Розділ 4: Зустріч під срібними кронами

Минув тиждень з того дня, як каміння ущелини вмилося кров’ю Мисливців. Весь цей час я була тінню серед тіней. Рука, обпечена інквізиторським залізом, поволі гоїлася, залишаючи на шкірі тонкий шрам, схожий на блискавку, але справжній біль був усередині — виснаження магією давалося взнаки.

Я вже майже дісталася межі Срібного лісу. Повітря тут стало густим, солодким і прохолодним, а стовбури дерев відливали благородним металом. Саме в той момент, коли я збиралася перетнути невидиму межу між світом людей і світом первісної сили, я відчула це.

Чиясь присутність. Не одна людина — двоє. Вони не ховалися так вміло, як інквізитори, але їхні кроки були легкими, майже невагомими.

Я миттєво пригнулася, притискаючись до холодного стовбура. Темрява слухняно поповзла від моїх ніг, готуючись сплестися в смертоносні шипи. Серце калатало в горлі. Я не здамся. Тільки не тепер, коли до мети лишився крок.

— Виходьте! — крикнула я, і мій голос завібрував від прихованої магії. — Наступний крок стане для вас останнім!

Тіні зметнулися вгору, готові завдати удару, але в ту саму секунду з-за кущів папороті вийшли двоє. Я завмерла, не вірячи власним очам.

— Астро, стій! Це ми! — вигукнув знайомий голос, від якого в грудях щось боляче й одночасно радісно стиснулося.

Тіні опали попелом. Переді мною стояли Кайрос та Ліара. Вони виглядали втомленими, їхній одяг був посічений гілками, а обличчя блідими, але це були вони. Справжні.

— Кайрос? Ліаро? — я ледь не впустила посох. — Як... як ви мене знайшли в цій глушині?

Ліара першою кинулася до мене, міцно обіймаючи. Від неї пахло сушеними травами та тривогою. Кайрос підійшов ближче, його погляд ковзнув по моїй пораненій руці, і в очах спалахнув гнів, змішаний із полегшенням.

— Ми вже думали, що не встигнемо, — видихнув він.

Коли перший шок минув і ми розпалили невелике багаття, приховане густими хащами, я нарешті змогла запитати: — Що сталося? Чому ви не в безпеці?

Кайрос похмуро глянув на вогонь. — Коли цей триклятий «Закон Чистоти» набрав сили, все змінилося за одну ніч. Король збожеволів від страху. До наших домівок ввірвалися лицарі. Вони діяли грубо, перевернули все догори дриґом. Вимагали лише одного: сказати, де ти ховаєшся.

— Вони думали, що ми знаємо твій кожен крок через те, що було в Академії, — тихо додала Ліара, поправляючи пов’язку на моїй руці. — Коли вони зрозуміли, що ми справді нічого не знаємо, вони розлютилися. Погрожували в’язницею, але врешті повернулися до палацу. Ми зрозуміли, що залишатися там — це чекати на смерть.

— Ми зв'язалися по магічному зв'язку, — продовжив Кайрос. — Нам треба було знайти спосіб допомогти тобі, поки інквізиція не взяла твій слід остаточно. І тоді я згадав... Згадав одну заборонену книгу з бібліотеки Академії. Там описувалося закляття «Шляху Вітру». Воно дозволяє передати звістку людині де завгодно і коли завгодно, але воно дуже примхливе.

Він усміхнувся, і в цій усмішці нарешті зблиснув той самий зухвалий хлопець, якого я знала. — Магія закляття могла прикріпитися лише до того, що саме має природу польоту. До пір’їни. Я вклав у неї частину своєї сили та наш спільний намір знайти тебе. Пір’їнка стала маяком. Вона не тільки вела тебе до нас, а й показувала нам, де ти знаходишся.

— Ти врятував мене, — прошепотіла я, дивлячись на них. — Я думала, що я зовсім одна в цій війні.

— Ти ніколи не будеш одна, Вартова, — Кайрос накрив мою долоню своєю. Його рука була теплою, і цей дотик остаточно розвіяв привиди минулого. — Тепер ми разом. І Срібний ліс — це лише початок нашого спротиву.

Я дивилася на друзів і відчувала, як озеро всередині мене заспокоюється. Полювання тривало, але тепер у мене була не тільки тінь. У мене був захист, якого не зміг би дати навіть найсильніший вчитель у світі.

У мене були вірні друзі.