Розділ 15: У череві Порожнечі

Межа Розлому не була лінією на піску чи кам’яною стіною. Це був розрив у самій тканині буття, край реальності, де закінчувався колір і починався чистий, первісний жах. Перед нами розкинулося море фіолетового туману, що вихорився навколо гігантської вирви, яка здіймалася до самих зірок, пожираючи нічне небо.

— Повітря... воно на смак як метал і попіл, — прохрипів Кайрос, прикриваючи обличчя краєм плаща.

Він намагався викликати захисний вітер, але потоки повітря затихали, ледь зірвавшись із його пальців. Тут, у самому епіцентрі аномалії, стихії більше не належали магам. Вони належали Розлому.

Ліара тремтіла, її обличчя стало білим, як мармур. Її дар світла тут був не просто слабким — він був мішенню. Кожна іскра зцілення, яку вона намагалася втримати, виривалася з її рук, тягнучись до фіолетового ока вирви.

— Астро, я не відчуваю життя навколо. Взагалі нічого, — прошепотіла вона, хапаючись за мою руку. — Тільки голод. Безкінечний, холодний голод.

Я подивилася на свої долоні. Вони більше не належали мені. Чорні вени, що проступили під шкірою, тепер світилися тьмяним фіолетовим світлом, пульсуючи в унісон із Розломом. Я не відчувала страху. Тільки дивне, моторошне відчуття впізнавання.

— Ви повинні залишитися тут, — мій голос прозвучав чужо, наче два камені терлися один об одного.

— Нізащо, — відрізав Кайрос. Його очі горіли впертістю, хоча я бачила, як йому важко навіть просто стояти. — Ми прийшли разом, ми підемо разом.

— Ви не витримаєте всередині, — я зробила крок до нього, і від мого руху по землі розійшлася хвиля чорного інею. — Ваша магія — це життя. А Розлом — це антижиття. Ви згорите за лічені секунди. Я... я інша. Порожнеча всередині мене — це і є їхня мова.

Я не стала чекати на відповідь. Я знала, що кожна секунда зволікання дає змогу істотам з Розлому просочуватися в наш світ. Я розвернулася і ступила в туман.

Звуки зникли миттєво. Крики Кайроса, шепіт Ліари, шум вітру — все поглинула абсолютна тиша. Світ навколо став монохромним. Я йшла по землі, яка на дотик була як замерзла ртуть. Навколо мене пропливали уламки минулих світів: фрагменти будівель, яких я ніколи не бачила, скам’янілі дерева невідомих порід, і маски... тисячі масок, що колись були обличчями.

У самому центрі вирви, де фіолетове світло ставало майже чорним, я побачила фігуру. Вона не була димною, як ті істоти в лісі. Вона була твердою, викуваною з темряви, і водночас прозорою, як скло. На її голові була корона з уламків зірок, а замість обличчя — безкінечна зоряна ніч.

— Вартова, — прошелестіла істота. Голос не йшов із вух, він лунав прямо в моїй крові. — Ти прийшла повернути те, що було вкрадено.

— Я прийшла закрити Розлом, — я підняла руки, готуючи порожнечу до удару.

Істота розсміялася. Це був звук розбитого світу. — Ти не можеш закрити те, чим сама є. Твій вчитель, той жалюгідний смертний Калеан, не створював тебе. Він лише знайшов іскру нашого світу і вклав її в людську плоть. Ти не Астра Вальєр. Ти — Осколок Безодні, що забув свій дім.

Ці слова вдарили болючіше за будь-яке закляття. Все моє життя, мої спогади про дитинство, біль в Академії, любов до друзів — невже все це було лише ілюзією, накладеною на шматок небуття?

— Це неправда! — крикнула я, і з моїх пальців вирвалися чорні стріли сили.

Тінь Витоків навіть не ворухнулася. Стріли просто розчинилися в її тілі, роблячи її ще більшою. — Подивися на своїх друзів, Вартова. Вони помирають за межею туману, бо ти висмоктуєш їхню енергію навіть зараз, просто перебуваючи поруч. Ти — вірус у цьому світі. Ти — ключ, який відкрив ці двері, і ти — єдиний шлях для нас.

Я озирнулася назад крізь пелену туману. Там, на кордоні, Кайрос і Ліара лежали на землі. Їхня життєва сила тонкими сріблястими нитками тяглася до мене, а через мене — в серце Розлому. Я була провідником. Я була тим, що вбивало їх.

Лють, чиста й неприборкана, спалахнула в моїй душі. Але це не була лють порожнечі. Це була людська лють. Біль за друзів, пам’ять про кожну посмішку Ліари та кожне слово Кайроса.

— Якщо я — частина вашого світу, — я зробила крок до Тіні Витоків, відчуваючи, як моє тіло починає тріскатися, випускаючи срібне світло зсередини, — тоді я маю право встановлювати тут свої правила.

Я почала робити те, що Калеан завжди забороняв. Я не намагалася втримати силу. Я почала її віддавати. Не Розлому, а світу за його межами. Я вивертала свою сутність навиворіт, перетворюючи чорну порожнечу на чисту енергію самопожертви.

Зала Розлому здригнулася. Тінь Витоків відступила, її «обличчя» замерехтіло від страху. — Що ти робиш?! Ти знищиш себе! Ти зникнеш назавжди!

— Краще зникнути собою, ніж жити вами, — прошепотіла я.

Я схопила Тінь за її ефемерні плечі й почала втягувати її в себе. Я стала центром вирви, але не для того, щоб випускати темряву, а щоб затягнути її всю в одну точку. В моє власне серце.

Світ вибухнув білим світлом. Я відчула, як кожна клітинка мого тіла розпадається на атоми. Я чула крик Розлому, що захлинався власною жадібністю. А потім настала темрява. Але цього разу вона була не холодною. Вона була спокійною.