінь забутого кошмару. Навіщо тобі виривати його з цього раю назад у твій розбитий світ?

У другому вікні була Ліара. Вона стояла в центрі величезного госпіталю в столиці. Навколо неї були тисячі людей, але ніхто з них не був поранений. Вона вчила їх мистецтву гармонії, а не зцілювала розірвані плоть і душі. Її магія світла була настільки природною, як дихання. Вона не знала, що таке страх інквізиції чи біль втрати друзів. Вона була втіленням чистої радості.

— Вона мріяла допомагати, — продовжував Архітектор, підходячи ближче. Його очі-зірки дивилися прямо в мою душу. — У моєму світі її дар не потрібен для латання дірок, залишених злом. Вона просто існує в красі. Ти хочеш повернути її до бруду й попелу, якими сповнене твоє життя?

Спокуса Вартової

Я відчула, як срібна руна на моїх грудях почала холонути. Моя впевненість захиталася. Хто я така, щоб позбавляти їх цього щастя? Хто я така, щоб тягнути їх за собою на війну, яка ніколи не закінчується?

— А тепер подивися на себе, Астро, — Архітектор торкнувся мого обличчя. Його пальці були наче з льоду. — Я можу дати і тобі те, чого ти завжди прагнула. Світ, де Калеан Морт ніколи не знаходив тебе. Світ, де ти — звичайна дівчина, чия мати щовечора розчісує їй волосся, а батько розповідає казки про зорі, які ніколи не падають.

Перед моїми очима почала вимальовуватися третя картинка. Затишний будинок, запах свіжого хліба, тепле сонце на шкірі. Жодної магії, жодних тіней, жодного Розлому. Тільки спокій.

— Твоя іскра — це все, що мені потрібно, щоб зробити ці світи реальними для всіх, — його голос став солодким, як отрута. — Віддай її мені. Перестань бути Вартовою. Стань просто людиною.

Я вже майже простягнула руку до його пера, але в останню мить згадала одну деталь. У «ідеальному» світі Кайроса вітер завжди дув в одну сторону. У світі Ліари світло не мало тіней. А в моєму уявному домі запах хліба був занадто... правильним.

— Ти помиляєшся, Архітекторе, — я відштовхнула його руку. Мій голос зміцнів, і срібна руна спалахнула з новою силою. — Щастя — це не відсутність болю. Щастя — це вибір боротися за те, що тобі дороге.

— Ти обираєш страждання? — його обличчя скривилося, стаючи схожим на тріснуту маску.

— Я обираю реальність! — закричала я. — Кайросе! Ліаро! Ви чуєте мене? Це не ваш вітер! Це не ваше світло! Це лише клітка, прикрашена золотом!

Я вдарила долонями по підлозі Нульової Академії. Замість того, щоб атакувати Архітектора, я спрямувала свою «нову» магію прямо в його ілюзорні вікна. Я наповнила їх хаосом, помилками, брудом і непередбачуваністю людського життя.

Вікна почали тріскатися. Кайрос у своєму раю раптом відчув різкий порив холодного північного вітру, який змусив його здригнутися й згадати... згадати мене. Ліара у своєму госпіталі побачила тінь на підлозі, яка почала рухатися за власними правилами, шепочучи моє ім'я.

— Що ти робиш?! — Архітектор кинувся до мене, але простір навколо нього почав руйнуватися. — Ти нищиш досконалість!

— Я повертаю нам право бути недосконалими! — відповіла я.

Простір Нульової Академії здригнувся від потужного вибуху. Ілюзії розлетілися на тисячі скалок. Через секунду я відчула, як дві сильні руки підхопили мене з обох боків.

— Астро... — Кайрос важко дихав, його очі були червоними, але це був мій Кайрос. — Це був... дуже гарний сон. Але я радий, що ти мене розбудила.

— Там було так спокійно, — прошепотіла Ліара, витираючи сльози. — Але там не було справжнього тепла. Тільки декорації.

Ми знову стояли разом. Перед нами був Архітектор, але він більше не виглядав як величний творець. Тепер це була потворна істота, зіткана з незавершених ліній і математичних розрахунків, яка тремтіла від люті.

— Ви відмовилися від раю, — прохрипів він. — Тоді ви отримаєте небуття.

Нульова Академія почала згортатися. Білі лінії стали лезами, що почали різати саму реальність. Битва за майбутнє перейшла у фінальну стадію.