Розділ 11: Тіні столиці

Шлях до серця королівства був не схожий на нашу попередню втечу. Тоді ми ховалися, наче звірі, забиваючись у найтемніші кути лісів. Тепер ми рухалися як тінь, що неминуче накриває землю перед заходом сонця. Нас було небагато — лише невеликий загін найдосвідченіших магів, але кожен із нас вартував цілої армії інквізиторів.

Ми зупинилися на Скелястому піку, звідки відкривався краєвид на столицю. Золоті куполи палацу, які колись здавалися мені символом величі та захисту, тепер нагадували позолочену клітку, що висмоктувала життя з навколишніх земель. Над містом висіло марево — суміш диму від кузень, де день і ніч кували антимагічну зброю, та страху, який відчувався навіть на відстані.

Кайрос розклав карту на пласкому камені. Його рухи були різкими, а погляд — крижаним.

— Король готує облогу Срібного лісу, — сказав він, вказуючи на позначки військових таборів біля стін міста. — Але він не очікує, що ми самі прийдемо до нього. Головна проблема — «Завіса Чистоти». Це магічний бар'єр, який живиться від центрального кристала в підземеллях палацу. Поки він діє, будь-яка магія всередині міста буде миттєво виявлена і заблокована.

— Отже, я маю увійти першою, — тихо промовила я.

Ліара різко підвела голову: — Астро, це самогубство. Ти — Тіньова Вартова. Твій слід для їхніх радарів — як багаття серед ночі.

— Саме тому я і піду, — я подивилася на свої руки, де під шкірою ледь помітно пульсувала темрява. — Після знищення Архіву моя магія змінилася. Вона більше не належить до цього світу. Вона — порожнеча. А порожнечу неможливо зафіксувати приладами, які шукають енергію. Я пройду крізь Завісу, не розірвавши її, і вимкну кристал ізсередини.

Кайрос довго мовчав, дивлячись на місто. Потім він підійшов до мене і поклав руки на плечі.

— Я не можу тебе зупинити, так? — запитав він, і в його голосі я почула той самий біль, що відчувала сама.

— Це єдиний шлях, Кайросе. Якщо армія вийде з міста, Срібний ліс згорить. Ми маємо зупинити війну до її початку.

Він повільно кивнув і витягнув із сумки невеликий флакон із мерехтливою рідиною. — Це «Подих Вітру». Якщо щось піде не так, розбий його. Він дасть тобі три хвилини абсолютної невидимості та швидкості. Це все, що я можу дати тобі зараз.

Ліара підійшла і мовчки притулилася чолом до мого плеча. Її світла аура заспокоювала, даруючи мить тиші перед бурею.

Я спустилася зі скель, коли сутінки остаточно поглинули долину. Одягнена в простий селянський одяг, з прихованою магією та каптуром, насунутим на очі, я наближалася до головних воріт столиці.

Біля входу стояли величезні залізні колони — випромінювачі Завіси. Кожного, хто проходив повз них, обдавало хвилею холодної, мертвої енергії. Я відчула, як моя внутрішня тінь здибилася, намагаючись дати відсіч, але я силою волі змусила її затихнути.

Стань нічим. Будь просто тінню на камені, — повторювала я про себе.

Коли я проходила між колонами, серце завмерло. Артефакти почали видавати низький гул. Вартовий-інквізитор ліниво глянув у мій бік, тримаючи руку на рукоятці меча. Секунда тягнулася як вічність. Але гул припинився. Завіса не розпізнала в мені загрози. Для неї я була порожнім місцем.

Столиця була схожа на цвинтар. Вулиці, які раніше вирували життям, тепер були порожніми. Вікна будинків зачинені, а на кожному кутку висіли прапори з оком — символом барона Грімма.

Я просувалася тінями провулків, наближаючись до масивного фундаменту палацу. Я відчувала кристал. Він пульсував глибоко під землею, наче хворе серце. Його енергія була знайомою — це була магія, вкрадена у сотень магів, яких інквізиція кинула до в'язниць.

Раптом я почула кроки. Важкі, ритмічні. — Стій! Хто тут? — пролунав голос.

Я притиснулася до холодної стіни, затримуючи дихання. З темряви вийшов загін — але це були не люди. Це були «Залізні Вартові» — механічні конструкції, створені за кресленнями, які Грімм встиг викрасти з Академії. Вони не мали очей, лише сенсори, що реагували на тепло та рух.

Я закрила очі. Тінь, допоможи мені.

Темрява навколо мене згустилася, роблячи мене частиною стіни. Залізний монстр пройшов за сантиметр від мого обличчя, його механізми скрипіли, а з-під металевих пластин виривалася пара. Щойно він відійшов, я кинулася до непомітного входу в каналізацію, що вела прямо до підвалів палацу.

Почався останній етап. Я була в лігві звіра. І десь там, у темряві коридорів, я відчула ще щось... Холодний, гострий погляд, який я впізнала б із тисячі.

Барон Грімм чекав на мене.