Розділ 17: Нульова Академія

Зникнення Архітектора залишило по собі не порожнечу, а густу, липку тишу, що розтікалася скляним озером, наче отрута. Астра стояла нерухомо, її погляд був спрямований у точку, де щойно розчинився чоловік, якого вона колись вважала своїм катом. Тепер вона знала: Калеан Морт був лише маскою, лялькою, якою смикав за нитки той, хто стояв біля витоків самого часу.

— «Нульова Академія»... — прошепотіла Астра, і це слово відгукнулося в її новій, зоряній магії холодним тремтінням. — Я бачила це місце в момент вибуху Розлому. Це не будівля. Це креслення, за яким було створено наш світ. І воно знаходиться там, де закінчується простір.

Кайрос підійшов до неї, його рука обережно лягла на її плече. Він відчував, що Астра змінилася. Тепер вона не просто володіла магією — вона сама стала джерелом, від якого виходило ледь помітне тепло, що пахло озоном та нічними квітами.

— Ми не можемо просто піти туди, Астро, — серйозно сказав він. — Магія світу зламана. Мої вітри ледь дихають, а Ліара... подивися на неї.

Ліара сиділа на краю скляного кратера, її руки тремтіли. Вона намагалася залікувати невеликий поріз на ладоні, але замість золотого сяйва з її пальців виходили лише тьмяні іскри.

— Справа не в мені, — підвела голову Ліара. — Справа в самому світі. Архітектор забрав «частоту». Він налаштував реальність так, що стара магія більше не працює. Те, що ми відчуваємо — це лише відлуння.

Астра подивилася на свої руки, де срібна руна на грудях продовжувала пульсувати. — Тому він і залишив мене живою. Я — єдина, хто несе в собі нову енергію. Енергію, яку він хоче використати як паливо для своєї «перебудови». Ми маємо йти до Білої Скелі. Це єдине місце, де світ ще торкається Нульової Академії.

Шлях до Білої Скелі зайняв дні, які здавалися вічністю. Світ навколо почав втрачати чіткість. Кольори вимивалися, звуки ставали приглушеними, а горизонт постійно дрижав, наче невдала ілюзія. Люди, яких вони зустрічали в нечисленних поселеннях, перебували в стані дивного заціпеніння — вони забували свої імена, свої цілі, просто сидячи на порогах домівок і дивлячись у порожнечу.

— Він стирає нас, — промовив Кайрос, коли вони перетинали висохлу річку. — Не вбиває, а просто видаляє з пам’яті всесвіту.

Тієї ночі, коли вони зупинилися на перепочинок біля підніжжя скелі, Астра знову почула голос Архітектора. Він не був злим. Він був жахливо раціональним.

«Ти бачиш цей хаос, Астро? Світ, який я створив, був недосконалим. Він був сповнений болю, випадковостей і хвороб. Магія була помилкою, яку ви використовували для воєн. Я просто виправляю свої помилки. Нульова Академія — це чисте полотно. Дай мені свою іскру, і ми створимо світ, де не буде страждань. Бо в ньому не буде вибору».

Я різко розплющила очі. Навколо багаття спали мої друзі. Їхні обличчя в місячному світлі здавалися майже прозорими. Я зрозуміла: якщо я не зроблю крок у Нульову Академію, вони просто розчиняться, ставши частиною чистого полотна.

На світанку вони стояли перед Білою Скелею — гігантським монолітом, який не мав жодної тріщини чи нерівності. Це був ідеальний геометричний об’єкт, що не належав природі.

Астра підійшла до поверхні скелі. Вона відчула, як її срібна руна почала пекти.

— Тут немає дверей, — зауважила Ліара, торкаючись холодного каменю. — Це просто стіна.

— Двері — це концепція для тих, хто живе в тривимірному світі, — відповіла Астра. — Архітектор не будує стін. Він будує умови.

Вона закрила очі й почала не викликати магію, а згадувати її. Вона згадала холод підземель Академії Мороку, тепло рук Кайроса, запах трав Ліари. Вона згадала весь той біль і радість, які Архітектор називав «помилками». Вона спрямувала ці хаотичні, живі емоції в руну на грудях.

Скеля перед ними почала плавитися. Не від жару, а від неможливості втримати таку кількість «непередбачуваної» енергії. У центрі моноліту відкрився прохід, за яким не було темряви чи світла — там була нескінченна архітектурна креслярська дошка. Білі лінії на чорному фоні, що вимальовували контури залів, які ще не існують.

— Це Нульова Академія, — Астра обернулася до друзів. — Якщо ми увійдемо, ми перестанемо бути частиною історії. Ми станемо тими, хто її пише. Або тими, кого витруть першими.

Кайрос зробив крок вперед і взяв її за руку. Його погляд був твердим, хоча магія вітру більше не підтримувала його серце. — Я краще буду стертий поруч із тобою, ніж житиму в його «ідеальному» світі.

Ліара мовчки стала з іншого боку, міцно стиснувши долоню Астри.

Разом вони зробили крок усередину. Реальність за їхніми спинами згорнулася, як старий сувій, і вони опинилися в місці, де Архітектор уже чекав, тримаючи в руках перо, витесане з першої зірки.

— Ласкаво просимо на перший урок, — пролунав голос, що заповнив увесь простір. — Сьогодні ми вчитимемося стирати минуле.