Розділ 7: Відлуння занедбаних залі

Підготовка до повернення почалася в атмосфері напруженого очікування. Срібний ліс, який ще вчора здавався прихистком, тепер став лише залою очікування перед стрибком у безодню. Маги спротиву працювали мовчки: перевіряли тятиви луків, наповнювали фляги еліксирами відновлення та наносили на плащі руни приховування.

Я стояла осторонь, спостерігаючи, як Кайрос віддає накази невеликому загону воїнів-вітрогонів. Він був у своїй стихії — зосереджений, владний, але я бачила, як часто його погляд повертався до мене. Кожного разу, коли наші очі зустрічалися, я відчувала провину за те, що тягну його назад у те пекло, з якого ми ледь вибралися.

Того вечора, перед самим виходом, я пішла до струмка, щоб побути наодинці. Але спокою не було. Моя магія почала поводитися дивно. Тіні під моїми руками більше не витікали плавно — вони здригалися, пульсували в такт моєму прискореному серцебиттю і час від часу набували форм, які я не замовляла.

Я побачила в темній воді струмка обриси високих веж Академії. Вони виглядали не як руїни, а як ціла, жива фортеця, що кличе мене додому.

— Твоя сила відчуває джерело, — пролунав голос Ліари за спиною.

Вона підійшла тихо, тримаючи в руках декілька захисних амулетів.

— Вона не просто відчуває джерело, Ліаро. Вона боїться його, — я підняла руку, і з моїх пальців зірвався тонкий струмінь чорного диму, який миттєво розчинився в повітрі. — Мені здається, що Академія — це не просто будівля. Це живий організм, і він чекає, щоб завершити те, що почав Калеан.

Ліара мовчки одягла мені на шию кулон із чистим кристалом кварцу. — Це не дасть твоїй магії поглинути тебе, якщо тіні стануть надто густими. Тримайся за світло, Астро. Навіть якщо воно буде лише всередині тебе.

Коли загін зібрався біля межі Срібного лісу, атмосфера була важкою від несказаних слів. Нас було восьмеро: я, Кайрос, Ліара та п’ятеро досвідчених бійців спротиву.

— План простий, — сказав Кайрос, розгортаючи мапу, намальовану на шматку пергаменту. — Ми заходимо з північного боку, через старі тунелі підземелля. Мисливці Грімма зосереджені на головних воротах та в бібліотеці. Наша мета — Чорний Архів у підвальних сховищах. Спалюємо все і відходимо. Жодних героїчних вчинків.

Я кивнула, але в душі знала: просто не буде. Грімм — не дурень. Якщо він знайшов Архів, він знає, що ми прийдемо.

Ми перетнули невидиму межу лісу. Щойно сріблясте сяйво дерев залишилося позаду, на нас навалилася справжня ніч — холодна, байдужа і небезпечна. Світ людей зустрів нас запахом гару та заліза.

Шлях до Академії зайняв два дні. Чим ближче ми підходили, тим менше зустрічали людей. Села навколо були покинутими, вікна хат забиті дошками. На роздоріжжях височіли шибениці — «подарунки» інквізиції для тих, хто не пройшов перевірку на «чистоту».

Нарешті, на світанку третього дня, з туману виринули вони. Понівечені шпилі Академії Мороку. Вони височіли над скелями, наче зламані ребра велетня. Верхні поверхи були зруйновані вибухом, але фундамент і нижні яруси стояли непохитно, чорні та зловісні.

Я відчула, як пір’їнка на моїх грудях стала крижаною. Магія тіней у моїй крові радісно здригнулася, наче вірний пес, що впізнав хазяїна.

— Ми на місці, — прошепотів Кайрос, перевіряючи руни на своєму мечі. — Астро, ти ведеш. Ти єдина, хто знає ритм цього місця.

Я зробила крок вперед, до чорного зіву входу в тунелі. Повітря з Академії винесло запах старої паперу, пилу та... дорогих парфумів Калеана. Мене ледь не знудило від цього знайомого аромату.

— Будьте напоготові, — мій голос був ледь чутним шепотом. — Вона чекає на нас.

Ми увійшли в темряву. Полювання закінчилося — тепер починалася битва за те, щоб не стати привидом у власному минулому.