Розділ 5: Поза межами заліза

Срібний ліс зустрів нас тишею, яка здавалася живою. Кожен крок по м’якому сріблястому моху відгукувався ледь чутним дзвоном, наче ми йшли по тонкому склу. Тут не було комах чи звичного щебету птахів; тільки тихий шепіт листя, що переливалося всіма відтінками ртуті.

Ми йшли мовчки. Кайрос тримав руку на ефесі свого меча, постійно скануючи повітря на наявність повітряних потоків, а Ліара раз у раз озиралася, стискаючи свій магічний артефакт. Я ж відчувала, як моя магія — та сама темрява, що колись здавалася мені прокляттям — тепер заспокоюється, вбираючи прохолоду цього місця.

— Ми майже на місці, — перервав тишу Кайрос, зупинившись біля величезного дерева, чиє коріння утворювало справжні печери. — Завіса Срібного лісу приховує табір спротиву. Для звичайної людини тут лише хащі, але для нас...

Він не договорив. Повітря перед нами раптом пішло хвилями, наче поверхня води. З порожнечі виринули дві постаті в довгих сірих плащах. Вони тримали луки, але стріли не були зазубреними — вони були витесані з цільного кристалу.

— Свої, — коротко кинув Кайрос, піднімаючи руку з пір’їнкою, що досі жевріла синім.

Вартові опустили зброю і мовчки розступилися. Коли ми пройшли крізь невидимий бар’єр, перед нами відкрилося видовище, від якого перехопило подих. У гігантській чаші між деревами розташувалося поселення. Це не були військові намети — це були житла, вплетені прямо в стовбури дерев. Десятки магів, втікачів з усієї країни, рухалися між вогнищами, які горіли холодним блакитним полум’ям.

Ліара нарешті змогла видихнути. Вона відвела мене до одного з жител, де допомогла обробити мою поранену руку справжніми ельфійськими мазями.

— Ти була на волосині, Астро, — прошепотіла вона, накладаючи чисту пов’язку. — Ці інквізитори... вони використовують магію проти нас самих. Їхнє залізо витягує сутність.

— Я знаю, — я подивилася на свої пальці, які все ще трохи тремтіли. — Але тепер я відчуваю, що це залізо більше не має наді мною влади. Я навчилася пропускати біль крізь себе, а не тримати його всередині.

Кайрос приєднався до нас пізніше, принісши гарячий відвар, що пахнув лісовими горіхами. Він сів поруч, і на мить ми знову стали тими підлітками з Академії, які потайки збиралися в бібліотеці, мріючи про свободу.

Тінь, що насувається

— Тобі треба відпочити, — сказав Кайрос, дивлячись мені прямо в очі. — Завтра ти зустрінешся з Радою. Вони хочуть знати все про Академію та Калеана.

При згадці імені ректора в кімнаті наче похолоднішало.

— Вони думають, що він залишив по собі щось важливе? — запитала я.

— Вони знають, що він створив Вартову не просто так, Астро. Король не просто полює на магів. Він шукає «Джерело Початку», і він вірить, що ти — ключ до нього. Грімм уже збирає армію біля кордонів лісу. Часу менше, ніж ми думали.

Я лягла на м’яку постіль із сухої трави, але сон не приходив. У голові крутилися слова Кайроса. «Ключ». «Джерело». Я закрила очі й на мить мені здалося, що в кутку кімнати згустилася знайома холодна тінь.

«Ти ніколи не втечеш від того, ким ти є, моя ученице», — пролунав у моїй пам’яті голос Калеана.

Я міцніше стиснула ковдру. Тепер у мене були друзі. У мене був спротив. Але я знала: справжня битва ще попереду, і вона відбудеться не в лісі, а в моїй власній душі.